Загибель атлантів

15 Квітня 2022, 19:39
Рускій корабль пішов на дно КОЛОНКА 5592
Рускій корабль пішов на дно

Кремлівське керівництво вже офіційно визнало загибель свого ракетного крейсера «Москва». 

Виявилось, що можна приховувати загибель десятків тисяч вояків, сотень літаків, вертольотів чи танків, а от з флагманом Чорноморського флоту так не вийде. Очевидно бракує 186-метрового надувного макета, яким можна обманути американські супутники.

В ураженні та потопленні російського крейсера тішить чимало. І символічна назва крейсера, і його флагманський статус, і його участь у підступному загарбанні Криму та в нападі на острів Зміїний, коли його так правильно скерували у потрібному напрямку наші прикордонники, і підкреслена гордість за нього російського керівництва, і популярність у московських ЗМІ, і коштовна реконструкція, проведена у попередні роки, після якої крейсеру прирікали ще 20 років служби. 

Читайте також: Як в США відреагували прості американці на загибель крейсера «Москва»

Зрештою російське військово-морське угруповання, спрямоване проти Одеси, втратила свою ракетну парасольку та відчуло реальність відповіді. Про безкарність ударів по українському берегу чи принаймні плавання вздовж нього вже не йтиметься. 

Однак за усім цим залишилось непоміченим, що українські військові не просто здобувають чергові перемоги у війні, але й змінюють уявлення якою має бути сучасна війна, а їхній досвід ретельно вивчатимуть у військових академіях світу. Бо українські «нептуни» щойно проспівали прощальний реквієм морським «атлантам».

Ілюстрація Юрка Журавля
Ілюстрація Юрка Журавля

Від давніх часів, коли люди почали воювати на воді, вони намагались будувати більші судна. Велике судно – більше моряків-вояків, сильніший захист, більше зброї, отже більша сила і більші шанси на перемогу (хоч в історії морських воєн траплялось по різному). 

Але по справжньому великі кораблі з’явилися вже в XIX ст., коли технічний прогрес дозволив їх робити з металу. Почалися змагання за дедалі більші, швидші й потужніші військові кораблі, за броненосці, дредноути, лінійні крейсери та лінкори. 

Чимало країн мріяли мати великі військові кораблі за всяку ціну, досить згадати бразильські й аргентинські дредноути, придбані на початку XX ст.: вони виїдали ледь не п’яту частину бюджету своїх країн.

І між політиками, адміралами та військово-морськими інженерами якщо й точились тоді суперечки, то лише щодо того, що важливіше для цих плавучих фортець: озброєння, броньовий захист чи швидкість. 

Японський адмірал Того у Цусімській битві в травні 1905 року вдало охопив «голову» російської ескадри, кораблі якої йшли кільватерною (послідовною) лінією, і один за одним топив їх, перетворивши бій на бійню.

Тоді головними кораблями російської Тихоокеанської ескадри були пригнані навколо світу аж з Балтики 8 ескадрених броненосців, кожен з них за водотоннажністю був у півтори рази більший від затонулої вчора «Москви». (Водотоннажність – це скільки корабель, якщо його занурити у воду згідно заповітом дідуся Архімеда, витіснить тої води, тобто якраз та ознака кожного судна, яка показує його реальні розміри.) 

З російських броненосців біля Цусіми японці шість потопили і два змусили капітулювати, причому не втратили жодного свого броненосця. Військово-морські спеціалісти світу прийняли цей неймовірний цусимський досвід, але звісно не проти великих кораблів: в результаті з’явилися лінійні крейсери – великі кораблі, які мали трохи менше броні і завдяки цьому швидші, проте які за розмірами практично не поступались своїм старшим братам лінкорам. 

В Ютландському бою в 1916 році – цій головній битві між британським Ґранд-Фліт та німецьким Флотом відкритого моря, коли вирішувалось за ким буде море в Першій світовій війні, – з великих кораблів найбільше загинуло саме лінійних крейсерів, бо адмірали кидали їх у бій у спробах охопити «голову» ворожої ескадри, марно намагаючись повторити «цусімське диво».

Проте вже перші місяці тої ж Першої світової війни показали, що у морських гігантів з’явився новий і небезпечний ворог, здатний успішно якщо не нищити, то добряче шкодити усім цим лінкором і крейсерам.

22 вересня 1914 року німецький підводний човен U-9 (тоннажем 600 тон і з екіпажом в 25 осіб) своїми торпедами за годину відправив на дно три британські броненосні крейсери, хоч і дещо застарілі, проте все ще потужні й великі (кожен по 12 тисяч тон), тоді загинуло майже півтори тисячі англійських моряків.

Це стало першим дзвіночком, однак адмірали ще традиційно трималися за великі кораблі, що символізували потугу й велич. Після Першої світової війни політики переймались розмірами і кількістю великих бойових кораблів, морські держави прагнули зберегти набутий в результаті тяжкої війни статус-кво та уникнути безкінечних перегонів за те, в кого буде більше морських атлантів.

Вашингтонський морський договір 1922 року чітко встановив сумарну водотоннажність для флотів п’ятьох морських держав, за межі якої не можна було виходити, а усі «зайві» та недобудовані до кінця війни судна належало утилізувати. 

Щоправда, деякі з них дозволялось перебудувати на авіаносці, що могли нести на собі бойові літаки – ще одну новинку світової війни, до яких (і до літаків проти кораблів, і до авіаносців) наразі ставились скептично.

Адмірали готувались до великих морських битв, в яких лінкори й лінійні крейсери в традиціях Першої світової війни топитимуть один одного артилерійським вогнем зі своїх величезних гармат.

Однак Друга світова війна внесла свої остаточні корективи, усунувши морських гігантів з вод головних битв, долю яких вирішували підводні човни та авіаносці зі своїми літаками. 

Німецький «Бісмарк», найпотужніший лінкор Кріґсмаріне (250-метровий гігант понад 40 тисяч тон з екіпажом 2,2 тисячі моряків), щоправда виграв перестрілку з британцями у Данській протоці 24 травня 1941 року та відправив на дно лінійний крейсер «Гуд», але вже за пару днів його самого фатально дістала авіація, що злітала з палуби англійського авіаносця «Арк Роял».

Недаремно «Тірпіц», рідний «брат» «Бісмарка», решту війни ховався від авіації та підводних човнів у норвезьких фіордах, лише зрідка виходив задля мізерного полювання за арктичними конвоями союзників, зрештою і загинув у фіордах під ударами британської авіації в листопаді 1944 року. 

Японський флот почав свою війну з того, що силами тої ж палубної авіації втопив американські лінкори в Перл-Гарбор 7 грудня 1941 року. Проте Японія все одно програла війну на Тихому океані, її долю вирішили дії авіаносців, які не бачили один одного, але випускали проти ворога десятки літаків.

Адміралів ще довго не покидали віра у лінкори і тяжкі крейсери та переконання, що коли ті дістануться до авіаносців на гарматний постріл, то будуть їх успішно топити. 

Обнадійливим виглядав досвід німецьких лінкорів «Шарнгорст» і «Гнейзенау», які ще 8 червня 1940 року підловили біля берегів Норвегії самотній британський авіаносець «Ґлоріес» (той повертався додому через безглузду сварку моряків і льотчиків) та відправили його на дно. 

Але в подальшому авіаносці гинули здебільшого від літаків і підводних човнів. Коли ж під час боїв у Філіппінському морі в жовтні 1944 року японські лінкори таки дорвались до американських авіаносців, то ті зуміли відбитися і до їх повного розгрому справа не дійшла. 

Натомість з двох найбільших японських лінкорів (по 70 тисяч тон водотоннажності кожен), які вперше ввели у контактний бій, «Мусасі» затонув під ударами палубної авіації, а його «брат» «Ямато» отримав серйозні пошкодження (зрештою кільками місяцями пізніше загинув у безсенсовому й самогубному поході, потоплений американською авіацією). 

Це про нього в японському флоті жартували як про одну з трьох найбільших непотрібних речей у світі (поряд з єгипетськими пірамідами та Великою китайською стіною).

Успішний досвід у війні на Тихому океані, в якій ключову роль відіграли авіаносці, природньо підштовхнув США до їх подальшого розвитку. СРСР, який в усьому прагнув конкурувати зі Штатами, не мав змоги відповісти тим же. 

Не міг хоча б тому, що технічні можливості будувати авіаносці, як і інші бойові кораблі з великими корпусами, існували лише в українському Миколаєві, а вихід з Чорного моря авіаносців через Боспор був обмежений (саме тому ті кілька радянських авіаносців, що таки спромоглися тут збудувати, фіктивно називали «авіаносними крейсерами», бо крейсери формально мали право проходити через чорноморські протоки). 

Та й радянські адмірали скептично ставились до авіаносців, тому ставку зробили на бойові кораблі з ракетним озброєнням. Але коли в західних флотах поступово стали відмовлятися від великих надводних кораблів (лінкорів і крейсерів) та почали озброювати ракетами відносно невеликі кораблі (фрегати, корвети тощо), то в Радянському Союзі, де полюбляли усе велике й помпезне, вперто продовжували триматися за крейсери (були б і лінкори, якби мали де будувати). 

Так і з’явились ці громіздкі «убийцы авианосцев», які дали б, як сподівалися радянські керманичі, асиметричну відповідь американському флоту і любов до яких з тієї ж причини перебрало теперішнє кремлівське керівництво.

Читайте також: Історія знищеного крейсера «Москва», якого захисники острова Зміїний послали відомо куди

Підсумок цієї тривалої еволюції морських гігантів ми побачили цими днями. Ракетний крейсер «Москва» (проекту «Атлант») був створений для боротьби з авіаносцями на океанських просторах, але впродовж своєї 40-літньої служби базувався у морі, де цих авіаносців ніколи не було, і звісно ніколи з ними у бій не вступав.

Взагалі не брав участь у жодному морському бою, не міг похвалитися жодною перемогою на морі, та й загинув не у зіткненні з ворожим кораблем, а від пари ракет, для захисту від яких та для запуску яких і був призначений. 

Підсумок цілком закономірний: українські військові залпом «Нептунів» поставили крапку в історичній дискусії про місце ракетно-артилерійських «атлантів» на морі.

Коментар
25/05/2022 Середа
25.05.2022
24.05.2022
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром