Степан Семенюк майже все життя прожив під чужим прізвищем і на чужині. За те, що воював за незалежність України. Він один із небагатьох, хто дочекався відновлення Української держави. До останнього подиху марив Україною, лишивши нам заповіт: «Своїх батька і матір треба любити такими, якими вони є. Так само і Вітчизну. Якщо можеш – роби щось, щоб її змінити на краще. Ідеальної країни, про яку мріялося, не буде, бо немає у світі ідеальних держав. Але треба зробити все, щоб наші люди почувалися в Україні, як удома».
Степан Драницький народився у селянській багатодітній сім'ї 19 січня 1920 року у селі Гаразджа під Луцьком. Уся родина Драницьких присвятила життя національно-визвольній боротьбі.
Найстарший брат Остап загинув, визволяючи Латвію, Андрій (псевдо Мім) був окружним господарчим референтом Організації українських націоналістів і районовим ОУН Луччини, загинув у 1945 році від куль НКВС. Іван Драницький, районовий ОУН Колківщини, також загинув 1945 року в бою з енкаведистами.
Читайте також: П'ять текстів про УПА від Район.Історія, які варто прочитати
Степан Драницький закінчив чотири класи початкової школи у Гаразджі, продовжував навчання і працював у Луцьку. Нещодавно в архівах знайшовся документ-спогад про Степана Драницького когось із односельчан-друзів. Життя так склалося, що він навчився бути небагатослівним, особливо про особисте життя.
Тож ця вісточка про юність Степана є надзвичайно важливою. Звідси дізнаємося, що «будучи ще школярем у сільській школі, дуже любив читати…, завжди згромаджував довкола себе своїх товаришів, яким читав і розказував про козаків, а часто проводив це з ними на практиці, роблячи різні вправи та марші з піснями. З кожним днем все більше працював над собою і над своїми ровесниками. Кожного свята приходив з міста і проводив виховну роботу серед товаришів».
Так дізнаємося, що ще дитиною Степан вивчив і поставив у клуні разом із дітворою дві п’єси, одну з яких склав сам, про дитячі роки Тараса Шевченка. А другу вивчив із дитячого журналу «Дзвіночок». На ці постановки прийшла вся сільська дітвора і сусіди.
Далі у документі йдеться: «Дуже не любив тих, що п’ють і курять. Тому ніхто з його виховників не пив і не курив. Все юнацтво, яке він виховав у селі, кинулось у вир революційно-визвольної боротьби українського народу».
У 1938 році Степан Драницький став членом ОУН і активно зайнявся підпільною роботою. Із приходом радянської влади працював вчителем у рідному селі Гаразджа, пройшов так звану перепідготовку вчителів у секції істориків. Продовжував патріотичне виховання молоді аж доки про це не довідалися в НКВС.
Коли три машини приїхали в село арештувати юнака, він, попереджений селянами, втік і 30 серпня 1940 року перейшов у підпілля. Взявши собі псевдо Федька перейшов у Острожецький район на Рівненщині, де став районовим провідником ОУН (входив до Луцького округу ОУН).
«Війна 1941 року застала мене сиротою, 15 травня моїх батьків, дружину брата з п'ятирічним Михасем москалі вивезли в Тюменську область», – згадував Степан Васильович.
Тато помер із голоду 1945 року в Тюменській області, мама, двічі тікала із заслання, згодом повернулася додому, але зустрілася із сином через 30 років. «Степанку, сили свої тратиш на чужині», – запам’ятав назавжди материні слова.
Степан спілкувався із Сергієм Качинським і його братом Левком, тож разом із ними організовував визвольний рух ОУН і УПА на Волині. Після Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року створював українську державну адміністрацію.
У час німецької окупації далі перебував у підпіллі на нелегальному становищі, організовуючи боротьбу з окупантом. Із осені 1941 року повстанська кар'єра Степана (тепер мав псевдо Матвій) була стрімкою: став провідником ОУН Луцького району, а від лютого 1942 року – окружним провідником ОУН Луцького округу.
У травні 1943 року Степан був призначений суспільно-політичним референтом обласного проводу ОУН, а згодом Військової округи «Турів» Української повстанської армії, шефом політичного штабу. Від липня 1943 року – член Крайового проводу ОУН П3У3.
Після переходу фронту в серпні 1944-го – референт пропаганди ВО УПА «Тютюник». У час, коли на звільненій від нацистів території у 1943 році постала Колківська республіка, Степан керував видавничим штабом, проводив учительську конференцію, в якій взяло участь майже 80 вчителів. Учасники конференції обговорювали питання методично-навчального характеру.
Читайте також: КОЛКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА СВОБОДИ
«Видавати шкільні посібники для початкових шкіл було трудно, бо ж ми не мали фабрик паперу, все треба було «позичати» в німців або привозити з-за Бугу, і ми це, по змозі, робили. Влітку 1943 року ми видали посібник для початкових шкіл «Українознавство» в підпільній друкарні в Колках», – розповідав він.
Чимало різних повстанських доріг довелося пройти Степану Васильовичу, брав участь у боях із нацистами та енкаведистами. Та сили були нерівними, після німців на Волинь прийшла радянська влада, яка жорстоко полювала на повстанців.
Степана Драницького (Семенюка) спіймали 9 вересня 1944 року і кинули до в'язниці у Рівному, де засудили до смертної кари. При арешті мав документи на прізвище Семенюк, тож по справі проходив сам, як рядовий повстанець і громадянин Польщі. Так і лишився на все життя під чужим прізвищем, бо було легше зберігати конспірацію.
Степан Васильович 79 днів очікував розстрілу у камері смертників, але його було замінено на 20 років каторги у радянських концтаборах.
Степана Семенюка 20 квітня 1945 року відправили на етап у радянські концтабори. За десять років він відбув ув'язнення в таборах Тайшету, Маріїнінська, Норильська, Воркути, Мордовії, у центральному ізоляторі у Володимирі на Клязьмі, в тюрмі в Іркутську. У концтаборах було кілька осіб, які його знали з волі, проте ніхто не видав.
Особливою сторінкою біографії Степана Семенюка є його участь у табірному русі опору, він був одним із керівників Норильського повстання у таборах під назвою «Горлаг». У московських документах повстання мені вдалося віднайти довідку на активістів постання у 3-тій каторжній зоні. Саме там йшлося про поляка Степана Семенюка.
Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині
Прикметно, що Данило Шумук, будучи в УПА, був підлеглим Степана Семенюка, а вдруге в житті вони зустрілися в концтаборі. Ніхто з земляків-українців, які його там впізнали, не видали справжнього Степана Драницького. Він уже до останнього дня свого життя лишиться Семенюком.
Читайте також: Волинянин Данило Шумук: від комуніста до упівця та найстаршого політичного каторжника
У жовтні 1955 року його, як поляка, депортували закінчувати термін неволі у Польщу. В'язнів ГУЛАГу – переважно поляків та українців, серед яких був Степан Семенюк, привезли у табір праці неподалік міста Влоцлавка над Віслою в громаді Міхелін. Перебування у польському ув'язненні було набагато легшим і людянішим у ставленні до в'язнів, ніж у радянських концтаборах. Згодом спеціальна комісія переглядала справи ув'язнених для звільнення.
Читайте також: Історія уродженця Березнівського району, який тричі втікав з ГУЛАГу
Після виходу на волю довгий час Степан Семенюк проживав у родичів друзів з України, потім працював на будівництві, де професійно мав чималі успіхи. З часом отримав у місті Зелена Гура житло, одружився. Але увесь час проживання у Польщі ні на хвилину він не забував, що він українець і що його батьківщина поневолена.
А коли розпочався процес здобуття Україною незалежності Степан Семенюк робив усе, щоб у діаспорі знали про нашу країну, знали її історію і підтримували державотворчі процеси українців.
Неспокійний характер колишнього повстанця, вічна жага до знань і самоосвіта, товариськість і розум дали Степану Семенюку нове життя за кордоном. Його громадська діяльність у Польщі поєднала сотні українців, які після акції «Вісла» у 1947 році були переселені у Польщу.
Численні зустрічі Степана Семенюка з українськими громадами у Польщі мали вигляд лекцій з історії української церкви і української державності. У часи незалежності України Степан Васильович дуже часто буває в Україні.
Не злічити кількості зустрічей його зі студентською та учнівською молоддю у школах і вишах, участі у різноманітних конференціях по всій Україні.
А скільки статей написано до газет і журналів в українські та зарубіжні видання! Степан Семенюк намагався не пропустити жодної важливої події в Україні і по можливості взяти участь у ній особисто. Загадковий українець із Польщі, який часто представлявся простим журналістом (мав журналістське посвідчення, бо дописував у багато газет), не один раз підкорював мудрим словом багатолюдні й високоповажні аудиторії.
У 2009 році в Луцьку у видавництві «Терен» вийшли спогади Степана Семенюка, які я мала честь першою читати і готувати до друку. У 2010 році Степан Семенюк став лауреатом премії імені Василя Стуса за книжку спогадів «І гинули першими...».
Відомий письменник і філософ Євген Сверстюк зазначив: «Степан Семенюк належить до покоління тих учасників національно-визвольних змагань, які діяли в умовах неможливого і всупереч обставинам. Вони говорять тільки по суті – нічого зайвого, і мовчки роблять свою справу. Степан Семенюк – добрий вчитель, і це – чи не найголовніший слід у житті подвижника, який на вівтар Батьківщини поклав усе своє життя».
І скрізь, як живий свідок подій, Степан Семенюк ніс правду про УПА. «Ми пройшли велику і довгу дорогу випробувань у боротьбі за Українську державу,в боротьбі ми зростали і кріпли, ми змагалися з різними окупаційними системами, тому змінювались наші методи і засоби боротьби, змінювались програмні настанови. Не змінювалось тільки одне – боротьба за Українську соборну самостійну державу! Дуже важливо сьогодні українцям гідно відстояти свою мову, бо вона душа держави, не піддатися на русифікаційну політику влади», – вважав Степан Семенюк.
Життєвий досвід давав можливість йому бачити і знати проблеми нашої державності. Основною проблемою нашого нинішнього буття він вважав радянську спадщину, а також тяжку постколоніальну державну адміністрацію без досвіду самостійного управління.
«Сподівався, що цього разу в Україні помру, – промовив Степан Семенюк під час останньої нашої зустрічі в Луцьку у мене вдома. – Але видно ще не пора, тож повертаюсь назад». Я отримувала електронні листи із Зеленої Гури, де Степан Васильович повідомляв, що останнім часом дуже підводить здоров'я, що вік уже такий, але жив Україною – її болями і проблемами.
Повернутися на Батьківщину вже не мав змоги. Останні свої дні Степан Семенюк доживав у будинку для людей похилого віку, де наглядали за його здоров’ям. Провідували Степана Семенюка священник церкви, куди він раніше часто ходив, і місцеві українці. Особливо піклувалися Василь Шляхтич із Зеленої Гури і Михайло Кертичак із Варшави.
Помер Степан Семенюк 11 липня 2019 року у віці 99-ти років. Його поховали у Зеленій Гурі біля сім’ї – дружини та сина.
Вічна слава і пам’ять Героєві!
Леся БОНДАРУК,
кандидатка історичних наук, представниця
Українського інституту національної пам’яті
