Професор Гнат Мартинець – комендант Володимира, діяч української еміграції

Гнат Мартинець – визначний український військовий, суспільний, культурно-освітній діяч, педагог і науковець, чия діяльність охопила Галичину, Волинь та українську еміграцію в Німеччині. Його життєвий шлях є прикладом служіння українській національній справі в умовах воєнних катастроф, політичних змін і вимушеного вигнання.

Гнат Мартинець народився 25 червня 1882 року в родині управителя народної школи. Освіту здобував у Стрийській та Перемишльській гімназіях. У  1909 році закінчив університет у Львові. Працював учителем в Академічній гімназії у Львові, згодом у Рогатині, Бережанах і Самборі, поєднуючи педагогічну діяльність із формуванням національної свідомості учнів.

Під час Першої світової війни Мартинець був офіцером дев’ятого піхотного полку австрійської армії. Був пораненим. У червні 1915 року, після лікування від тяжкого поранення, був відряджений у ранзі надпоручника до Окружної Команди у Володимирі-Волинському на посаду цивільного референта в містечку Любомль. А вже у вересні отримав призначення комендантом Володимира-Волинського.

 

У часописі № 9  «Літопису Волині» за 1967 рік Мартинець детально описує катастрофічний стан міста після відступу російських військ в ході Першої світової війни. Населення скоротилось, національна структура зруйнована, більшість мешканців  вороже налаштована, українців і поляків залишилося по кілька сотень. Місто фактично було позбавлене освіченого та фахового персоналу, не діяли школи, не було лікарень, священників, системи постачання харчів, опалення й освітлення.

Мартинець організував очищення міста, засипання вирв, прочищення ровів і каналів, відновлення мостів, зокрема дерев’яних, на яких люди калічилися, пересуваючись уночі.

Бувши на керівній посаді, особливу увагу приділив організації медичної допомоги. Шпиталь на Гноїнській (нині Генерала Шухевича) вулиці був у катастрофічному стані, тому Мартинець забезпечив його ліками, обладнанням, військовими лікарями та санітарним персоналом. Начальником шпиталю став український лікар зі Львова, доктор Полянський, австрійський старшина. Для населення, особливо бідного, це стало першим досвідом системної медичної опіки.

Великим нововведенням стало придбання у Відні за п’ять тисяч крон санітарного воза для транспортування тяжкохворих. У місті вперше збудували шість публічних клозетів. Для ремонтних робіт Мартинець організував роботу тартака за 30 км від міста, який постачав необхідний матеріал.

Одним із найважливіших його досягнень було впровадження електричного освітлення у Володимирі. За російських часів місто освітлювалося нафтовими ліхтарями, що було небезпечно й неефективно. Мартинець ініціював випуск акцій на суму 50 тисяч крон та змусив місцевий «бізнес» купляти акції. Попри опір купців, він пішов на рішучі заходи – замикання крамниць і здавання ключів до команди, що змусило містян долучитися до фінансування проєкту. Впродовж місяця було спроваджено з Відня два автомобілі з електричними моторами та матеріали для прокладання ліній. Після запуску основної електромережі населення почало масово купувати акції, і зрештою місто було повністю забезпечене електричним світлом. Мартинець підкреслював унікальність цього кроку як громадської ініціативи, юридично захищеної від будь-якого втручання з боку чужих урядів чи військових формацій.

Не менш значущою була його діяльність у сфері освіти. В умовах повного браку вчителів Мартинець звернувся до галицької молоді. Першою приїхала Савина Сидорович – освічена, енергійна й  обдарована педагогиня-організаторка, яка швидко стала провідною постаттю у відновленні навчання. Вона не лише вчителювала, а й вела широку культурно-освітню роботу серед населення.

Мартинець залучив до цієї справи українські освітні організації у Львові, що дозволило створити цілу мережу вчителів. Вони з великим ентузіазмом працювали у складних умовах, закладаючи підвалини українського шкільництва на Волині й формуючи серед місцевого населення почуття національної гідності та довіри.

За такий короткий термін керування містом, йому вдалося багато чого зробити, а найбільше – повернути довіру до людей української національності, бо як би це зараз дивно не звучало, але тоді наш малоосвічений народ, який жив під російською імперією, не розумів, хто він за національністю. Галичанам, які приїхали сюди з просвітницькою метою, потрібно було доказувати волинянам, що вони ніякі не австріяки, а такі самі українці, як і вони.

 

 

Читайте також: Легенда про гелікоптер, або Чому репресували лікарку із Володимира

У 1918-1919 роках Мартинець був повітовим комісаром ЗУНР у Снятині, а з 1 березня 1919 року – сотником. У міжвоєнний час він залишався активним культурно-освітнім діячем у Самборі та в 1941- 1944 роках очолював місцеву учительську семінарію.

Після 1944 року Мартинець опинився в еміграції в Німеччині. У таборах переміщених осіб, зокрема у Вехтесґадені, викладав фізику в українській гімназії, очолював Головну Раду Медично-харитативної служби (організація, створена після Другої світової війни, що виникла на основі заборонених осередків Українського Червоного Хреста. Вона функціонувала як гуманітарна інституція, спрямована на медичну допомогу українцям у часи історичних випробувань), був почесним головою Українського Християнського руху та провідним діячем інших українських установ. За заслуги перед Церквою був нагороджений Папським Лицарським Орденом святого Сильвестра.

 

 

 

Більш детальну інформацію про цей період життя Гната Мартинця вдалося розшукати в архівах Арользена – міжнародному центрі дослідження в часи націонал-соціалізму жертв нацизму. З анкети ми бачимо, що на момент її заповнення у 1946 році йому було 65 років, українець, греко-католик, громадянство на 31.08.1939 року польське, сімейний стан – вдівець. Вага – 68 кг, зріст 175 см, волосся сиве, очі карі. Причини переміщення: Переслідування родини російською поліцією (зазначено: «FamilypersecutedbyRussianPolice»).

Місця перебування за останні 12 років:

1936-07.1944: Самбір, Польща.
07.1944-05.1945: Гера, Тюрингія, Німеччина.
05.1945-08.1945: Рудольштадт, Німеччина.
08.1945-05.1946: Табір UNRRA Карлсфельд-Мюнхен, Баварія.
05.1946: Табір «Орлик», Берхтесгаден, Баварія.

Трудова діяльність: 1936 -07.1944: професор гімназії (Львівський шкільний кураторіум). Зарплата: 450 злотих.
07.1944-05.1945: Підсобний робітник (Hilfsarbeiter) на технічному заводі в Гері.
Зазначено: «примусова евакуація» (zwangsevakuiert).
05.1945-08.1945: Референт з питань культури в Українському комітеті, Рудольштадт.
08.1945-05.1946: Адміністрація табору, Карлсфельд.

Згідно з імміграційними записами, Гнат Мартинець отримав німецьке громадянство в Оттмахау 8 квітня 1940 року. Через це внизу документа додано примітку: «З цієї причини він не може перебувати під опікою IRO» (міжнародної організації у справах біженців). Пояснення Гната Мартинця та звернення комісії (04.05.1951). Цей документ є ключовим для розуміння його позиції.

Комісія з питань переміщених осіб США (DPC) звітує про інтерв'ю та позицію Гната: він підтвердив, що подавав заяву на німецьке громадянство, і документи були виписані. Однак він відмовився їх прийняти, оскільки його ім'я там було записане польською мовою, а він вимагав запису своєю рідною українською мовою.

Діяльність: заявив, що ці папери готувалися у 1940 році перед тим, як він повернувся до окупованої Польщі для роботи в Українському Допомоговому Комітеті. Співпраця з ворогом: категорично заперечив будь-яку колабораціоністську діяльність. Результат: старший офіцер Б'ярне Браатой просить IRO провести повторну перевірку, щоб визначити, чи може Гнат все ж вважатися переміщеною особою, попри бюрократичну історію з громадянством.

Зазначено у довідках, що Гнат Мартинець вільно володіє українською, польською та німецькою мовами (читання, письмо, розмова). З родини у списках згадуються близькі люди, які перебували з ним у таборі «Орлик» (Берхтесгаден): Роман Савицький (SawickyjRoman): пасинок, народився 13.04.1907; Володимир Мартинець (MartynecWolodymyr): племінник, народився 15.07.1899; Стефан Ванчицький (WanczyckpjStefan): швагер.

У довідці про плани на майбутнє (станом на лютий 1948) зазначено: повернення на батьківщину – категорично відмовляється повертатися через релігійні та політичні причини.

Бажання залишитися в Німеччині: не бажає.

Еміграція: перший пріоритет – Бразилія. Другий пріоритет – Канада.

Контакти за кордоном: у Бразилії (штат Парана, м. Малет) проживав його кузен Юліо Сессак (JulioSessak), торговець-експортер, який був готовий надати матеріальну підтримку.

Оскільки Гнат Мартинець таки залишився проживати на території Німеччини, ймовірно, йому не надавали підтримки, як біженцю, а отримане раніше німецьке громадянство таки зіграло не останню роль в його житті. Далі він викладав в українській гімназії у Берхтесгадені.

 

Помер Гнат Мартинець 5 травня 1968 року в Мюнхені. У газеті «Свобода», яка виходить і нині в нашій діаспорі у США, 7 грудня 1968 року опублікували некролог: «У четвер 5 грудня цього року помер на 87-му році життя видатний український педагог та громадський діяч світлої пам'яті професор Гнат Мартинець».

 

***

Діяльність Гната Мартинця у Володимирі, яка була детально зафіксована в «Літописі Волині», демонструє його як не лише виконавця, який тимчасово отримав владу, а як й далекоглядного реформатора, організатора соціального життя, охоронця здоров’я й культури, будівничого освіти та інфраструктури. Його робота – це приклад того, як у найтяжчі часи війни й розрухи можна дбати про основи громадського порядку, національної освіти та підтримувати стійкість українського суспільства.

 

Читайте також: Останні із роду: Бобки та їхній маєток в Будятичах на Волині