Гранатів: історія польської колонії, що стала українським селом
-
-
>
-
>
-
>
691
Це історія про долі двох волинських – сіл Кладнева та Гранатова. Про поляків та українців, які потрапили в горнила депортацій та переселень. Зрештою про людей, яких вигнали з їхніх домівок і змусили оселитися в чужих стінах.
Польська колонія Гранатів
На початку ХХ століття в історичних джерелах назви Гранатів колишнього Локачинського району ще немає. Професор Михайло Цинкаловський у праці «Стара Волинь і Волинське Полісся» згадує сусідні села – Шельвів та Вільку Садівську, але не Гранатів. Лише в середині 1920-х років починає формуватись нове поселення – виключно польська колонія.
Гранатів належав до парафії Святого Архангела Михаїла в Шельвові, заснованої 1925 року. До неї входили Шельвів, Баконівка, Кшеменець, Ліньов, Пілсудщизна, Вілька Шельвівська та інші навколишні села. У 1938 році парафія налічувала понад 1100 парафіян. Старовинна мурована церква 1765 року проіснувала до післявоєнних часів і була зруйнована.
Першу згадку про колонію знаходимо у газеті «Przegląd Wołyński» за 1931 рік – у замітці про святкування у місцевому стрілецькому союзі: «Першого дня 1931 р. хлопці з гранатівського підрозділу разом із родинами сіли за щедро заставлений стіл у будинку заступника голови Станіслава Зацека. Поділившись оплатком та побажавши одне одному всього найкращого, співали колядки й веселилися до десятої вечора».
Перед війною у Гранатові нараховувалося 38 господарств – усі польські. Тут мешкали родини Тунських, Коженьовських, Пінковських, Романовських, Лозовських. Але вересень 1939 року приніс іншу реальність: арешти та депортації. Відомо про 19 родин вивезених в Сибір, в Архангельську область. Амністію вони отримали лише у 1941-му, але до Гранатова вже не повернулися.
Українське переселення: шлях із Кладнева
З приходом радянської влади українцям із прикордонної з Польщею зони, в яку втрапило село Кладнів Володимирського району, надійшла команда виселятись. За кілька тижнів тут збудували прикордонні застави, віддалені одна від одної на 5–6 кілометрів. Люди та колючий дріт прикордоння не поєднувалися. Мешканцям Кладнева оголосили – вони мають залишити рідні оселі. Їх переселяли у села Локачинського, Горохівського, Торчинського, Луцького та Рожищенського районів.
Одного дня чоловіків, як голів господарств, посадили в автомобіль та повезли в напрямку Луцька. Першу зупинку зробили біля костелу Святої Трійці в Затурцях, уповноважений зачитав списки. Так, один із членів родини Ольховських – Іван мав оселитися в селі Семеринське.
Друга зупинка на перехресті між Шельвовом і Гранатовом. Тут випала доля оселитись близько двом десяткам кладнівських родин. Серед них: Ольховські, Андрощуки, Пеценюки, Корсаки, Федонюки, Фільбарчуки, Мельничуки, Гради.
Ми проїхалися усіма локачинськими зупинками кладнівчан з краєзнавцем Олександром Ольховським і дізналися долі переселених, серед яких і було одне з поколінь його родини.
Через два тижні Кладнів, заснований у 1565 році на березі Бугу, спорожнів. Люди з возами, худобою, дітьми вирушили в дорогу. У Гранатові розпочалось «світле майбутнє»: усі переселенці стали членами новоствореного колгоспу ім. Кагановича.
Родина Ольховських поселилася у будинку поляка Токарського – цегляному, критому бляхою, але настільки вологому, що все майно згнило за три роки.
«Виручала корівка, продукти, привезені з собою з Кладнева. Обклали зобов'язаннями, поставками та великими податками», – зауважує Олександр Ольховський.
Читайте також: Роковини операції «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців
Повернення і новий Кладнів
1942 рік приніс нові зміни – прийшли німці. Вони дозволили кладнівчанам повертатись додому, але їхні оселі над Бугом уже були знищені.
«Людям дозволили будуватись за два кілометри від старого Кладнева, в урочищі «Юниска» та «Кізірки». Місця під обійстя визначали жеребкуванням. Моєму дідові Павлу Ольховському випало урочище «Юниска». Тут він побудувався будинок й прожив у ньому до самої смерті в 1986 році», – згадує онук.
Першими повернулись близько п’яти десятків родин. Решта залишились у нових місцях. Дехто повернувся аж у кінці 50-х.
Та не всім судилося мирне життя. Під час польсько-українського конфлікту загинула родина Бориса Пеценюка – дев’ять осіб, включаючи дітей. Трагедія спіткала і Мельничуків, які повернулися з Войнина.
«Прабабуся Параска Андрощук із трьома доньками залишилась у Гранатові. До 60-х років жила в землянці, доки не купила будинок у Турівці. Там і відійшла у Вічність 1974 року. Брат діда Дмитро з дружиною Ольгою та чотирма дітьми теж залишились у Гранатові. Там і народились ще його дві наймолодші доньки – Зоя та Єлизавета. Через село проходила вузенька вулиця, обсаджена черешнями. Я ще пам’ятаю ті дерева – їх викорчували вже у 80-х, коли в село став ходити автобус. Федонюк Антон, кум мого діда Павла, збудував нову хату, але згодом перевіз її до Луцька. Фільбарчук Микола також переїхав у місто, став священником, служив у луцькому храмі й навіть приїхав у Гранатів у 1984 році хоронити діда Дмитра», – згадує Олександр Ольховський.
Гранатів нині такий, як і чимало невеличких волинських сіл – напівпорожній, тихий. 76 років тому восени до нього їхали й у ньому плакали. Як плачуть нині покинуті будинки, мешканці яких відійшли в інші світи. Ми відшукали будинок прабабусі Олександра Ольховського Параскеви Андрощук. Жінки, яка народилася у Кладневі, прожила в Гранатові, похована у Шельвові.
А що ж відбудований Кладнів? Від нього у ХІХ столітті лишилася лише назва і поросле травами поле. Жодної хати, жодного кладнівчанина. Родина Ольховських була останньою, хто чотирнадцять років тому виїхав з села. Нині єдиним місцем, де раз в рік на Проводи зустрічаються ще живі його уродженці, є цвинтар у глухому лісі.
Читайте також: Як гуляли весілля на Володимирщині сто років тому
