Марія Савчин (1925 – 2013), членкиня ОУН і УПА, дружина полковника УПА Василя Галаси (Орлана), Лицарка Бронзового Хреста Заслуги. Усе своє життя вона присвятила боротьбі за українську державність. У 1940-х була провідницею підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайоновою УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язковою референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.

Просування фронту через Волинь та Полісся – дуже важкий період для УПА. Крім постійних боїв з переважними кількісно і краще озброєними військами НКВД, воякам УПА часто доводилось ще й цілими днями жити надголодь у забльокованих лісах, що впливало на моральне послаблення людей. У такий критичний час підходив до вояка агент і говорив, в якій то безнадійній і зовсім безвиглядній ситуації опинилась УПА та що немає сенсу далі вести боротьбу. Краще вийти з лісу та зголоситися на НКВД, виправдовуючись, що боровся тільки проти німців, і тоді напевне помилують. Це були вишколені агенти, вони наперед придивлялись, до кого підійти, і коли після такої розмови стрілець все одно вагався, агент тероризував його психічно. Казав, що в нього вже багато своїх людей у відділі і, якщо цей хоч одним словом до когось промовиться про їхню розмову, за пів години його не буде серед живих. У відділах УПА стало витворюватись недовір'я між людьми, а то й паніка.

 Вже 1944 року УПА і підпілля зазнали великих втрат, а в деяких районах їхні дії зовсім послабились. Ситуація ставала настільки загрозливою, що затривожила Командування УПА та Провід ОУН. При точному обслідуванні окремих випадків виявилась дія сильної ворожої агентури.

 Керівництво збройною боротьбою стало перед дилемою – швидко і радикально зліквідувати агентуру, або в протилежному випадку енкаведівська агентура знищить і зліквідує проти-большевицьку боротьбу. В тій критичній ситуації, коли війська НКВД без перестанку зв'язували відділи боями, в яких гинула велика кількість вояків, треба було діяти швидко і рішуче. Така тактика не була найкращою, бо не давала доволі часу розмотувати кожний клубок до кінця і потягала деколи додатково невинні жертви. Не раз траплялось, що агент, коли опинивсь у руках СБ, під час зізнань навмисне «сипав» чесних, ні до чого не причетних людей, щоб нарешті потягнути невинні жертви, а також ще більше посіяти недовіру між вояками у відділах УПА і між підпільниками. Не всюди й не в кожному випадку Служба Безпеки зорієнтувалась у підступній тактиці агентів, і, при ліквідації агентів, деколи падали жертвою безвинні люди. Ситуація, в якій опинилась боротьба на ПЗУЗ, з критичної вже перейшла у трагічну, бо й неможливо було розібратися, чия вина.

 Після смерти полковника Клима Савура, командира УПА-Північ, який загинув 1945 року також через агентуру, Головний Провід відрядив з Галичини на становище провідника ПЗУЗ Миколу Козака, псевдо якого було Смок. Вивчивши ситуацію, Смок став застосовувати радикальні способи ліквідації агентури. Проти його тактики виступив крайовий референт СБ на ПЗУЗ Далекий. Очолюючи Службу Безпеки, він проводив багато допитувань вояків, запідозрених в агентурній діяльності, і глибоко переживав, коли траплялися невинні жертви. Далекий був переконаний, що, розв'язуючи цю дуже складну проблему радикальним способом, ми знищимо самі себе. Між ними, двома членами Проводу ОУН на ПЗУЗ, витворився настільки глибокий конфлікт щодо тактики боротьби з агентурою, що потяг за собою решту керівних людей на ПЗУЗ, вони розділились: одні пристали до Смока, інші – до Далекого. Поділ мав також територіяльний вимір. Отже, Волинська область, тобто за підпільним визначенням – край «Дніпро», підлягала Смокові, а край «Одеса», Рівенська область, лишився під керівництвом Далекого.

Читайте також: Як загинув «Клим Савур»

Про конфлікт, який поширився на все підпілля на ПЗУЗ, оба заалярмували Генеральний Секретаріят УГВР. Тарас Чупринка вислав туди свого відпоручника, який мав розглянути справи на місці й позвітувати про свої обслідування. Після його повернення керівництво викликало Смока і Далекого на конференцію. Однак Далекий на конференцію не з'явився, мабуть, сподіваючись, що УГВР, висилаючи на Волинь Смока, візьме його сторону. З тієї пори він не мав більше контакту з головним керівництвом і діяв на власну руку. Цього не знали підлеглі, які стали по його стороні, думаючи, що й надалі підпорядковані проводові УГВР.

Агентуру остаточно зліквідовано, принаймні в широких засягах, бо як довго існувало підпілля, так довго ворог старався пролізти до нього своєю агентурою. Хоч значно ослаблене, все-таки підпілля назагал зберегло свою організацію і видужувало із завданих йому ран. Проте Далекий не творив окремої організації та надалі вважав себе підпорядкованим УГВР та Проводові ОУН. Він затримав ту саму назву організації, розмножував та ширив між населенням ту ж, що й Смок, підпільну літературу, також висилав людей на працю у східні області – лишень не визнавав Смока своїм зверхником. Кадри, які йому підпорядкувались, знали, що Далекий – чесна людина, довіряли йому, і це їм вистачало. Проте брак живого контакту з вищим керівництвом став з часом позначатись на його діяльності. Вона почала слабшати, а натомість впливи Смока стали поширюватись на Рівенщину. Потім до Смока перейшов Улян, окружний південної Рівенщини, враз із підпорядкованими йому кадрами.

Ненормальність паралельних дій двох груп того самого підпілля завдавала не раз конкретні шкоди обом сторонам. Діяли нескоординовано, в наслідок чого часами доходило до перестрілок на трасах, якими вночі проходили і ті й ті. Стріляли, думаючи, що стрічаються з опергрупою МВД. Письмові звернення Проводу не давали наслідків, бо разом із конфліктом витворилась між двома керівниками особиста неприязнь. Треба було вислати на Волинь когось, хто зумів би погасити конфлікт.

Знаючи вдачу Орлана, його вміння злагоджувати розбіжності між людьми, Тарас Чупринка ще 1946 року заплянував доручити це завдання йому, призначуючи провідником ПЗУЗ. Переговори Стяга з Чупринкою в справі залишення Орлана на Закерзонні тільки відтягнули його відхід, але не змінили рішення Тараса Чупринки. Тепер Орлан як провідник ПЗУЗ відходив туди із завданням зліквідувати конфлікт, підкріпити підпілля набором обмеженого контингенту молоді, провести деякі зміни в системі організаційного поділу терену, посилити пропагандивну акцію серед населення і поширити підпільну мережу на сусідні східні області.

 Орлан був радий новому призначенню. Як колись за німецької окупації, коли з десятка кандидатів Маївський («Тарас») обрав його на пост обласного провідника трудних і слабо опанованих рухом західніх окраїн, так і тепер підвищення до провідника ПЗУЗ прийняв не тільки як признання, але радше як виклик. Почувався духово піднесеним і відходив з настановою докласти всіх сил, щоб виконати доручені завдання. Тільки турбота за мою долю пригнічувала його ентузіязм, тим більше, що нічим не міг мені допомогти.

 Про перебіг розмов з командиром Чупринкою, порушувані ними проблеми, як також про справу Далекого я довідалася значно пізніше, коли знов опинилась у підпіллі. Тепер, коли я їх усіх залишала і відходила у «світ», знала лише, що Орлан іде на Волинь.

 Чарівна, оспівана Самчуком Волинь... Куди то потече річка життя й боротьби мого чоловіка, по яких твоїх селах і лісах? Яким способом мені її віднайти, коли доведеться шукати?..

Читайте також:Лицарка Бронзового Хреста Заслуги: 100 років тому народилася зв'язкова УПА Марія Савчин 

***

До Рівного я добралася потягом, а звідти треба було знайти вантажне авто, що їхало б до Тучина. Прийшла на вказану перехожими зупинку. Через деякий час назбиралося ще кілька осіб, які теж чекали на авто до Тучина. Довелося довго чекати. Щойно пополудні нам трапилось авто. Був дуже холодний день, припікав мороз, і ми всі покачаніли з холоду на відкритім авті. В додатку, авто зіпсулося в дорозі й нам грозила небезпека пересидіти, може і всю ніч, на голому полі. Бувало й таке. Тому шофери брали гроші заздалегідь, бо залишені на півдорозі люди не хотіли платити.

 В Тучині я спитала в дядька дорогу до Пустомит. Ішла годинами і не зустрічала ніде сіл, лише поля та хутори. На обрії темною стіною зарисовувалися ліси, там вже починалось Полісся. «Десь у тих лісах живуть повстанці», – думала тужно. Таке воно мені виглядало все таємниче, біле, оповите снігом.

 Здавалось, вже пройшла розказану дядьком дорогу, а села далі не було видно. Тільки трохи далі від дороги зрідка бовваніли землянки, а ближче дороги стирчали комини спалених хат. У тому місці мене наздогнала молодиця. На питання, де Пустомити, відказала, що оце ми в селі. Потім пояснила, що село спалили німці, коли воювали з УПА. З Пустомит залишились лиш оті землянки, побудовані на скору руку.

 Надворі вже западали сутінки, і я не знала, куди податись. Звернула на доріжку й зайшла в убогу землянку, щоб запитати, де живе господар, адресу якого мала. Хатні здивовано відповіли, що саме тут. Однак від усього відперлись, заявляючи, що не мають жодних контактів з повстанцями. Можливо, говорили правду. їхню адресу міг подати хтось інший у селі та забрати від них листа, якби прийшов. Я не знала, чи взагалі тут когось дочекаюсь. Проте все одно просила їх: може, знають кого в селі, куди заходять повстанці, щоб через тих людей повідомити, що я прибула, а я почекаю кілька днів. Зрештою, нічого більше не залишилось, тільки чекати. Тим часом встигла запізнатись з родиною, і вони розповіли мені про події, які тут відбувались за німецької окупації.

 Пустомити були одним з осередків УПА, яка створила в тих теренах свою «республіку» за німців. Діяла своя адміністрація, а також інші галузі життя були під наглядом УПА. Населення не визнавало німецької влади, не здавало контингентів, ніхто не їхав на примусові роботи до Німеччини. Очевидно, ще сильний у ті часи німецький режим не толерував такого стану. На села, що їх охороняли відділи УПА, нераз нападало військо і зводило бої. В наслідок таких боїв й були спалені Пустомити. Якось німці напали несподівано, коли не було в селі відділу УПА, і помстились на безбороннім населенні, тортуруючи навіть дітей. До непритомности побили й хотіли живцем кинути у вогонь дівчинку господаря, в якого я була, якби мати не кинулась до дитини і не заступила їм дороги.

 Також у тій хаті я вперше почула про «далеківців», тобто про ту фракцію підпільників, які пішли за своїм провідником Далеким. Власне тут був терен їхніх дій, вони навіть серед зими часто заходили в села, а деколи то й з'являлись на весіллях. Така поведінка підпільників у сорок дев'ятому році була недопустима. До того часу МВД встигло вивчити населення, а також змонтувати свою агентуру, тож не диво, що селяни непокоїлися надмірно легковажною поведінкою «далеківців».

 Пройшло кілька днів, а господарі далі впевняли мене, що не мають жодної можливости пов'язатись з повстанцями. Аж тут третьої ночі я почула, що хтось мене будить. Спросоння розплющила очі й побачила нахилене наді мною широко усміхнене обличчя якогось мужчини в совєтській військовій шинелі. Від нього ще віяло холодом, який приніс у хату знадвору.

 Я злякалась і спитала, хто він.

 – Ви мене не впізнали?!

 – Птах! – радісно вигукнула, почувши його голос. Я вдяглась з поспіхом і запропонувала вийти з хати.

– Ми приїхали саньми, але заки від'їдемо, наперед хлопці мають когось відвезти до села. Поки вернуться, може, почекаємо всередині? Надворі сильний мороз.

 – Ні, почекаємо надворі, хай і в мороз, – наполягла я.

 Вийшли з хати і затримались на краю лісу. Тепер я вже була знов у підпіллі, тож зразу обперезалася шкуряним поясом, з пістолем у кобурі, якого мені приніс Птах.

 – Тут привітаємось по-справжньому, – сказав Птах, дружньо розціловуючись. Яка радість – стільки років ми разом пройшли підпільними шляхами і стежками з Лемківщини аж під Полісся, і доля ще раз нас звела ось тут, серед ночі.

 Розпитала про чоловіка. З ним усе впорядку, повідомлений про мій приїзд, чекає.

 Не треба було дожидати аж зустрічі з Орланом. Я не в силі була перед Птахом, нашим вірним другом, замовчувати причину моєї тут появи.

 – Птах, вас не дивує, що я з'явилась тут серед зими? – і, не чекаючи на його відповідь, розповіла про мою зустріч із Зоєю, про те, як мене схопило МҐБ, протримало, відтак вислало, щоб намовляла Орлана піти на зраду. – Будьте обережні! В їхні руки впав лист, і гебісти мають цю адресу. Можуть тримати засідку. Тому й казала вийти з хати.

 Птах оглянувся уважно і взяв зручніше в руки автомат.

 – Що ви зробили з дитиною, де примістили?

 – Завезла його далеко, в родинне село чоловіка, і примістила у добрих людей. – Помовчала мить і додала: – А не боїтесь тут стояти зі мною? Ви ж розумієте, що вони мене не випустили б, якби не підписала заяви.

 – Як ви можете мене таке питати?! Ну, знаєте! – щиро обурився Птах. – Та я вірив би вам, щоб ви з десятого пекла вернулись.

 Його реакція мене до глибин зворушила. Варто жити, коли тобі вірять, коли в тебе вірять...

 – Ви вибрали менше лихо, – розважав Птах. – Емґебісти могли нас тут «накрити» як не тепер, то навесні. Могли були відписувати листи від вашого імени, словом, могли наварити нам доброї каші.

 Незабаром вернулись на санях двоє повстанців. Вдягли мене в кожух, в якому відвозили з бункеру кур'єрку до села, сіли на сани та помчали, – як у фільмі,– волинськими полями та лісами. Ніч була місячна, тиха, тільки сніг скрипів під копитами коней. Ми уважно стежили, розглядались, але скрізь панувала мертва тиша. Так їхали з годину або й довше. Спинилися біля одного хутора, усі злізли з саней, крім одного, що відводив коней. Подались гусаком по вузькій утоптаній стежці на город, де був бункер.

 Після домовленого стуку зсередини відчинили вічко, і ми влізли в бункер. На мене вдарила тепла, але важка хвиля повітря. Вже давненько, ще на Закерзонні, мої легені живились таким повітрям. У тих теренах, де вже починалось Полісся, вода підходила близько до поверхні, і через те не можна було викопати високої криївки. До того, треба було залишити доволі грубу верству землі наверху, щоб зимою сніг не танув на криївці. Спецзагони МВД вивчали наші проблеми зимування і якщо завважували під час облав чорну пляму серед засипаного снігом городу, то там рили землю. Тому криївка була низька, не можна було в ній випростатись на повен зріст. Якщо не проходили облави, увечері відчиняли вхід, і всі її мешканці виходили наверх, щоб подихати свіжим повітрям, забрати в господаря газету та розпитати про новини.

 Тоді повстанці на Волині та Поліссі взимку також діяли, але тільки ночами та суворо законспіровано. Ще втримували міжрайонні зв'язки, й навіть округи контактувались при помочі цивільних зв'язків. Одначе з кожним роком ставало важче.

 У криївці ми застали двох повстанців. Один з них – колишній сотенний УПА, поліщук, що загартований у партизанських боях спочатку проти німців, опісля проти спецзагонів НКВД і МВД. Другий був юнак, років вісімнадцяти, до підпілля пішов щойно минулої осени. Третій мешканець, Буква, приїхав з нами, та четвертий був Птах. Орлан призначив йому тут зазимувати, щоб провів виховно-політичний вишкіл. За роки перебування при Орлані Птах багато навчився, прочитав і, без сумніву, був кваліфікований до того роду зайнять. За посередництвом місцевих повстанців він нав'язав зв'язки з цивільними людьми по селах і вже зумів зорганізувати собі доволі замітну, як на ті умовини, бібліотеку, в якій були також книжки російською мовою. Мали також шестилямпове радіо, яким могли ловити закордонні передачі польською і російською мовами.

Аудіокнижка за адресою - https://4read.org/2007-savchin-maryya-tisyacha-doryg.html

Читайте також: Історикиня Леся Бондарук з Луцька видала книгу про останнього розстріляного повстанця Івана Гончарука: розпочався передпродаж

***

Цей матеріал створений за підтримки Друзі Району.