Німецький спадок Сходу України

Ці люди жили на нашій землі, яка не була їм рідною. Але тут вони працювали, кохалися, народжували дітей, які вже не знали іншої батьківщини. Жили гідно, тверезо, заможно, навіть не здогадуючись, що вся їхня праця перетвориться на попіл, а пам’ять про них ледь зовсім не згине у буремному XX столітті.

Історія німців українського Сходу починається… зі знищення Катериною ІІ Запорізької Січі. Незайманих земель у Дикому полі залишилося безліч, а освоювати було нікому. Тож імператриця дозволила селитися на цих теренах іноземцям. Про це пише Юлія Чебрець на сайті «Громада.Схід».

На відміну від греків, яких з Криму везли сюди примусово, європейців до колонізації цивілізовано стимулювали – грошовою та земельною підтримкою. І працьовиті німці поїхали на схід.

Перші німецькі колонії Катеринославської губернії (нині це територія Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей) з’явилися у Маріупольському та Олександрівському повітах. Як розповів «ГРОМАДІ Схід» член правління маріупольського товариства німців «Відродження-Відергебурт» Сергій Штамбур, засновником одного з перших німецьких поселень – Міллерова (наразі воно перебуває у складі Ростовської області РФ) – став ще 1786 року капельмейстер придворного оркестру на прізвище Міллер. 

До речі, багато німецьких селищ отримували назву за ім’ям засновників. Наприклад, село Даутріх (нині – Богданівка Бойківського району) заснувала сім’я Даутріх, а Дерсове у тому ж районі – колоніст Дерс. Іноді німці зберігали назву населеного пункту, звідки були родом: Нью-Йорк (Бахмутський район), Ней-Ямбург (Нікольський район).

Але частіше у назві символічно відображалася поетична особливість місцевості: Остгейм («східна батьківщина» – так звалося Тельманове до того, як стати Бойківським), Розенфельд («поле троянд»), Вассеррайх («водна імперія»), Корнталь («хлібна долина»), Гейбуден («дім, повний сіна»).

Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів

За даними Сергія Штамбура, станом на 1897 рік у Маріупольському повіті (зараз це територія Донецької та Запорізької областей) вже було близько 50 німецьких колоній та хуторів, в яких жили 19 104 особи (7,52% від усього населення).

До Луганщини (тоді її землі входили до складу Бахмутського повіту) німецькі колоністи заселяються трохи пізніше, а активно – вже на початку ХХ століття. Станом на 1910 рік власне у Луганську проживало 116 німців (0,2 % міщан всього міста), але переважна більшість створювала сільські колонії: Гогенфельд, Ольгафельд, Фромондієр, Грегоріус.

Німецькі колоністи на млину, ХIХ століття

Як писав історик Володимир Душка, колоністами ставали прусські, баденські та саксонські німці, переважно – меноніти за віросповіданням. Вони отримували по 65 десятин землі на подвір’я та численні пільги. Наприклад, на 10 років звільнялися від будь-яких податків та назавжди – від військових зобов’язань. Мали дозвіл відкривати фабрики, варити пиво, вільно торгувати.

«За законодавством колоністи не мали права в перші десятиліття після переселення ділити свої наділи, і всі землі перебували звичайно в вічно-потомственому володінні цілої колонії, без права відчуження. Розподілялися вони подворно або породинно, без подрібнення. Двір переходив в одноосібне користування до одного з синів.  Досить часто це був молодший син, на якого разом з земельним наділом і будинком покладався обов’язок утримувати старих батьків і сиріт родини», – розповідає Сергій Штамбур.

Читайте також: Спадщина волинських голендрів: хто вони і куди зникли

Цікаво, що вартість володіння визначали на громадському аукціоні і зазвичай новий власник купував пропорційно частки інших спадкоємців, або сплачував у громадську касу. На кошти цієї каси безземельним колоністам купували землю для ведення нового господарства. Так утворювалися дочірні колонії. 

Німецькі поселення були зразком сумлінного планування вулиць, провулків та площ. Головна вулиця зазвичай була завширшки 40 м, її було вимощено камінням та освітлено гасовими ліхтарями. В центрі села знаходилися громадські будівлі, школа та церква. Далі розташовувалися другорядні подвір’я та маєтки. 

Якщо місцеве населення будувало житло із саману, то німці використовували обпалену цеглу, а дахи покривали червоною черепицею. Цеглу та черепицю виготовляли на власних заводах із місцевої сировини. 

В німецьких оселях панував культ порядку. Усі господарські споруди примикали до житла, всередині приміщень для худоби багато колоністів мали ще й колодязі, а на горищі над сараями зберігали сіно та інші корми. Тому під час зимової негоди з таких осель можна було не виходити декілька діб – все необхідне було під рукою.

Алкоголь німці споживали дуже помірно. Шинків взагалі не мали. Натомість мали проривні технології організації праці. Виробничий інвентар, яким користувалися меноніти, став би у нагоді і сучасним аграріям: одно- і дволемішні та дискові плуги, культиватори, сівалки, снопов’язалки, косарки; кінні, парові, моторні молотарки; віялки, елеватори тощо.

Врожайність в німецьких господарствах вдвічі перевищувала врожайність в українських селах, та втричі – в російських. Німці збирали по 50 центнерів с гектара (для порівняння: сьогодні середня врожайність в Україні складає приблизно 40 центнерів). 

Виробляли в основному товарне зерно та експортували його через порти Азовського моря. Це призвело до розвитку як самих портів, так і міст – Маріуполя та Бердянська, де й досі зберігаються німецькі архітектурні пам’ятки і спогади про великі пароплавні кампанії на кшталт заснованої 1889 року колоністом Регіром. У віддалених від портів колоніях сотнями створювалися підприємства з переробки зерна.

Читайте також: Історія німецької колонії Вовнянка та виробництва сукна у Рожищі

У той час як бельгійські, англійські, французькі та голландські інвестори вкладалися на Донбасі в індустріальний бум, німецькі поселенці скромно тягнули свою лямку «трудівників села». Багато в чому завдяки саме їм Схід України на межі ХІХ-ХХ століть став одним з найбільш розвинених сільськогосподарських регіонів Європи.

Це не значить, що німці були лише аграріями. Старокраматорський машинобудівний завод 1892 року заснували саме німці – Фіцнер та Гампер. Луганський тепловозобудівний завод раніше був відомий як «Завод Гартмана», бо його побудував німецький магнат. Проте здебільшого німецька економіка на Донбасі все ж таки пов’язана з сільським господарством – як от завод Нібура у селищі Нью-Йорк, що виготовляв землеробську техніку та обладнання для маслоробних заводів.

Колонія Нью-Йорк

Така спеціалізація німецьких переселенців пояснювалася в тому числі особливістю їхньої суспільної організації. Німецька сільська громада – то була сила. Заможні колонії з 20-30 окремих господарств існували майже як окремі держави. Виконавчим органом місцевого самоврядування був Приказ, який обирали на два роки.

Але жодне рішення Приказу не набувало сили закону, якщо його не обговорили на загальних зборах. Тож сільський схід мав риси законодавчої установи, яка спрямовувала податки на утримання шкіл з традиційно високим рівнем освіти, церкви, газет, важливої інфраструктури. Розвиненими були благодійність, кооперація та кредитування. Жоден член громади не залишався поза увагою, і кожен був частиною суспільного механізму, що працював на створення гідного культурного життя. 

Ця самодостатність, самобутність дратувала – спочатку імперію, потім більшовиків. Тим більше, що протягом століття перебування в Україні німецькі колоністи дотримувалися національного одягу, рідної мови, народних пісень.

Тож представники цього етносу почали зазнавати притискань ще з початком Першої світової війни. 1914 року сталася заборона розмовляти німецькою в усіх публічних місцях, 1915 року німецьких громадян тодішньої Російської імперії позбавили земельних володінь та права землекористування у прикордонних та прибережних районах (Азовського моря також), а 1916-го цар затвердив положення про заборону викладання німецькою мовою.

Більшовики, хоча і націоналізували приватну власність громадян, спочатку сприймали німецький прошарок сільського населення як ресурс «радянізації» і не хотіли його втрачати. В колгоспи не заганяли, було навіть створено кілька національних районів, де мовою діловодства була німецька, відновилися німецькі школи.

Депортація німців зі Сходу України

Читайте також: Німецькі сліди: як на Волині збирають матеріали для музею про колоністів. ФОТО. ВІДЕО

Втім, ця добра музика грала недовго. Ліквідація кооперативних та кредитних організацій, а також примусове включення більшості німецьких колоній до складу українських або російських сільських рад, де їхні інтереси «представляли» незаможники, спричинили серед німців протестні настрої. 

Тоді загравання з «нацменшинами» закінчилося, розпочався тиск. Через створення колгоспів і нерівноцінний розподіл землі без доступу до водоймищ німецьке господарство занепадає. Через підвищену для німців податкову ставку воно стає збитковим.

Радикальні методи проти селян-одноосібників, а також голод 1921-23 років призвели до втрати 40% загальної кількості німців, ще 6% загинуло від епідемій та низької якості медичного забезпечення. Під час Голодомору радянська влада заборонила отримувати допомогу від Німеччини (отримані кошти вилучалися), а на 1933 рік припадає початок боротьби з релігійністю німців. 

Від агітбригад і «громадських судів» згодом перейшли до арештів «ворожих елементів». 1934 року комісія у справах національних меншин ліквідовується, 1936 року закрито всі німецькі національні школи, а німецькі райони визнані «штучно створеними» і незабаром їх також скасовують. 1937 року НКВС починає репресії німецького населення, стверджуючи, що 60-70% мешканців німецьких колоній беруть безпосередню участь у «контрреволюційно-фашистській діяльності й агітації». 

Більшість колоністів спочатку розкуркулили, а згодом – репресували. Затримували голів колгоспів, працівників виконкомів, міліції, вчителів, церковників. На одній лише Луганщині було розстріляно 3 437 німців.

Ось справа голови Корнтальської сільради (нині село Зернове), 36-річної Регіни Залесської. Її звинуватили в тому, що вона нібито була членкинею «фашистської повстанської диверсійної організації», завербованою колишнім співпрацівником районної газети. Тортурами жінку примусили назвати прізвища ще 44 етнічних німців. Арештували всіх. Пані Залесську розстріляли, доля решти – невідома.

А далі була депортація 1941 року. За свідченням історика Володимира Душки, відразу після оголошення війни з Німеччиною чоловіків німецької національності (в тому числі – підлітків 15-16 років) почали вивозити вглиб тодішнього СРСР на важкі роботи. 2-3 вересня за наказом Берія в Сталінській та Ворошиловградській областях була заарештована 7 091 особа німецької національності, 13 484 людини мобілізовані до «трудової армії» – на будівництво ГУЛАГу (за даними С. Штамбура).

Читайте також: До річниці депортації етнічних німців України проведуть наукову конферецію

Решті колоністів дали зібрати урожай до кінця вересня, щоб потім реквізувати зерно і вислати – всіх до одного. Верх цинізму. Без збирання речей, за два тижні – всіх, незалежно від статі, віку, соціального статусу… 

Кірха колонії Мирау

До міста призначення доїхали не всі, діти та старі мерли від голоду та задухи. Часто ешелони, якими людей вивозили, як худобу, потрапляли під бомбардування нацистів. Деякі відчайдухи, користуючись нагодою, тікали під час обстрілів додому. Але і там на них чекали переслідування і цькування.

У 1943-44 роках до Сибіру, Уралу, Казахстану стали вивозити навіть тих німців, які воювали у радянській армії. За свідченням сучасників, відступаючи, гітлерівці іноді забирали етнічних німців із собою, часом навіть насильно. Таким чином на території України під кінець війни німецького населення не лишилося зовсім.

Читайте також: «Свідки історії: Депортація німців з України»: оголосили конкурс відеосюжетів

Католицька кірха, Ейхвальд

«Трудармію» після війни було розформовано, але німці продовжували знаходитися у спецпоселеннях аж до 1956 року. Та й після їм було заборонено повертатися до колишнього місця проживання. Більшість намагалася «загубитися» на шахтах і заводах, часто змінюючи прізвища. Тому зустріти носіїв корінних німецьких прізвищ – рідкість. 

Така деталь наостанок: у 1930-40 роках житлові, адміністративні та соціально-побутові споруди на Донбасі майже не будувалися. Для чого, коли є порожні оселі німців-колоністів? У німецьких будинках розміщували райкоми та прокуратуру, контори колгоспів та дитячі садочки.

Читайте також: Якою була кірха у німецькій колонії Вовнянка поблизу Рожища

На місці знесених костелів будували клуби або навіть… колгоспну їдальню, як у колонії Гринталь. Там, де на початку ХХ століття німцями-колоністами було зведено десятки вітряних, водяних і навіть парових млинів, у 50-70 роки лише подекуди залишилися поодинокі остови олійниць та крупорушок.

Схід та Захід разом: матеріали друкуються у рамках партнерства з проєктом «Видання друкованої газети «ГРОМАДА. Схід» для населення територій  поблизу контактної лінії на Сході України»