«Щоб відстоювати наш край та історію, маємо хороший інструмент – правду», – історик із Нововолинська Юрій Велінець

Ольга Булковська

Подякувати

1 вересня 2025, 10:43

  3530

Зберегти

Нововолинськ і його околиці зберігають чимало таємниць, за якими – тисячоліття невідомих сторінок нашої історії. Їх вивчає доктор філософії з історії, провідний науковий співробітник Нововолинського історичного музею Юрій Велінець. Працює з архівами, з людьми, досліджує храми, культурні артефакти, збирає експонати. Все – для того, щоб відкрити сучасникам справжню Волинь.

Історик переконаний, що правдиве відтворення подій важливе для збереження національної пам’яті та перемоги у культурній війні. 9 серпня «Волинська експедиція» обрала цей край для мандрівки у сьогодення та минуле. І першим було знайомство у музеї, повідомляє журналістка Район.Історія.

Розпочинаючи першу екскурсію того дня, Юрій Велінець зізнається гостям, які приєдналися до ініціативи «Району» з перевідкриття історичного значення міст і сіл області у межах «Волинської експедиції», що зацікавлення краєм, де працює, було невипадковим. Найперше цей регіон взявся досліджувати, бо у нього родина шахтарська. Навіть тема дисертації у Юрія звучала так: «Вугільна промисловість у Волинській області кінця 1940-х – початку 1990-х років 20 століття».

У січні 2022 року Юрій Велінець захистив її та вирішив з Луцька повернутися до Нововолинська. Планував написати історію цього міста. Він розповідає, що як краєзнавець, як історик щодо Нововолинська на початках мав уявлення, що тут дуже мало всього збереглося і нічого цікавого не вийде з тих пошуків. Однак коли почав копирсатися в документах, то зрозумів, що про кожне село, кожне місто можна написати томи книг.

Потім доля подарувала йому випадкову невипадкову зустріч. Бо коли Юрій працевлаштувався у музей провідним науковим співробітником, то познайомився з художником-реставратором з Харкова Артемом Погрібним, який приїхав до Нововолинська як внутрішньо переміщена особа.

Так, уточнює, все й «заварилося».

Проте не все заплановане вдавалося брати в роботу одразу ж. Корективи вносила війна. З листопада 2023 року по грудень 2024-го Велінець перебував на військовій службі. Додому повернувся через особисту трагедію – у зв’язку із загибеллю від рук російських окупантів рідного брата на Куп’янському напрямку в жовтні 2024-го. Аби пережити втрату, вирішив розпочати роботу – завантажити себе по повній.

Навчаючись у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, юнак мав враження, що от цей край, Волинське Прибужжя, було темною плямою в історії. Він бачив: уже є багато досліджень про Луцьк, Володимир, Ковель, інші села і міста. Й нічого – ні про Нововолинськ, ні про Литовеж, ні про знані йому з дитинства села. Аж заздрив, що, мовляв, «десь там універсали, гетьмани, літописні записи і таке інше, а тут – можливо, стоїть хоч яка церковка».

На щастя, це упередження швидко подолав. Бо в архівах віднайшов чимало документів як ХVIII – XIX століття, так й інших періодів.

Чоловік уточнює, що стосовно давньої історії, тут – ще величезний пласт роботи. Бо це завдання археологів. Археологічні розкопки мають проводити офіційні люди з відповідними дозволами. Тож в українській землі – ще багато таємниць. І Волинь, яка не раз була центром історичних подій, ще здивує світ, – впевнений історик.

Щодо Волинського Прибужжя, то тут дуже велика концентрація городищ і курганів. Кургани, на жаль, розорені, але городища збереглися: Зимненське, Литовезьке, Лежницьке… До слова, Зимненське городище взагалі мало укріплені стіни і претендувало на основний центр України. Тож, якби не Аварський каганат, який розгромив його, хтозна, чи не тут була б столиця.

Є ще етнічна територія України за Бугом – городище Велень, звідки й почалося уся Волинь та поширення топоніма.

Щодо новітньої історії, то у Нововолинського історичного музею є плани переобладнати один із залів з великим акцентом на Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію. Мають основу, оскільки зараз є дуже багато особових справ, зацифрованих Державним архівом Волинської області. Дещо – в УСБУ Волинської області, дещо – у столиці. До слова, завдяки відкритим архівам і сам Юрій Велінець з’ясував, де та як завершив свій земний шлях його репресований дід.

Щодо визвольної боротьби на цих теренах, то десятиліттями радянська пропаганда перекручувала реальні факти, щоб очорнити тих, хто відстоював Україну. Енкаведисти та їхні посіпаки вбивали, катували як українців, так і представників інших національностей. Але, замітаючи сліди, підлаштовували так, щоб підставити, наприклад, воїнів УПА. Діяли грамотно і послідовно у плані дезінформації, тож у пам’яті людей багато чого й збереглося так, як подавала радянська пропагандистська машина.

Проте й тут совєти прорахувалися. І будівництво, і вугільна промисловість потребували робочих рук. Тож склалося так, що коли повстанці, які й у 1950-х роках діяли на Волині, відчували, що їх можуть заарештувати, то брали сім'ї, переїжджали в Нововолинськ та йшли працювати на шахти. Таким чином багато хто уник реального арешту.

Перше вугілля тут видобули у 1954 році. А наступного року відбулася загальна амністія та звільнення усіх в’язнів із таборів ГУЛАГу. Коли волиняни з них поверталися, то їхали у Нововолинськ.

Вийшло наперекір планам тодішніх окупантів. Радянський Союз намагався побудувати нібито інтернаціональне, суто радянське місто з населенням «гомо совєтікус». А вийшло, що зібрав національне ядро. І воно зіграло свою роль у новітній історії краю.

У 1989 році загальносоюзний шахтарський страйк – місто Нововолинськ бере активну участь, долучається до загального страйку. І хай спочатку боялися казати, що то політичні ідеї, а озвучували економічні вимоги, проте у січні 1990 року, коли на центральному рівні уже заговорили за незалежну Україну, за самостійність, тут, у шахтарському місті дуже швидко все це підхопили, сформували національні осередки, організації. Рух був настільки потужний, що навіть партійні діячі в особистих свідченнях доповідали наверх, що, мовляв, це бандерівське ядро сюди прибуло і намагається шахтарські страйки розбурхати, щоб скинути в цілому радянську владу.

Потужний вплив на Нововолинськ (звичайно, і на інші міста Волині) також справили реемігранти. Адже дуже багато агентів Радянського Союзу їздили по Латинській Америці, по Канаді та вербували українців вертатися назад на Західну Україну. Мовляв, ви ж виїжджали за часів Російської імперії, за часів Польщі, а тепер – радянська влада, то тут медом намазано: квартири безплатно дають, золото в кишені насипають – рай на землі. Люди вірили, поверталися, стикалися з дійсністю. 80% з тих, хто повівся на пропаганду, потім писали заяви про бажання повернутися в Аргентину чи в Канаду. Але… «залізна завіса» цього не дозволяла.

З ними й тут продовжували «працювати» на промивання мізків. Про те, як «погано», скажімо, в Латинській Америці, які звірства нібито чинять капіталісти, писала навіть газета «Радянська Волинь». Проте ці реемігранти добре пам’ятали, як було «там» і як їм тут. Тож невдоволення, хай і приховане, було увесь час.

Власне, видобуток вугілля у Нововолинську офіційно пояснювали тим, що возити величезну кількість твердого палива зі східних областей було економічно невигідним. Але реальною метою цих геологічних розвідок та видобутку став пошук урану, який, як відомо, з вугіллям сусідить. У часи «холодної війни» та розвитку як ядерної енергетики, так і зброї, уран цінився на вагу золота.

Документи часів Союзу про ці пошуки досі не оприлюднені. Невідомо, чи вони й збережені. Але є факти, що тут була спецкомендатура, режимно-пропускний контроль. А це означало, що до міста могли спокійно заїхати лише мешканці з офіційною пропискою, або ті, хто мав документ, що їде на роботу. Сам же регіон був закритий для туристів так званого «соціалістичного табору».

Проте хоч основною метою закладання шахт були пошуки урану, а нібито розвиток вугільної промисловості – необхідне радянській владі прикриття, поклади його були так глибоко, що розробка стала б нераціональною. Однак пропускний режим все одно постійно існував тут аж до 70-х років.

Потім вугільна галузь почала занепадати. Відбулася переорієнтація із вугілля на нафту і газ. Це все відбивалося на місті. Тим паче, що на початках і його як такого не планували. Мало працювати три робітничих селища, по 15 тисяч людей, відповідно до терміну існування шахт, у яких, з часом, не передбачалася технологічна модернізація.

Намагаючись порятувати ситуацію, у Нововолинську почали будувати, що теж є поширеною радянською практикою, завод спеціального технологічного обладнання. Однак робітників не вистачало. І сюди заселили кілька сотень, так би мовити, «важких зеків» – в’язнів, що були засуджені за зґвалтування, вбивства, грабежі. Належного контролю за ними представники влади не спромоглися забезпечити. Й колишні ув’язнені розпорошилися та спровокували зростання кримінальних злочинів.

З тих часів до Нововолинська вчепився ярлик міста наркозалежних. І хоч статистичні дані 90-х років щодо їх кількості у містах Волині доводили, що у Нововолинську далеко не найгірша ситуація, люди та преса закріпили цей стереотип у свідомості краян на десятиліття.

Читайте також: Історія у хрестикові, шві, нитці, барві: скарби «Русовичів» та Марії Доліновської з Волині

Місто – це й сьогодення, реалії війни Росії проти України. Тому в музеї є чимало про тих хто захищав нас з 2014 року. Й експонати – від АТО до подій повномасштабного вторгнення.

Велінець категорично не погоджується з думкою, що у цих предметах немає жодної цінності. Наголошує: маємо задля майбутнього змінити такі підходи. Мусить бути вшанування своїх Героїв, ветеранів та матеріальне відображення подій, яке збереже пам’ять про подвиг та переросте у шану на віки.

Також у музеї шанують те, що зробила для захисту України рідна 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого. Бо, скажімо, завдяки реальному героїзму її воїнів на Макарівському напрямку у лютому 2022 окупанти не захопили «за 2–3 дня» Київ. І тому з Білорусі на Волинь не рушили ті, хто потім чинив звірства в Гостомелі та Ірпені.

Є у музеї також експонати з храмів поблизу. Чи не за кожним – гідна екранізації історія появи в експозиції. Наприклад, кіот ікони Христа-Пантократора, який знайшли на горищі храму у селі Заболотці, що на Волині, де під поверхневим зображенням – копією Почаївської Богородиці – побачили лик Ісуса Христа. Або царські ворота з монастиря у Низкиничах (храму Адама Киселя), до знищення яких приклав руку митрополит УПЦ (МП) Павло (Лебідь), більш знаний як Паша-мерседес. Чи віднайдена у Покровській церкві села Кропивщина ікона «Таємна вечеря», що була частиною Низкиничівського іконостасу XVIII століття. Частину таємниць експонати музею вже «розповіли» науковцям, а частина ще чекає свого часу і своїх дослідників.

Цей край, попри потребу і в дослідженнях, і в розкопках, вже має чим дивувати. Наприклад, за однією з гіпотез, князь Володимир Великий народився у Будятичах, які – менш ніж за п’ять кілометрів від міста. Тож тут, по-перше, ви дійсно дізнаєтеся багато важливого та цікавого про те, хто ми та чиї нащадки. По-друге, хтозна, чи не вам ці багаті на історію й артефакти місця відкриють свої таємниці. По-третє, якщо за екскурсовода буде Юрій Велінець, то слухати його – окремий різновид естетично-інтелектуальної насолоди.

Фото Олега ЛИСТОПАДА