Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Олена Бурдаш
Олена Бурдаш

Львів – Луцьк: кавові діалоги про мисткиню, яка ніколи не зраджує себе

18:00 08.04.2021
1098

Як волинянка Олена Бурдаш у 1970-х кидала виклик радянській системі та дарувала всім тепло.

Олена Бурдаш – волинська художниця та поетка, чий талант почав розкриватись понад півстоліття тому у Львові. Тоді Олена навчалась в училищі прикладного мистецтва імені Труша та була однією з найяскравіших постатей львівської богеми сімдесятих.

Із тих часів Олену добре запам’ятав Алік Олісевич – знаменитий львівський хіпі. Високий, довговолосий, у шкірянці, він зустрічає мене біля «Вірменки» – кав’ярні, що була центром хіпі всього тогочасного Радянського Союзу. Замовляємо каву, згадуємо давні часи.

Читайте також: Залишилась тільки афіша. Що сталося з Балтським народним театром

«Мені було років п’ятнадцять-шістнадцять. Вона ж на десять років старша, хоча я ніколи не знав напевно, скільки їй років. Олена зазвичай тусувалась із богемою: Валерієм Дем’янишиним, Олександром Аксініним… Пам’ятаю наші зустрічі. Гаслом хіпі було "вино, футбол і секс", і митцям воно припало до душі. Також разом слухали заборонену музику», – згадує Алік.

Алік згадує, що Олена була однією з небагатьох, хто не вів подвійного життя, як було заведено за тих часів:

«Багато людей потай ходили до церкви і слухали недозволені платівки. Вона ж була справжньою, завжди залишалась сама собою. Хіпі завжди були андеграундом, і Олена, хоч і трималась сама по собі, теж була уособленням протистояння радянській культурі».

Вона малювала й писала те, що відчувала, а не те, чого вимагала державна пропаганда.

«Зараз вона молода, а тоді була юна. Дуже любила подорожувати. Їздила автостопом до Прибалтики. Всім дарувала тепло», – згадує Алік.


Останній раз вони зустрічались десять років тому, коли Олена приїхала до Львова з виставкою.

«Зустрілися у “Вірменці”. Все було класно та емоційно. Я подарував їй третій випуск нашого альманаху “Хіпі у Львові”», – розповідає Алік.

Фото Олени та спогади про неї можна побачити на сторінках альманаху.



Сонячної березневої днини в центрі Луцька зустрічаюсь з Оленою Бурдаш. Яскраве руде волосся, залишки фарби від свіжих картин на куртці та привітна усмішка.

«Ще за часів студентства у Львові мене кликали циганкою. Я не заперечувала, адже це уособлення свободи. Я почуваюсь вільною в усьому все життя», – говорить Олена.

Заходимо до кафе. Аромат кави навіює Олені спогади про Львів, де вона жила з 1970 по 1984 рік і звідки має в пам’яті безліч історій про людей, події, зустрічі, творчість…

«Я закохалась у Львів одразу. Приїхала задля самовдосконалення. Адже я малювала картини, писала вірші й афоризми. Два роки навчалась у художньому коледжі. Пам’ятаю, в нас було завдання зробити начерки. Я вирішила піти на вокзал. Викладач був шокований — сказав, що стільки ескізів у нього на практиці ще не було. В той час я вдосконалювала лінії й багато нового відкрила для себе у малюванні», – ділиться спогадами художниця.

Навчання вона не завершила – занурилась у богемне життя Львова. Пригадує, як блукала вузькими вулицями цілими днями. Так і познайомилась із місцевою неформальною молоддю.

«Я ж перша у місті одягала брюки. Мене важко було не помітити. Почала відвідувати з ними кафе “Нектар” — за тих часів це було місце неформальних тусовок», – розповідає Олена Бурдаш.

З часом зустрічі перенесли до Святого саду – закинутого місця, де збиралися хіпі


Багато часу Олена проводила на квартирниках.

«Був такий хлопець на прізвисько Чорний. У нього вдома збиралися художники й поети. Читали вірші, робили виставки картин. Він дозволив навіть пожити в нього якийсь час — його батьки працювали за кордоном. Там я малювала. В них було багато китайських статуеток, тканин. Він дозволяв користуватись чим завгодно. Згодом він вступив до університету й поїхав зі Львова», — розповідає художниця.

Ще одне місце зустрічей – квартира Олениної подруги Тетяни Стасів:

«Її батьки жили в Москві, залишили велику квартиру в центрі міста. Туди приїжджала вся Прибалтика. Слухали музику, медитували, знайомилися, закохувались, розбивали серця і творили історію».

Олена заводила знайомства на художніх виставках, заглядала до студій. Знайомитися з відомими митцями спершу боялася. Розповідає:

«Мені дуже приглянулася графіка Івана Остафійчука. Та я не знала, як до нього підійти. Все ж наважилась: купила букет квітів і попрямувала до його майстерні. Сказала, що вражена його картинами. Він запросив мене всередину. Там було вишукано і просторо. Побачила глечик, де було багато пензлів — я ж на той час мала лише одного! Художник показав свої роботи, подарував кілька пензликів та олійні фарби. Потім я випустила серію робіт, написаних цими фарбами».

У її роботах того періоду – дитяча безпосередність, мрійливість, кохання на рівні енергії. Багато робіт написані на папері, бо він легкий. Частину робіт Олена дарувала, частину – продавала.



Був час, коли Олена працювала у Львові двірничкою:

«Підмету вулицю за дві години, а за це мені давали окреме житло. Я там малювала й насолоджувалась компанією друзів. Могла не їсти, але фарби купувала завжди. А які в ті часи у Львові були смітники! Ви б їх бачили. Якась польська пані винесла туди олійні фарби. Я такими ще ніколи не малювала! Я дружила з художниками з прикладного інституту. Подарувала ті фарби Романові Жуку – зараз він відомий художник».

Про харизматичного Аліка Олісевича в неї особливі спогади.

«Він був не такий, як усі. Мав красиве обличчя й дуже легко знаходив спільну мову з іншими. В нього було багато жінок, я не хотіла бути комусь конкуренткою, тому ми просто дружили. Пригадую, що в нього йшло до весілля, але батьки дівчини не дозволили їм бути разом», – розповідає Олена.

Вона згадує львівські роки як період повної свободи – писала, що хотіла, знайомилась із ким хотіла. Серед людей, яких Олена тоді спіткала – композитор Мирослав Скорик, письменники Ірина Вільде та Микола Рябчук, художники Юрій Чаришніков, Микола Крицький, Володимир Кауфман. Спогадами про цих людей і ті часи Олена зараз ділиться у фейсбуку та інстаграмі. Сторінки в соцмережах допомагає вести подруга Галина Дутко.

Радянська влада не вітала хіпі та богему, та Олена уникнула переслідування.

«Вважаю, що мені пощастило. Народжена в рік миші, вміла вчасно заховатися в нірку. В мене добре розвинена інтуїція», – каже мисткиня.

У 1984 її духовним сховком став Почаївський монастир. Там вона спала на підлозі, прибирала вулиці та молилась.

«Устигла втратити себе й віднайти. Там я багато малювала пензликом і пером, писала афоризми. Від важкої депресії мене врятувало кохання до одного з ченців», – розповідає Олена Бурдаш.

Та це вже інша історія з її життя.

Тетяна ДЕНИСЕНКО

Фото зустрічей – авторки

Фото творів, архівні надані Оленою Бурдаш

Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи

Коментарі

Микола Львів

20:53 09.04.2021

Це просто совкові Бомжі що лазили по кав'ярнях та пили чорнило.
Мистецтво у Львові того часу театри, філармонія, музеї, консерваторія, інститути... формували професіонали

Загрузка...
19 квітня
Вчора
17.04.2021
16.04.2021
15.04.2021
14.04.2021
13.04.2021
12.04.2021