Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Оксана Сущук
Оксана Сущук

Інтелектуальний образ громади: як у Ківерцях змінюється місцевий музей

17:06 06.04.2021
2426

Нова директорка Оксана Сущук перетворює комунальний краєзнавчий музей у Ківерцях на науково-дослідний, туристичний і культурно-освітній центр.

Районний краєзнавчий музей у Ківерцях створений 2009 року, а чотири роки тому став комунальним закладом Ківерцівської громади. Торік музей очолила Оксана Сущук дослідниця історії України ХХ століття та керівниця Волинської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Спершу їй довелося розв’язати проблему з документами, адже статут музею вчасно не перереєстрували, а на рахунку було лише 500 гривень замало для оплати перереєстрації. Гроші знайшлись, і Оксана взялася за зміни в музеї, що мають зробити з нього культурний центр для громади. Ми попросили Оксану розповісти про свої плани, про минуле й майбутнє Ківерцівського музею.

Далі її пряма мова.

«Коли я прийшла на посаду, хотіла довести місцевій владі й мешканцям, що музей необхідний, що це – інтелектуальний образ громади. На мою думку, керівництво громади не зовсім розуміло його цінність та роль у житті Ківерців. Мені важливо було показати, що ми створюємо новий продукт. Я прийшла на роботу влітку, тому ми відразу провели три серії виставок просто неба. Показали, що фонди музею можуть зацікавити ківерчан.

Наприклад, до Дня державного прапора України підготували серію плакатів про стяги, які зберігаються в музеї. Це три прапори Народного руху, три майданівські, три з війни на Донбасі, два волонтерські. Презентували людям історію кожного стягу й тих, хто під ним відстоював незалежність України.

Читайте також: Листи, фотографії і зошит з піснями: які Лесині раритети зберігає Волинський краєзнавчий музей

На цій виставці побувало чимало дорослих і дітей. Вразило до сліз, як під час розповіді про стяг із війни на Донбасі один хлопчик підійшов і сказав, що це прапор підрозділу, в якому воював і загинув його дідусь. Для мене це було дуже щемно: значить, я правильно роблю, що зберігаю пам’ять. Далі ми провели виставку рушників як оберегів козацтва до свята Покрови. На неї прийшло подивитись також чимало людей, особливо літніх. Чимало ківерчан казали, що готові віддати в музей свої старовинні рушники, скатертини, картини, штори. Отже, музей громаді справді потрібен.

Коли ми тішились вдалим стартом, на нас чекав неабиякий стрес. Йдеться про автобус. Він був на балансі ківерцівської школи номер 4, а потім його забрали на війну для потреб територіального батальйону «Волинь». Коли батальйон розформували, автобус привезли з Володимир-волинської військової частини назад у Ківерці. На війні його дуже посікли «гради», тож автобус уже не міг возити людей. Його залишили на території музею. Ми заховали його за паркан.

Читайте також: «Понароблювали партізанув». НЕідеологічний репортаж з музею Федорова у Лобні

На жаль, ніхто не думав, що знайдуться люди, які схочуть його знищити. В ньому випивали, а принагідно й руйнували автобус. Один ветеран, коли прийшов подивитись на те, що сталося з автобусом, сказав, що двічі плакав: коли шкільний автобус забирали на війну й коли побачив, як його знищили вандали. Ми кілька разів намагалися його перевезти, але для цього бракувало сил і техніки. Вдалося це лише тоді, коли автобус практично знищили. Тепер думаємо про огорожу довкола музею.

Коли стало холодно, ми вже не могли проводити виставки надворі. Зробили кілька виставок усередині музею. На жаль, як і більшість музеїв, ми стикнулись із проблемою браку відвідувачів. Заклади культури конкурують із кінотеатрами, ґаджетами та іншими сучасними принадами. Зашкодила й епідемія коронавірусної хвороби.

Навіть провести екскурсію для школярів для нас проблема: музей складається з маленьких кімнат, де годі дотриматись дистанції. Втім не можу сказати, що до нас зовсім не ходять. Є зацікавлені люди.

Читайте також: Не лише для книголюбів. Як працює культурний та громадський простір бібліотеки імені Олени Пчілки у Луцьку

Та й ми не чекаємо з моря погоди. Нещодавно підписали угоду з Ківерцівською молодіжною радою. Разом із ними в теплу пору року будемо організовувати заходи надворі, де можна дотриматись карантинних обмежень і залучити більше молоді. Плануємо показ фільмів або відеоробіт членів молодіжної організації, зустрічі з цікавими людьми – можливо, з-поза громади, з Луцька.

Хочу, щоб музей став науково-дослідною установою. У своїй програмі запланувала облік пам’яток, формування історичних довідок, бази даних про історичні пам’ятки тощо.

Читайте також: Музей партизанщини у Лопатені: звідки він узявся і як трансформується

Я працювала в науковій групі «Реабілітовані історією» – це серія науководокументальних видань про жертв репресій в Україні. Хотіла б розвивати цей досвід далі, зокрема досліджувати репресованих Ківерцівської територіальної громади, загиблих у другій світовій війні, місця пам’яті. Ми й зараз це робимо, але не так активно, як хотілося б. Потрібні ще робочі руки, адже в штаті музею є лише я та науковий співробітник Степан Войчик, колишній директор.

Важливий і туристичний напрямок. Ми співпрацюємо з Ківерцівським національним природним парком «Цуманська пуща». В них уже сформовані туристичні шляхи, але ми думаємо, що музей може допомогти – дати більше інформації про певні місця. Із керівництвом Олицької громади обговорюємо нові туристичні маршрути, а з будинком культури Жидичинського старостинського округу працюємо над проєктом «Подарована Богом краса» – вивчаємо історико-природничі ландшафти.

Я мрію, щоб музей став також освітньо-культурною установою. Наприклад, у співпраці з проєктом «Фронтера» за підтримки Українського культурного фонду я провела відеоекскурсію про Ґабріелю Запольську – знакову для Волині польську мисткиню та громадську діячку.

Зараз у музеї експонується виставка, присвячена творчості Запольської та Лесі Українки – двох яскравих волинянок. Леся Українка бувала в Ківерцях лише проїздом, а Ґабріеля Запольська на Ківерцівщині народилась. Обидві жили й творили приблизно в один час, і кожна по-своєму презентувала свій рідний край. Леся народилась у заможній родині української інтелігенції з козацьким корінням, отримала прекрасну домашню освіту, нею опікувалась уся родина.

У Ґабріелі зовсім інша ситуація. Родина її була забезпечена, але батьки вважали себе польськими інтелігентами й не підтримували стосунків із українцями. Ґабріелі не дозволяли спілкуватись із місцевими дітьми. Мати відправила її до жіночої школи, однак дівчинка не знайшла спільної мови з учителями. Вже дорослою мусила піти з дому, аби могти творити.

Виставка має назву «Образи й обрАзи. Фемінізм Лесі Українки та Ґабріелі Запольської». Чи можна вважати Лесю феміністкою? Так. Вона була занепокоєна роллю, яку відігравала в той час жінка, й однією з перших створювала нові жіночі образи. Не жінки-покритки, господині, яка готує чоловікам вечерю, чи знедоленої, змученої роботою та дітьми матері, а іншої жінки. Приміром, Кассандри-віщунки, Анни з «Камінного господаря», яка є феміністичним образом, тому що на фразу Дон Жуана про те, що вона камінь без душі і серця, відповідає: «Хоч не без розуму».

Чи ображалася Леся Українка на чоловіків? Так, без сумніву, коли на фразу Франка про те, що «ся хвора, слабосила дівчина – одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» відповіла віршем, де є слова «хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?».

Ґабріеля Запольська була представницею іншого фемінізму: більш емансипованого, радикального, з відтінком ненависті до чоловіків. Це почуття вона виливала у своїх творах дуже різко. Піднімала проблеми, яких не наважувався торкатись за тих часів ніхто: поширення венеричних хвороб, проституція, антисемітизм. Писала про те, що жінка була додатком до чоловіка, утриманкою.

Відомий критик тих часів Ян Поплавський якось сказав, що Габріеля зі своєї спідньої білизни зробила червоний прапор, під яким можуть відбуватись турніри молодих бичків. На це вона відповіла: «Хто вам сказав, що ваші сльозливі романчики більш цікаві, ніж моя правда життя?»

Ця виставка тематична: ми не знайшли речей, які належали Лесі й Ґабріелі, але представили в експозиції предмети побуту тих часів, якими вони могли користуватись. Це капелюшок, люлька, мереживні комірці, підсвічник тощо. Пропонуємо відвідувачам вгадати, кому з відомих жінок вони могли належати.

Читайте також: Симфонія стін: Волинська філармонія 80 років дає концерти без власного залу

У нас є порцеляновий веприк із склозаводу родини Радзивілів з Олики. На цьому підприємстві виготовляли посуд, скло, керамічну облицювальну плитку й такі декоративні фігурки для прикрашання інтер’єру.

Завод зруйнували 1915 року, на початку війни, але на його місці залишились шурфи, куди скидали все, що не можна було вивезти. Біля старого шурфу в піщаній горі мій колега Степан Войчик і знайшов цього вепра. Також у нас є єврейська швейна машинка, книжки та цеглина з місцевої цегельні. Все це експонати з містечка Трохимбрід на Ківерцівщині.

Читайте також: Праведник народів світу з Трохимброду

У роки Другої світової війни всіх його мешканців – три тисячі євреїв – знищили німці. Свого часу про Трохимбрід зняли багато фільмів, не лише в Україні, навіть у Голлівуді. Ми подали проєктну заявку на облаштування там меморіалу в межах проєкту «Захистімо пам’ять» і сподіваємось, що за три роки нам удасться це втілити.

Людмила ПРИЙМАЧУК

***

Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи

Коментарі
Загрузка...
19 квітня
Вчора
17.04.2021
16.04.2021
15.04.2021
14.04.2021
13.04.2021
12.04.2021