«Це було останнє мамине бажання…»

15 Травня 2025, 14:17

1133

Афанасія та Степан

Вони йшли до церкви святити паску – маленький Женя і його мама Афанасія. Поза городами ще все стояло у воді. Женя слухав, як під ногами чвакає болото. Раптом мама промовила: «А мій Стьопка… Він був у партизанах. Тільки не в ТИХ, совєтських, а в НАШИХ…»

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

«Який Стьопка? – не зрозумів 8-річний Женя. –В яких «наших» партизанах?» Бо тоді, через п’ять років після смерті Сталіна, українським дітям розповідали тільки про «героїчних красних партизанів». І тоді, через два роки після смерті батька, Женя не знав, як сильно його мама любила іншого...

Але саме тої ночі, коли воскресав Христос, почала народжуватися історія, яка через пів століття воскресить пам’ять про борців за Україну, вбитих радянськими окупантами…

Лишив сім’ю та дім, щоб вибороти волю Україні

Степан і Афанасія зналися з дитинства. Адже обоє жили у волинському селі Рудка-Козинська (нині Луцького, а раніше — Рожищенського району). Дівчина була з бідової родини. Але метка, красива, талановита, вона мала стільки залицяльників!

І всіх їх розганяв Степан – красень із заможної сім’ї, майстерний столяр і просто хороший хлопець.

Степан був на три роки молодшим за Фанаську (так називали дівчину в селі). Але обоє були патріотами України. Ходили у «Просвіту» (її закрили вже після радянської окупації). Займалися у драматичному гуртку. І саме там, під час репетицій п’єси Шевченка «Назар Стодоля», між молодими людьми зародилося кохання.

Коли пара побралася, мріяла про щасливе сімейне життя, діток і працю на рідній землі. Але разом із мільйонами українців Степана й Афанасію закрутило в пекельний вир Другої світової війни.

Афанасія і Степан

Спочатку нацисти загравали з українцями: обіцяли автономію, збереження мови, освіти, культури. Та, щойно гітлерівці показали своє справжнє нутро, українці повстали проти окупантів. Так народилася Українська повстанська армія, в лави якої разом із сотнями тисяч українців записався і Степан Пархомчук.

«Мама не раз просила його: «Побудь зі мною. Не йди». І не тільки тому, що боялася за чоловіка. Іще молодою мама похоронила двох своїх дітей. Син помер іще під час пологів. Дочка не прожила й пів місяця. А тут чоловік іде воювати з озброєними до зубів нацистами…», –розповідає син Афанасії, Заслужений журналіст України, письменник Євген Хотимчук.

Читайте також: З читаннями та співами: у Луцьку відзначили 50-ліття творчості письменника і журналіста Євгена Хотимчука

Але, як виявилося, не тільки з нацистами. На той час у глибокий тил Москва заслала своїх шакалів – банди «красних» партизанів. Чого тільки не вчиняли вони на Волині!.. Палили, підривали, вбивали, грабували, ґвалтували – робили все, що й у наші дні на окупованих територіях. Відтак, українські повстанці боролися і з кацапами. На жаль, один із таких боїв став для Степана останнім.

«Майже пів століття люди навіть пошепки боялися переповідати про той бій. І лише тоді, коли Україна звільнилася від московської окупації, наша родичка Надія Зеленко розкрила мені ту страшну таємницю…» – каже Євген Хотимчук.

Останній бій Степана за Україну відбувся 23 грудня 1943-го. Сімох повстанців оточила в рази чисельніша банда «красних». Наші хлопці, скільки мали боєприпасів і сил, відбивалися, зайнявши позицію в сільській клуні. Але якоїсь миті дерев’яна споруда почала горіти: «красні» застосували запальні кулі. У молодих повстанців було три шляхи для порятунку. Перший – здатися – ніхто навіть не розглядав. На другий – вибігти з палаючої будівлі та спробувати втекти – теж не надіялися. Бо серед білого дня кожен боєць ставав живою мішенню для ворога. Тож хлопці обрали третій шлях – загинути гідно. І обгоріли настільки, що впізнати їх було майже не можливо...

Очі з портрета

Але дізнатися про смерть найдорожчої людини було не найбільшим випробуванням. Ще важче було взнати, але не прийти й не попрощатися. Не оплакати понівеченого тіла. Не помолитися біля труни.

«Щоб урятуватися від виселення до Сибіру, мама вдруге вийшла заміж – за вдівця Якова (мого батька). Звичайно, шанувала його, доглядала (він у війну захворів на туберкульоз і помер у 1959-му, коли нам із братом було вісім і десять років). Але все життя мама кохала Степана. Дня такого не було, щоб не згадала свого першого чоловіка. Вже коли Україна стала незалежною, мама часто просила мене: «Сину, завези мене до Стьопки». Я обіцяв. Та все не знаходив часу. А у травні 1994-го мами не стало…»

Думка про те, що не виконав останнього маминого прохання, багато років ятрила душу. Євген дивився на мамин портрет у себе на робочому столі, і кожного разу йому здавалося, що мама дивиться з докором.

Євген Хотимчук і той самий портрет мами, Афанасії

Тож через майже півтора десятка літ, але син таки виконав свою обіцянку…

«Нарешті я знайшов тебе, Степане…»

Знайти могилу повстанця Степана Пархомчука виявилося надзвичайно складно. За майже 50 років окупації Волині московська влада нищила всіх і все, що могло нагадувати українцям про боротьбу за свободу.

«У пошуках Степана Пархомчука я мав єдиний орієнтир – на його могилі хрест із нержавіючої сталі. Такий колись був за рідкість. Але питання було: де його шукати? Уже бувши головним редактором газети «Вісник+Ко», я звернувся за допомогою до читачів, до жінки рідного Степанового брата, Ніни. Вона й розповіла про той хрест із нержавійки. Об’їздив, обходив кілька кладовищ. Нема! І тоді місцеві старожили підказали: «Шукайте у ВолОсовці», – розповідає Євген Хотимчук.

Про такий населений пункт Євген Хотимчук почув уперше. Бо в цьому селі у часи Другої світової був місцевий осередок боротьби УПА. І, щоб стерти його з пам’яті людей, совєти стерли Волосівку з лиця землі. Частину сімей вивезли до Сибіру. А потім, за тактикою випаленої землі, яку й сьогодні Москва застосовує проти України, окупанти знищили все село: бульдозерами розвалили, перемішали із землею, втоптали. Єдиного не змогла знищити – людської пам’яті…

«Це було холодного дня листопада 2009-го, - згадує Євген Хотимчук. - Зі старим другом Іваном я під’їхав до дерев у полі. Серед сухих бур’янів, вищих від людського зросту, побачив похилені дерев’яні хрести. «Невже це тут?!» - затріпотіла надія. В ту мить якась вища сила повела мене поміж занедбаних могил. Дати життя та смерті на хрестах підказували: так, тут поховані молоді хлопці. Я йшов. Пробирався крізь хащі. І раптом він! Хрест із нержавійки!!! Я кинувся до нього, обійняв: «Нарешті я знайшов тебе, Степане…» І заплакав…»

Ми пройдемо цю ніч, аби зустріти Воскресіння

А через рік на закинутих могилках виріс повстанський хрест із граніту. Спершу – на могилі Степана Пархомчука. Згодом – на місці поховання двох його побратимів: Петра Ткачука і Євгена Гутовського.

На панахиду прийшли до могили повстанців навіть школярі

Пізніше Євген Хотимчук установив ще три пам′ятники на могилах повстанців. А 2012-го, через 69 років після героїчної загибелі цих вояків, на місці їхніх поховань уперше зазвучали повстанські пісні. Їх виконали учні, які з десятьох шкіл Рожищенського і Турійського районів приїхали на конкурс-фестиваль, організований завучкою Новодвірської школи Оленою Гінгіною.

А ще через два роки люди вперше взяли до рук книгу «Повстанський літописець», яка зібрала разючі факти боротьби тутешньої молоді з нацистськими й радянськими окупантами. Згодом пам’ятні знаки воякам УПА Євген Хотимчук встановив у Мульчицях на Рівненщині. А світлина Афанасії та її першого чоловіка, Степана, стала обкладинкою книги «Доля матері». Бо стільки в тому фото ніжності й любові! А які чисті, світлі погляди цих молодих людей!

Пам’ять бережуть книги про повстанців

…19 травня минає 31 рік, як Афанасії Іовни нема на цьому світі. Але її зі Степаном долю досі, на жаль, повторюють мільйони українців. Одні – як Степан, лишають найдорожчих і йдуть захищати свою землю від окупантів. Інші – як Афанасія, чекають і оплакують. Тільки сьогодні ми не боїмося ушанувати своїх героїв. А в боротьбі за волю нас підтримує весь світ. Тож я вірю, що Любов переможе. І після розп’яття України та її невимовних мук ми пройдемо ту найтемнішу ніч, після якої настане Воскресіння…