Людина під номером...: спогади волинян, які пройшли концтабори

11 квітня в усьому світі відзначають пам’ятну дату – Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів.

На території Німеччини та окупованих нею країн діяло понад 14 тисяч концтаборів, гетто та в’язниць. За роки Другої світової війни через табори смерті пройшли понад 20 мільйонів людей із 30 країн світу. 

Українці були в 26 концтаборах та їхніх філіях. За приблизними оцінками Ліги українських політичних в’язнів, в Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тисяч громадян СРСР, 5 тисяч були українцями. 

На початку 1943 року українці складали 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українців налічувалося чверть від ув’язнених «поляків» і не менше половини від «росіян». Історичні дослідження говорять про близько 110 тисяч вихідців з України, яких депортували до концтабору Аушвіц.

У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається чимало світлин та спогадів волинян, які в період Другої світової війни за різних обставин опинились в німецьких таборах.

Вивезення. Табірне життя

Найбільш масові вивезення волинян до Німеччини відбулись в 1942-му та 1944 роках. Маємо спогади волинян про їх виселення та перебування на примусових роботах.

Надія Сибірьова, 1938 р.н., Луцьк: 

«… Прокинулась Надія від гуркоту потягів, людських голосів, плачу, людських зойків і криків. Це була Варшава. Людей гнали, як худобу, в якісь будівлі, стали знову сортувати на групи. Жінок роздягнули догола. Одяг забрали, всіх зареєстрували у журнали. Матір ховала дочку (авт..- Надію) між людьми, а вона жахалася від плачу і криків. Допікав колючий холод. Загнали усіх у велику кімнату з цементовою підлогою. Із стелі з лійок потекла ледь тепла вода з добавкою чогось смердючого. Це, виявляється, дезинфікували людей. А потім вивели у другу тісну кімнату, де горою лежав вогкий і теж смердючий від дезінфекції одяг. Люди шукали свою одежу, натягали на мокре тіло. Далі – знову дорога…».

Посуд з концтабору у Володимирі

Василь Дробко, 1927 р.н., село Ватинець Луцького району: 

«…Забрали нас в 1944 році. Як фронт підходив, то в нас була евакуація, нас зігнали, з’їхалась німецька жандармерія. Фронт вже був в Луцьку, а наші ще далеко. Тоді кілька сіл окружили, хто що міг забирав, ще батько забирав конячку, запрягли її погрузилися і гнали нас всіх колоною на станцію Несвіч. Там підійшов ешелон – товарняк, все що мали з фури погрузили у вагон… З сім’ї забрали матір, батька, меншого брата – Дмитра. Нас погрузили у вагон-товараняк і везли через садибський ліс. Я і ще хлопці того вагона скочили в кущі. Тоді я прибіг додому, там була братова жінка і двоє маленьких дітей. Я ще з ними два тижні ховався. Але одного разу нас чоловік 10 забрали…Зловили і погнали в Локачі. Там знову погрузили у вагон товарняк і повезли в Володимир-Волинський, ми там побули тиждень в якомусь підвалі потім завезли в Перемишель в табір, з Перемишля вже розподіляли. Я попав в місто Дрезден. Батьки були в Берліні, батько був на чистці вулиць, а мати мила вагони. Я там пробув цілий рік… ». 

Василь Антонович, пригадував що раціон у табірників був дуже поганий. Годували раз на добу баландою, давали 200 грамм хліба та дві з половиною картоплини.

Читайте також: Смертельний шлях додому: історії двох волинян, які втікали з німецького полону

Василь Дробко

Ростислав Рабченюк, 1942 р. н., село Зубильне Локачинського (тепер Володимирського) району: 

«… Перед наступом Радянської армії німці провели «зачистку тила» і багатьох людей втім і нашу сім’ю вивезли в травні 1944 р. в Німеччину в м. Бавцен, де батьки працювали на примусових роботах по травень 1945 р. я пам’ятаю лише що нас малолітніх в’язнів місць примусового тримання кормили дуже погано, хотіли їсти плакали, а на нас кричала зла жінка фольксдойче з Прибалтики. Після перемог у ВВВ я з мамою приїхав на Волинь…».

«Батьки жили окремо від своїх дітей. Лише два-чотири рази на місяць могли ми бачитись. Навіть одного разу дозволили сфотографуватись разом, про що фото на пам'ять залишилось».

Ростислав Рабченюк

Петро Міщук 1926 р. н., село Кисилин Локачинського (тепер Володимирського) району. За п’ять років пройшов 13 концтаборів. Був в’язнем Бухенвальду, Майданеку, Заксенхаузена. 

На його тілі назавжди лишились табірні номери 2949 і 2945. В Берліні був серед «смертників», які відкопували бомби, які не розірвалися. З 500 чоловік лишись 12.

Петро Міщук

Євдокія Конопчук 1924 р. н., Стара Вижівка: 

«Надворі була осінь 1942 року. Прийшов батько до хати і каже до мене:

– Збирайся, поїдеш у Германію. Я не хотіла їхати, але батько сказав, якщо не піду, то заберуть усіх… і тато відвіз мене у хатину, де була сільська рада… Жили ми в невеличкому бараці. Спали на трьохповерхових нарах. Видали нам одіяльце, на рік одну рубашку і піджачка. Кормили нас погано. Їсти давали щось подібне до каші з проса тільки там була полова і багато води. Давали ще брукву, її не можна їсти. Там був рівчак з водою, то ми викидали туди, не могли їсти. Працювали ми у дві зміни. Тиждень працювали з п’яти ранку до другої години дня, наступний тиждень з двох до п’яти і так чергувалися…».

Тамара Вавренюк, 1940 р.н., Ковель:

«Тато на фронті не був, тому, що ми переховувались, але знайшли і примусово відвезли в Німеччину… Ми були в західній Німеччині (м. Урах біля Мюнхена). Батьки працювали на військовому заводі, жили в таборі. Це були важкі роки. Годували нас гнилою картоплею. Я і по сьогоднішній день, як роблю салати, то згадую ту гнилу картоплю, напівмерзлу і великий листок салату (омивали оцетом, запах мене переслідує і до сьогодні). Так і жили…».

Родина Тамари Вавренюк, Ковель, 1944 р., перед вивезенням в Німеччину

Читайте також: Єдині спогади – листи: як публікація на Район.Історія допомогла відкрити родинне минуле

Повернення

У квітні та травні 1945 року були звільнені останні концтабори, а на їх в’язнів чекали нові випробування. Більшість чоловіків після звільнення з німецьких таборів було мобілізовано в Червону армію. А їх сім’ї були змушені самостійно повертатись додому де часто нічого не лишалось.

Джерело: ТРІУМФ ЛЮДИНИ. Українці в нацистських і радянських концтаборах

Ростислав Рябченюк, про своє повернення дому пригадував: 

«Як звільнили нас від німців у 1945, то батька відразу забрали в армію, а мати зі мною добиралась додому, до Львова. Їхали підводою і пішки йшли. Від нашої хати нічого не лишилось – розбомбили. Матір відразу викликали до КДБ і випитували в деталях інформацію про перебування в Німеччині…Мати після цього захворіла на тиф. Змушена була відрізати довгі коси і ледве не померла. Спочатку жили у дідуся і бабусі по материнській лінії. Потім батько повернувся і побудував невеличку хату…»

Микита Дударчук 1933 р. н., село Мельники Ковельського району: 

«Весною 1945 р. нас звільнили американські війська. Господарі просили батька залишитись, казали, що вдома все зруйноване. Але ми поїхали додому… повернулись лише пізньої осені. Тато з Любомеля пішов пішки, а за нами приїхав дід підводою і забрав. Після війни залишилась хата на хуторі, корова. Дід з братом чекали на нас…»

Донька (Ольга) Трохима Штинюка пригадувала: 

«У 1945 р. їх звільнили і відразу ж забрал в радянську армію. Видали окрему форму, тим хто був у Німеччині. Проводили допити по 5-6 разів на день: де був, що робив, як потрапив у табір. Важко було жити і по поверненню на Батьківщину…». 

Донька зазначала що ставлення влади до таких було упереджене, як до людини, таврованої перебуванням на окупованій території та у полоні. Він потрапив у табір Австрії у віці 15 років.

Трохим Штинюк

«Звільнили нас американські війська. То вони людей за руки і ноги виносили, бо ті не мали сил ходити. Додому поверталися в товарняках. Я навчилась розмовляти на німецькій мові, а нашої не розуміла», – пригадувала Тетяна Токарська. 

Її разом з батьками виселили із села Старостине в місто Дольхмурт.

Мешканка Любешева Марія Феодосієва, 1933 р.н. пригадувала:

«Яка ж то була радість там у Німеччині, коли наступив День Перемоги! Скільки нам довелося там вистраждати, витерпіти. А приїхали сюди – називали зрадниками. Казали: казали робили кулі, – казали, – на своїх. Батька разів з п'ятнадцять викликали енкаведисти. До нас відносились дуже погано після війни».

Перепустка Борисюк Мотруни, 1944 р.

Пелегія Гарват, 1925 р. н., Шацьк: 

«Коли війна закінчилася, нас визволили американці. Почали нас годувати чаєм, кавою. Ми чекали приходу своїх військ. Нас привезли на кордон, зустрічали з музикою. Поселилинас звову в таборі. Годували кониною, німці такого не давали, а тут їли, бо були голодні. Потягом доїхали до Любомеля, а звідти пішки розходились додому…»

Про звільнення з табору ковельчанка Тамара Вавренюк пригадувала:

«…звільнили нас американські війська. Я пам’ятаю як їхали танки. Ми стали кидати квіти, а солдати, не зрозумівши, наставили на нас автомати, то ми почали плакати… Приїхали, а будинку не має – німці знищили. Зробили землянку».

Читайте також: Молитва як доказ: репресований священник беріг пам'ять про розстріляних у Луцькій тюрмі

Тамара Вавренюк (в дівоцтві Безека) з батьками. Східна Німеччина, осінь 1945 р.

Сьогодні ми спостерігаємо новий виток страшної реальності, яка повторилась з українцями. У зв’язку з російською агресією тисячі українців страждають в російських таборах. 

Частина з них розташована на окупованій території «Оленівка», «Ізоляція» тощо. Їх катують та морять голодом порушуючи усі можливі права людини.

За матеріалами Фондів Волинського краєзнавчого музею, Збірки спогадів колишніх в’язнів нацистських концтаборів «Горить пам'ять…»