Листи, фотографії і зошит з піснями: які Лесині раритети зберігає Волинський краєзнавчий музей

25 Лютого 2024, 11:34
Леся Українка 6999
Леся Українка

Хома Коцюбинський, директор музею Михайла Коцюбинського в Чернігові, у травні 1941 року відправив цінний лист на адресу Луцького обласного краєзнавчого музею. У конверт був вкладений «Опис документів…».

Під № 1 значиться «Зошит в твердій палітурці, в якому записано Лесею Українкою та її сестрою Ольгою українські народні пісні с. Колодяжного. Кількість сторінок - 68».

Під № 2 – «Зошит без палітурки, в якому рукою Лесі Українки зібрані записи народних українських пісень с. Колодяжного. Кожна пісня ілюстрована нотами. Кількість сторінок – 50».

Під № 3 – «Листи, писані Лесею Українкою до В. Г. Тучапської з дому Крижанівських, від 29.І.1901 р.».

То були безцінні реліквії, які Хома Миколайович Коцюбинський випадково знайшов у купі мотлоху в Київському історичному музеї і забрав їх у Чернігів. Звідти він передав ті листи на щось в обмін до Луцького музею. На більшості з цих раритетів є вірчі записи Ольги Косач-Кривинюк, яка зберегла родинний архів Косачів і написала монументальний літопис «Леся Українка. Хронологія життя і творчости».

Спадщину Лесі Українки врятувала її сестра

Київ, початок 1940-х років. У неопаленій кімнаті, напівголодна, надломлена хворобою, Ольга Петрівна друкувала на машинці свою працю. Під час роботи над хронологією, вона прагнула долучити до неї якомога більше джерельного матеріалу. Була особисто знайома з дослідницею Марією Дем’янівною Деркач (1896 – 1972).

З нею Ольга обговорювала структуру і зміст «Хронології…», відповідала на всі її запитання, а також радилася з ряду питань. Саме Марія Деркач чи не вперше підійшла до розкриття трагічної мінської сторінки життя письменниці завдяки епістолярію Лесі Українки і допомозі Ольги Косач-Кривинюк, із якою активно листувалася впродовж 1942 – 1944 рр.

Цікавилася Марія Деркач і постаттю Сергія Мержинського, і датами: коли познайомилися, як тривала їх дружба. А спонукали до цих запитань листи Лесі Українки, що зберігалися у Волинському краєзнавчому музеї.

Мабуть, саме тоді Ольга Петрівна, зважившись надрукувати ці знахідки у своїй «Хронології…», напише: «Намагаюся, щоб вона була якнайправильніша. Мушу пояснювати багато такого, що мені дуже боляче, бо знаю, як би то боліло Лесі, коли б вона знала, що воно піде «на люди», «в публіку». Але, як його вже витягли на люди то нехай принаймні знають не перекручене, а так, як воно було».

У листах Ольги Косач-Кривинюк до Марії Деркач ішлося про необхідність зробити копії з цих листів, оскільки вони були вкрай необхідні в її роботі над «Хронологією…».

Ще одна музейна реліквія – листи Ольги Косач-Кривинюк до Анатолія Захаровича Дублянського, до війни – наукового працівника Луцького музею, викладача історії в українській гімназії; під час війни, з 1942 року – редактора газети «Український голос».

1
 
 

 

 

Саме Анатолій Дублянський замовив Ользі Петрівні спогади «Перебування Лесі Українки в Луцьку», які друкував у кількох номерах газети «Український голос» у кінці 1942 – на початку 1943 років. У свою чергу, Ольга Петрівна просила надіслати їй копії листів Лесі Українки до Віри Крижанівської-Тучапської. Ці копії – абсолютно, до букви, точні (переписувала Ангеліна Кабайда) – вона отримала у лютому 1943 року.

 

 

 

Відбуваючи 1944 року на еміграцію, Анатолій Захарович залишив оригінали листів Ольги Косач-Кривинюк, а також автограф спогадів «Перебування Лесі Українки в Луцьку» у музеї. Нині спогади сестри поетеси і кілька її листів до Анатолія Дублянського зберігаються у фондах Інституту літератури в Києві, чотири листи – у фондах Волинського краєзнавчого музею.

 

 

 

 

 

Із наближенням радянської армії сестри Лесі Українки, Ольга та Ізидора вирішують, рятуючи родину від репресій, покинути рідну землю. У 1944 році величезна армія культурних діячів, справжніх патріотів української нації опинилася в таборах для переселенців – вимушених емігрантів на території Німеччини.

Серед них і Ольга Косач-Кривинюк. Того ж року, Ольга Косач-Кривинюк покинула Київ (і Україну) назавжди. Вона прибула до Львова, де й залишила значну частину творчої спадщини своєї сестри, передавши її філіалові бібліотеки Академії Наук (колишнього Наукового товариства ім. Шевченка). Після важкої хвороби Ольга Косач-Кривинюк померла у 1945 році в німецькому місті Аугсбург.

А Марія Дем’янівна Деркач уклала і підготувала до друку збірку Лесі Українки «Неопубліковані твори», яка вийшла у Львівському видавництві «Вільна Україна» 1947 року і також давно стала раритетом. До неї увійшла і збірка ліричних творів, що їх натхненником був Сергій Мержинський.

 

Якою була б доля цих поезій, не переписаних, не шліфованих і не редагованих, якби не стали відомими написані Лесею з Мінська листи – найправдивіші свідчення її життєвої драми? Чи зважилась б Ольга Косач- Кривинюк їх опублікувати? І ще одне: чи ж то просто випадок, що ті листи, знайдені «в купі мотлоху», були відправлені до Волинського краєзнавчого музею?

Родинні фото сім’ї Косачів

У листі були світлини. Зокрема, портрет близької Лесі людини, батькової сестри Олени – «тітоньки Єлі». Олена Антонівна Косач, у період коли зробили фото, навчалась у Петербурзі на акушерських курсах, але 1879 року її заарештували у зв’язку з замахом на шефа жандармів Дрентельна і вислали в Олонецьку губернію.  Вражена і засмучена цією звісткою, її племінниця написала свою першу поезію – «Надія».

Олена Антонівна Косач
Олена Антонівна Косач

Ще одне «домашнє» фото зробив брат Лесі Українки Михайло Косач. На ньому Олександра, його дружина (зліва), та її мати, Ганна Іванівна. Свою гостю, Михайлову сестру Ольгу, студентку Петербурзького медичного інституту, посадовили між собою, посередині. Михайло налаштував фотоапарат і встиг стати поряд зі своїми рідними.

Так і залишилися вони на шматочку цупкого паперу – в одній із чотирьох кімнат не великої, але затишної, зі скромною обстановкою квартири подружжя Михайла і Шури Косачів у Дерпті (Тарту, Естонія).

 

Читайте такожІсторичні фото сім'ї Косачів в барвах

Через сорок років Хома Михайлович Коцюбинський попросив Ольгу Петрівну Косач-Кривинюк засвідчити, хто є хто на знімку. Невідомо, скільки таких знімків виготовив Михайло, де вони блукали стільки років, як потрапили до Київського історичного музею і чому опинилися в купі сміття.

Мабуть, пригадалися Ользі Петрівні, яка тоді жила у Києві і працювала над «Хронологією...», ті давні гостини, і на звороті фото вона своєю рукою написала: «М. П. Косач (брат Лесі Українки). А. Ів. Судовщикова (Хойнацька, мати). О. П. Кривинюк (Косач) (сестра Лесі Українки). О. Євг. Косачева (Судовщикова) (жінка Мих. Петр. Косача, псевдонім – Грицько Григоренко). Дар О.П. Кривинюкової. Знято в Дерпті початку 1900 р.? Напис вірний. Ольга Косач-Кривинюк 12/ІІІ 1941».

В Дерпті ж Ольга була в кінці 1900-го – на початку 1901-го року, саме тієї зими, коли її приїзду з Петербурга дуже чекала Леся. Адже на прохання сестри Ольга мала заїхати до Мінська, щоб провідати Сергія Мержинського, вже безнадійно хворого, і привезти Лесі свідчення з перших рук, з перших вуст.

Музична спадщина з Колодяжного та втрачений зошит

Ще один раритет, який надіслали у тому ж листі – рукописний зошит, куди на початку 1890-х років юні Лариса та Ольга, власноруч записали народні пісні з Колодяжного. З ним пов’язана окрема історія.

У згадуваному нами «Описі документів...» йшлося про два зошити із Лесиними записами. Але другий, той, що без палітурки, зник і досі його віднайти не вдалося.

У 1953 році, 15 лютого, під час зміни директорів Волинського обласного музею, на цьому ж «Описі документів...» зробили запис: «... получена при передаче одна тетрадь в твердом переплете в количестве сорока семи страниц с записями песен и нотами к ним и фото указанные в описи...».

У рукописному зошиті, який зберігся, є два записи, зроблені рукою Ольги Косач-Кривинюк за півтора місяця до передачі рукописів Луцькому музеєві.

На сторінці 1: «Записи Колодяженських (с. Колодяжне коло м. Ковля на Волині) пісень. Записувала Леся Українка і її сестра Ольга. Ольга Косач- Кривинюк. 12/ІІІ 1941», і на чистому аркуші білого (не в лінійку, як усі інші) паперу, підклеєного після першого аркуша невідомо ким і коли, і який є третьою сторінкою рукописного зошита:  «Уривок 1 одного з двох великих зошитів з записами народних пісень, що зробила Леся Українка і віддала на перегляд М. В. Лисенкові і вони в нього десь загубилися та й не були повернені Лесі. Ольга Косач-Кривинюк. 12/ІІІ 1941».

 

У зошиті не 68, як зазначено в «Описі документів...», і не 47, як у передаточному записі 1953 р., а 94 сторінки без урахування втрачених аркушів. Деякі сторінки й зовсім чисті. Фольклорні записи Леся Українка, її брат Михайло та сестра Ольга вели у 90-і роки XIX століття.

За свідченням Климента Квітки, «деякі тексти записала Леся і її брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян». Підтвердження того, що саме в 90-ті позаминулого століття велися записи народних пісень, є в листуванні Лесі Українки.

Читайте також: Історичні світлини Лесі Українки та її оточення у барвах

Так, у листі до дядька Михайла Драгоманова від 6 (18) грудня 1890 року з Луцька вона пише: 

«... Чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати, але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, а літератури про сю річ зовсім не знаю. [...]... записую сама без теорії, та не знаю, чи буде з того пуття».

Робота над збором фольклорних матеріалів та їх обробкою тривала і в наступні роки. Перебуваючи в Євпаторії на лікуванні, Леся диктує братові Михайлу «кілька волинських балад» з тим, щоб послати їх дядькові, Михайлу Драгоманову.

Восени цього ж року вона пише до письменника Михайла Павлика із села Колодяжного, куди повернулась після лікування в Криму:

«Тепер я дома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі».

Під час Лесиної відсутності збір і записування народних пісень вела молодша сестра Ольга, Олеся, як називала її старша сестра. На той час Ользі було 13-14 рокі, пісні вона записувала, ймовірно, за дорученням Лесі, в їх спільний зошит.

З листа Лесі Українки до Івана Франка (Колодяжне, 11 (23) жовтня 1893 р.) дізнаємося, що вона мала намір передати (і таки передала) фольклорні записи Миколі Лисенку:

«... При моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б попросити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати».

Читайте також: Як КДБ зірвав весілля племінника Лесі Українки з внучкою Івана Франка

 Климент Квітка свідчив:

«На початку нашого знайомства Леся Українка повідомила мене, що давно вже співала весняні волинські пісні для запису М. В. Лисенку і віддала йому зшиток із зробленими нею самою записами текстів цих пісень; після того кілька разів довідувалась про свій зшиток. Лисенко не використовував зшитка і не повертав, і Леся Українка втратила певність у тому, що матеріал збережений. Тому вона проспівала мені для запису поряд з іншими і ті пісні, які вже співала Лисенкові.

Після смерті Лисенка і Лесі Українки зроблені Лисенком нотні записи волинських весняних пісень і зшиток Лесі Українки виявились у його архіві.

Ці записи стали мені відомі після того, як було видано мої записи, зроблені з голосу Лесі Українки [...]: я розглядав архів Лисенка двічі – в 1922 і 1927 рр.».

Робила спроби розшукати Лесин зошит і Олена Пчілка. Знаючи про те, що її зять Климент Квітка працює з архівом Лисенка, в листі 1922 року до нього пише:

«Ще одну річ повинні б Ви знайти в паперах Мик[оли] Віт[алійовича]. Се – збірник пісень, що записала Леся Укр[аїнка]. Вона передавала Лисенкові деякі мелодії, а він попросив і слова. Леся дала збірничок, сказавши, щоб його було повернено незабаром; але збірник десь поринув у столі в Мик[оли] Віт[алійовича] (чи, може, хто його взяв), і Леся вже ніяк не могла його здобути назад, – хоч і нагадувала не раз. Збірничок такий, як шкільний зшиток, тільки перегорнутий ще раз; виглядав довгенький, а вузенький. Шкода мені його, бо там були слова до пісень такі, що Леся вже й не могла пізніш пригадати в цілості».

Ймовірно, Олена Пчілка дала короткий опис другого зошита, без палітурки («виглядав довгенький, а вузенький»; «шкільний зшиток, тільки перегорнутий ще раз»), якого немає. За життя Лесі Українки зошити до неї так і не повернулися, і вона вважала їх втраченими назавжди.

Читайте також: Коли народилася Олена Пчілка: справжня дата

Усе своє життя вона пам’ятала слова і мелодії народних пісень, які записала разом з братом Михайлом і сестрою Ольгою, і продиктувала їх Климентові Квітці в кінці травня і на початку червня 1913 року, незадовго до смерті в грузинському Кутаїсі.

Читайте також: В останню путь Лесю Українку у Києві проводжали сотні людей

Поезії, які не публікувалися за життя Лесі Українки

У тому ж цінному чернігівському листі до Луцького музею надійшли і чотири автографи Лесі Українки. Сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк у «Хронології…» повідомляє, як ці реліквії потрапили до Луцька. Вона мала можливість познайомитися з ними навесні 1941 року:

«Хома Михайлович Коцюбинський казав мені весною 1941 року, що знайшов […] Лесині листи до В. Г. Крижанівської в купі паперового мотлоху на підлозі в Київському історичному музеї і забрав до музею ім. Коцюбинського в Чернігові. Звідти він передав ті листи на щось в обмін до Луцького музею ім. Лесі Українки, звідки мені прислали копії їх…».

Їх адресували до Віри Крижанівської-Тучапської (1866 – 1942) – дружини діяча української соціал-демократичної партії Павла Лукича Тучапського (1869 – 1922). Леся Українка написала їх у Мінську, де протягом січня – початку березня 1901 року жила та доглядала смертельно хворого друга Сергія Мержинського.

 

 

 

 

 

 

 

Ольга Косач-Кривинюк навіть описала, як Леся Українка познайомилася зі своїм коханням:

«Познайомилася Леся з С. К. Мержинським у Ялті літом 1897 р. Його направив до неї Павло Тучапський, чоловік тої пані, до якої писані Лесині листи, що переховуються в Луцькому музеї. Мержинський тоді вже лікувався в Ялті од туберкульозу легенів. Леся тоді йому читала свою «Блакитну троянду», він нею зацікавився і дбав про те, щоб її виставила в Мінську трупа Кропивницького, що восени 1897 року туди приїхала. Потім він усе радив Лесі перекласти цю драму російською мовою, що Леся з його і маминої поради зробила в серпні 1898 року в Гадячі після того, як туди приїздив Мержинський і пробув якийсь час у нас.

В лютому і березні 1900 року Леся була в Мінську по 4, 3 дні, їдучи з Києва до Петербургу (я там вчилася на медицині тоді) і, вертаючись з Петербургу до Києва через Дорпат (Дерпт, нині Тарту – Л. З.) (де був брат Михайло), Ригу (там була тітка Олена), Мінськ, Леся завжди мала з собою дарунок Мержинського, репродукцію Мадонни Рафаеля з написом на другому боці: «На добрую память о вместе проведенням времени 5 – 9.09. 1899 г. С. Мер.». І далі: «Восени 1900 р., коли вже Мержинський був тяжко хворий, Леся знов їздила на короткий час до Мінська. Нарешті востаннє була вона там перед його смертю і під час смерті (3.ІІІ. 1901), частину січня, лютий і перші дні березня (стар. стилю). Ні спогадів, ні документів про більше число їх побачень я не маю».

Тієї осені 1900 року стан Сергія Костянтиновича погіршився: майже постійно трималася висока температура. Посилився кашель. Леся невимовно страждала. Так, вона сама стала після Берліна здоровішою. Близькі, дивлячись на Лесю, казали, що це має бути для неї «дуже ново і приємно», але ж вони не знають, що «бути здоровою тільки самій» для неї – «нічого не варто».

У ті дні страждань з-під пера вийшли вірші, які ніколи не публікувалися за її життя. Всі ті поезії-тривоги, поезії-сльози, поезії-страждання, всі ті зізнання самій собі ховалися глибоко в серці або десь у найпотаємніших куточках письмового столу.

То були вірші «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…», «Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То, може, станеться і друге диво…». Але найперше були рядки: «Твої листи завжди пахнуть…»

Вже 7 (20) січня 1901 року дорога привела Лесю до Мінська. Мержинський у своїх листах розповідав, як вони вдвох ось-ось поїдуть до санаторію. Або, якщо все ж доведеться залишатись на зиму в Мінську, то він влаштується «незалежно» від родичів, і тоді вона зможе приїхати до нього. І як при ній йому «гинути буде легше».

Однак вона вагалась: «…Не можу я своїм раптовим, непрошеним приїздом дати зрозуміти: ось ти вже гинеш…» (лист до сестри Ольги, 17 грудня 1900 р.).

Читайте також: Новоград-Волинський музей оголосив міжнародний флешмоб присвячений Лесі Українці

«Мінський» період або особиста драма Лесі Українки

І от – Мінськ. Вона прийшла до нього опівдні і залишилася до пізнього вечора. Розмовляла, читала йому, грала на фортепіано, вела його переписку, клала на голову примочки – так йому легше…Коли він стомлювався та замовкав, вона сідала за стіл і починала працювати.

Спершу Леся закінчила статтю для «Жизни». Батькам про все те писала: «Коли бачив, що я спішилась кінчати свою статтю (я її надіслала 12-го), то представлявся, що не хоче ні розмовляти, ні слухати читання вголос, і то так, що я навіть повірила; просив тільки, щоб я писала за тим столом, що біля його ліжка: «Я люблю, корда около меня люди работают». …Треба жити так, як живуть люди в осаді, – поставити варту і провадити всю роботу так, мов у нормальні часи» (лист до батьків 28 січня 1901 р.).

У цих рядках (тут подаємо цитати) не лише стан приреченої людини, а й небажання когось звинувачувати чи обтяжувати. І разом з тим відбувається мимовільне саморозкриття. Так, істинний зміст її слів «Страшно тяжело…» розкривається повністю лише у циклі віршів, присвячених Мержинському.

І далі:

«Я живу в том же доме, взяла с собою все необходимое для ближайших работ и делаю вид, что живу и работаю вполне нормально, так как при малейшем моем видимом отклонении отнормы Сергей Константинович начинает себя упрекать в эгоизме и беспокоиться о том, что я расстрою свое здоровье, опоздаю с срочной работой в журнал и т. д. с ним приходится бать очень осторожной, чтобы не потривожить его чувства альтруизма, которое у него как будто все возрастает по мере того, как падают силы».

Жахливе щоденне нервове напруження біля смертельно хворого друга отримує несподіваний вихід: за одну ніч – 18 (31) січня – з-під пера вийшла драма «Одержима». Вона стала першою в шерегу драм Лесі Українки, які так і не дочекалися повноцінного відгуку (чи прочитання та переосмислення) в українській спільноті.

Ось що Леся пише Івану Франку. (лист до Франка від 14 січня 1903 р.):

«Та вже хоч гніваймось, хоч ні, на себе, що не вміємо терпіти мовчки, «як мужеві пристало», але такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицатиаки одержимі» в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон невитриманий, що навіть вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: (французькою) Я з цього створила драму…»

А у листі до Ольги Кобилянської вона зазначає:

«Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зо мною лікар був найщирішим)».

Її листи співзвучні і з текстом «Одержимої» – ті ж думки, той же біль і гнів:

«Не знаю, писали ли ему его остальные друзья, но он от них почти погода ни слова не получал и чувствует себя забытый ими» – «Який він одинокий, боже правий! / Невже йому не можна помогти? / Невже він завжди буде одинокий?».

Знову лист: «Вы одна относитесь к нему так, как следует другу, иные же… но лучше я не буду говорить о них, иначе много может вылиться горьких и бесполезных слов. Не только друзья, но шапочно знакомые люди могли бы высказать больше человечности и внимания к такому бесконечно несчастному человеку, как Сергей Константинович. Сколько камней было брошено! сколько проповедей произнесено! и как немного сделано для помощи и для нравственной поддержки… Нет, в самом деле довольно». «Одержима»: «Боже! знов він одинокий, / ще гірше, ніж в пустині! Сії люди / твердіші від каміння… Он отам / лежить той ученик, що – люди кажуть – / учителю з усіх їх найдорожчий, / а спить він, як і всі, – твердіше, може, / бо наймолодший… Я одна не сплю, / я вкупі з ним страждаю, тут же поруч, / та я німа, як мур оцей, не видна, / як сяя тінь, так, мов я не людина, / так, наче в мене і душі нема…».

Леся проводила цілі дні поряд із хворим. На той час його життя вже ледь жевріло. Потерпаючи від постійного жару та нестримного кашлю, він все рідше й рідше просив Лесю щось читати чи грати на фортепіано. Все рідше й рідше говорив з нею отим своїм «безгучним голосом», «немов шелестом».

Його життя проявлятиметься тільки в усвідомленні власного страждання і у відчутті безмежної втоми, як напише Леся до Віри Крижанівської-Тучапської. Остання надія на покращення стану, яка так довго жила в глибині єства, й та вже вмерла. Але говорив про свій близький кінець «просто і спокійно».

Леся неймовірно страждала й зі страхом чекала розв’язки. Попри це намагалася залишатись спокійною – Сергій же казав, що любить у ній «спокій і силу волі». 

«Через те, – писала Леся до Кобилянської, – я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу». (лист до Кобилянської від 11 лютого 1901 р.). Він вірить, і вона не «зруйнує віри», тієї останньої віри Сергія Мержинського в «останнього друга».

Адже всі інші люди, яких він ще зовсім недавно мав за друзів, чогось не озивалися. Навіть короткими листами… а вона все частіше залишалась біля хворого на ніч, даючи відпочити украй стомленому батькові та не бажаючи віддавати кохану людину турботам чужої, спеціально найнятої жінки.

Тоді, сидячи біля коханого, Леся переосмислювала власне життя. Зламана, змарнована й отруєна. Ось таке сприйняття власного життя, що за два тижні мало подолати тридцятилітній рубіж…

У «Хронології…» подається епістолярій Лесі Українки з Мінська до родини, до Ольги Кобилянської та коментарі до нього. Листи оповідають про пережиту Ларисою Косач трагедію, а ще яскраво свідчать про підтримку, яку вона отримувала від своїх близьких «по крові і по духу» людей.

До Мінська спершу прибула сестра Ольга Косач, згодом – її наречений і вірний побратим Лесі Михайло Кривинюк, хотіли поїхати туди Олена Пчілка і Климент Квітка. Ось красномовне свідчення правдивої людської турботи і близькості – лист Ольги Косач до Михайла Кривинюка, написаний з Петербурга, після візиту (по дорозі) до Мінська:

«Що там в Мінську? Леся не пише мені, а мені аж страшно думать про те, в якому стані я покинула їх всіх. С[ергій] К[онстантинович Мержинський] зовсім, зовсім умирає і добре це сознає тепер, він так мучиться, що навіть бажає цього швидше. Що за мука була прощатися з ним. Ще живий, а знаєш, що вже назавше прощаєшся з ним. Зовсім прибиті родичі. А Леся, Леся. Коли б ти знав, яка вона нещасна! А все ж знаходить сили, щоб бути спокійною при С. К. і його родичах, енерґічніша і бадьоріша за їх всіх. От вже доля у неї: ціле життя одна мука. Тут вже не то, що жаль, а рветься щось у серці, як думаю про неї. Ах, та що говорить! Сам знаєш».

Читайте також: Як в СРСР репресували родину Косачів

Цей лист адресата не застав, бо, як зазначено в «Хронології…», вірний побратим поїхав до Мінська, «щоб допомогти Лесі глядіти С. К. Мержинського і доглянути її саму». Про перебування Михайла Кривинюка в Мінську засвідчує його лист до Олени Пчілки від 23 лютого 1901 року, в якому вражаюче змальовано реалії життя всіх дійових осіб цієї трагедії:

«Тітки С. К роблять враження, як у нас кажуть, підстрелених, і без п. Лесі для С. К. з них не було б жадної пользи, – хутчій навпаки. Про моральний вплив на С. К. одного виду п. Лесі лишнє говорити. Не всякий може так володіти собою при таких умовах.

На С. К. п. Леся дивиться, як на чоловіка вже вмерлого; то видно з розмови з нею. Я думаю, що паралельно тому, як у С. К. притуплялись органи чувств, у п. Лесі догострювались душевні муки і дійшли до того, до чого тільки могли дійти, і рішучий момент фізично не зможе їх збільшити; а разом з тим вона заховується дуже спокійно. Тепер вона дбає про те, щоб наближення того моменту справляло С. К. можливо найменше мук […]

Я не вмію назвати того враження, яке зробив на п. Лесю мій приїзд, і спочатку я лавірував, ніби заїхав по дорозі, но як пішли ми з нею гуляти, то я сказав, що нікуди не їду, тільки в Мінськ. С. К. мусів рішучо брехати, що я проїздом, і тільки тоді він заспокоївся, як повірив, що я справді проїздом, а то якось був пригнічений спочатку. Користь з мого приїзду для п. Лесі тільки така, що вона не зовсім сама».

Так, в оточенні людей, які виявилися йому найближчими – Лесі, батька, Михайла Кривинюка й лікаря – догорала зірка життя Сергія Мержинського. А останні дні цього життя були направду жахливими. У листі до Віри Крижанівської-Тучапської від 10 червня 1901 року, Леся Українка пише:

«В последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутсвие его родных мешало мне вприснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss (последний, решающий удар – Л. З.), – Вы знаете, что это такое? – писала Леся згодом до Крижанівської-Тучапської. – Но довільно об этом… В самые последние минуты, однако, не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем когда бы то ни было при жизни».

Сергія Мержинського не стало 3 (16) березня 1901 року. У стані граничної фізичної й моральної виснаженості (на 9-ий день після смерті Сергія Костянтиновича) Леся пише про одне-єдине своє бажання – поїхати до Ольги Кобилянської, на Буковину.

Лесині поезії, написані на Буковині (у Кимполунзі) – «Якби вся кров моя уплинула отак…», «Трагедія», «Уста говорять: «Він навіки згинув!..», «Ти не хтів мене взять…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», «Королівна», «Минаю я, було, долини й гори…», «Калина». Всі ці твори вона написала виключно для себе – тому що не могла не писати.

Для публіки сама Леся призначила тільки три твори – вірші «Завжди терновий вінець», «Королівна» та драматичну поему «Одержима». (Щоправда, «Королівна», опублікована через 12 років після смерті Мержинського, виглядає кульмінаційним твором циклу). Решта віршів була опублікована значно пізніше.

Людмила ЗАВАДА,
наукова співробітниця Волинського краєзнавчого музею

У статті використано матеріали з публікацій Наталії Юхимівни Пушкар (головної хранительки музею з 1971 по 2020 рр.)

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром