Єдині спогади – листи: як публікація на Район.Історія допомогла відкрити родинне минуле
-
-
>
-
>
-
>
2979
У виданні Район.Історія опублікували матеріал про двох волинян, котрі втікали з німецького полону, а натомість потрапили в радянську сумну реальність. Одним з героїв матеріалу був Михайло Шумік. Основою для написання публікації стала його архівно-кримінальна справа.
Після оприлюднення матеріалу знайшлись родичі Михайла, які поділились сімейними архівними знахідками та спогадами, які суттєво проливають світло на певні прогалини в його історії.
Авторка висловлює щиру вдячність родичам Михайла Шуміка, а саме внукам Любові, Валентині та Борису за проявлену цікавість та сприяння в підготовці матеріалу.
Цей молодий хлопець прожив коротке та надзвичайно насичене життя. Лишив по собі двійко дітей та історію з надзвичайною жагою до життя.
Читайте також: Смертельний шлях додому: історії двох волинян, які втікали з німецького полону
Михайло Іванович Шумік народився у 1916 році в селі Нуйно Камінь-Каширського району в родині простих робітників. Мав три класи польської школи. Був обдарований та кмітливий. Досить рано одружився з Юстиною Яківною.
У 1938 році чоловіка мобілізували до лав польської армії. В родинному архіві зберігся його диплом про стрілецький вишкіл в Повурську. За результатами вишколу Михайла Шуміка зарахували стрільцем в 50-й полк піхоти імені Франческо Нулло 27-ї стрілецької дивізії.
Згодом в листі додому він написав, що сподівався потратити на службу в Ковель, що значно ближче додому, проте доведеться бути в Сарнах. Тоді він ще не знав, що доля закине його в лихоліття війни.
З часів його служби в польській армії рідним лишились надзвичайно турботливі та чутливі листи, в яких він вітав поіменно усю свою велику родину та повідомляв про своє перебування у війську.
Один з листів Михайло Шумік написав за місяць до початку великої війни, в ньому він після короткого опису свого стану здоров’я просить рідних відповісти про їх справи чим швидше. Можливо вже тоді відчував, що наближається щось невідворотне.
«Листи і фото – це все збереглось у бабиній скрині», – пригадує онук Борис Шумік.
Читайте також: Повороти долі найстаршої лучанки: від заслання до визнання
Це єдині спогади, котрі лишились про діда онукам. З початком вторгнення німецьких військ до Польщі усіх новобранців відправили вглиб країни. Де вже за кілька днів Михайло та його товариші по війні потрапили в полон (про його військовий шлях в польській армії читайте в першому матеріалі).
Війна для нього була короткою, а шлях додому дуже тернистим – сповненим пригод та боротьби. Влітку 1940 року він вирішив втікати з німецького полону. У серпні з великими зусиллями Михайло дістався до радянсько-німецького кордону.
Попри ретельне конспірування його затримали на радянській стороні. При евакуації з прифронтової смуги йому вдалось втекти з-під конвою і повернутись додому за кілька днів до вторгнення німецьких військ.
Дружина знала про поневіряння чоловіка, але це трималось в секреті задля безпеки родини.
Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина
Зважаючи на події, в селі нікого й не цікавила історія його повернення. Під час окупації завдяки знанню мови він став представником поліції у своєму селі та особливих функцій не виконував.
В 1942 році в сім’ї народилась донька – Афанасія, яка практично не знала батька. Молоде подружжя трудилось та чекало мирних часів. Однак буремність їх життя лише набирала обертів.
З приходом радянської влади навесні 1944 року в родини розпочались нові проблеми. На той час в них вже народився син – Тарас. Радянська влада оголосила мобілізацію, під яку потрапив й Михайло з рідним братом Микитою.
Разом з іншими волинянами брати проходили вишкіл на території Росії в Челябінській області. Через просування фронту їх відправили на білоруський напрямок. Так вони знову отримали шанс бути біля дому. Михайло з частиною мобілізованих наважився тікати.
Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори
Для нього це була вже третя спроба втечі. Зважившись на такий крок, довелось переховуватись, бо розумів, що через його втечі, полон і яку-не-яку роботу в поліції під час німецької окупації, він та його родина матимуть великі проблеми. Не даремно, бо майже одразу його оголосили в розшук.
Він шукав спосіб бачити дітей та кохану дружину, але через повсюдні спроби нового окупаційного режиму зачистити цю територію чи то від упівців, чи то від «неугодних», це робити було все складніше. А потім Михайло перестав приходити.
Про це знали й радянські органи безпеки, позаяк родина була під оперативним наглядом тривалий час.
«Дід Тиміш Тарасюк – бабин брат (брат Юстини) розказував, що Михайло приходив до баби, а потім перестав з’являтись і його довго шукали по лісі», – розповідає Борис Шумік.
Як шукали живого серед мертвих
Після війни місцеві органи радянської номенклатури ще не раз порушувати питання про зникнення Михайла. Як мінімум справа підіймалася з запилених скриньок спецорганів кілька разів у 1947, 1949, 1950 роках. Щоправда, влітку 1945 року розшук по ньому за дезертирство з лав Червоної армії припинився.
Ведучи боротьбу з проявами українського націоналізму, радянська вдала намагалась зарахувати його до «бандитів», називаючи так українських повстанців. В агентурних донесеннях зафіксовано дві версії його загибелі.
У донесенні за січень 1949 року зазначалось, що Михайла Шуміка вбили влітку 1945 року бійці винищувальної групи РВ МВС (стрибки) поблизу села Раків Ліс. За іншою версією, він загинув в 1946 році в схроні на хуторах села Нуйно.
«Знаємо про його загибель лише зі спогадів родини. Коли родичі змогли віднайти схрон, в якому ніби-то він загинув, то там були лише кістки, а чиї – невідомо… Так і поховали ті кістки», – зазначає онука Любов Шумік.
Читайте також: Колківська республіка в спогадах чекістів
У цей період разом з Михайлом пропав і його рідний брат Микита. Про долю останнього відомо ще менше. Його теж мобілізували до лав радянської армії. Ймовірно також дезертував і переховувався.
Для того, щоб було де віддати данину пам’яті, на цвинтарі родичі поставили символічні пам’ятники братам.
«Що у Михайла була могила, я дізнався років 10 назад», – розповідає Борис Шумік.
Родина Шуміків дивом не потрапила під каток радянських репресій. Певною мірою від цього врятувало заміжжя Юстини (дружина Михайла) з вдівцем Карпом Василюком та їх переселення з хутора в село. До слова, разом з Карпом вони виростили 14 дітей.
Хоча діти Михайла Тарас і Афанасія носили прізвище Шумік й не були всиновлені. Припускаємо, що частково це питання не мало ваги для радянської влади, позаяк довго в селах у людей не було паспортів.
«Дідом в дитинстві ми вважали Карпа. А вже ближче до повноліття я почав цікавитись і розуміти», – пригадує чоловік.
У 1952 році радянська влада, очевидно переглядаючи справи, знову шукала Михайла, розшук поновили. Вкотре для отримання даних залучили агентуру. Для когось важко уявити, але агентурні довідки датовані 1950-ми роками.
Минуло понад п'ять років від його загибелі, а це досі цікавило місцевих функціонерів. Дружину Юстину викликали на допит і знову питали, де її чоловік. З протоколу допиту:
«Мій перший чоловік, Шумік Михайло Іванович, в 1944 році, після звільнення Камінь-Каширського району від окупантів був призваний на службу в радянську армію і з армії не повернувся. Я вважаю, що він загинув…».
Читайте також: До Сибіру: перший ешелон з репресованими волинянами вирушив зі Здолбунова 80 років тому
Допитували також сестер Михайла – Єлизавету, Христину та Олександру. Одним з основних питань було – як він потрапив додому після мобілізації в польську армію. Довести його співпрацю з німецькою адміністрацією проти населення слідству теж не вдалося.
Ймовірно, в родині прийняли рішення, щоб про історію Михайла й Микити не говорити для того, аби не наражати дітей та інших родичів під репресії. Врешті це й вдалось. Спілкуючись з внуками, дізнаємось, що про долю свого діда вони мало що знали.
«Майже все, що в статті, для нас було новим. Бойовий шлях у польській армії, полон, втеча з Німеччини, арешт в СРСР, засудження та покарання і як він повернувся додому – все це було для нас новим. Знали по листах, що на початок війни був в польській армії. Потім (коли прийшли совєти – авт.) переховувався в лісі та зник в 1945 році», – розповів Борис Шумік.
Дружина Юстина через все життя пронесла з собою таємницю полону та численні поневіряння свого Михайла. Діти не знали батька, онукам лишились короткі спогади у листах та фото. Та найцінніше в цій історії – вони чітко знають, що їх дід не був ворогом свого народу.
Він любив і хотів бути поруч зі своєю родиною й робив все, щоб бути з ними. Ці тексти покликані зацікавити читача відкрити сімейні архіви й можливо дізнатись нову й невідому історію своєї родини.
Часто вона сумна й трагічна, але конче потрібна для очищення душ, в пам’ять про стійкість й боротьбу свого народу. Лихоліття війни затьмарило багато людських облич, які варті, щоб їх пам’ятали.
Читайте також: Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
