До Сибіру: перший ешелон з репресованими волинянами вирушив зі Здолбунова 80 років тому

07 Травня 2024, 16:48
Місто Абаза у Красноярському краї. Одне з місць поселення депортованих із заходу України, 1950-ті роки. З приватного архіву Євдокії Лавришин (Левицької). Джерело: Після тиші 2338
Місто Абаза у Красноярському краї. Одне з місць поселення депортованих із заходу України, 1950-ті роки. З приватного архіву Євдокії Лавришин (Левицької). Джерело: Після тиші

Повернення радянської влади на західноукраїнські землі у 1944 році принесло нову хвилю страждань для місцевого населення. Адже одразу ж настали репресії та депортації тих, кого влада вважала неугодними їй. «Зачистка» території, звідки вигнали нацистів, відбувалася на всій території України. Північні території СРСР поповнювали тисячі в’язнів і засланців. Їхніми руками будували там великі промислові підприємства, міста й транспортні магістралі. І повертати їх додому радянська тоталітарна система не планувала…

Нова влада з недовірою ставилася до всіх, хто пережив німецьку окупацію. Вважала, що потенційно вони можуть бути антирадянськими елементами. Перебування на окупованій території на все життя залишалося «плямою в біографії». 

Під ще більшою підозрою опинилися радянські громадяни, які перебували в німецькому полоні, та особи, яких вивезли на примусові роботи до Німеччини й інших країн. Їх репатріація розпочалася в 1944 році. 

Серед 4 100 000 репатрійованих радянських громадян та 241 000 внутрішньопереміщених осіб (людей, які залишили місця постійного проживання під час окупації) близько 37 % становили українці. Серед них близько 28 % були колишніми військовополоненими.

За підрахунками історика Івана Патриляка, в Україні протягом 1943–1957 років за співпрацю з німцями було заарештували 93 960 осіб (у цілому по СРСР за період із 1943 до 1953 рр. – понад 320 000). 

Більше половини з них походили із Західної України й нерідко були покарані за участь в українському націоналістичному русі, котрий радянський уряд стало кваліфікував як колабораціоністський. У боротьбі з українським націоналізмом радянське керівництво обрало як основну лінію його дискредитації ототожнення з німецькими окупантами.

Після вигнання нацистів із Волині, радянська влада продовжила війну з національно-визвольним рухом і місцевим населенням, яке його всіляко підтримувало. 

Читайте також: Монастир став прихистком для чоти УПА: 80-річчя бою у Новому Загорові

Спочатку проти відділів УПА були спрямовані окремі фронтові частини Червоної армії, а проти учасників та прихильників підпілля – підрозділи СМЕРШу (контррозвідувальні підрозділи Червоної армії). 

Однак із просуванням фронту на захід ці функції було перекладено спершу на тилові частини Червоної армії, а згодом і на війська НКВД. 

Початок узаконення репресій членів родин учасників національно-визвольного руху в Західній Україні був оголошений невдовзі після визволення Луцька і Рівного, тобто в лютому 1944 року. 

14 лютого 1944 року з’явилося перше звернення Президії Верховної Ради і РНК УРСР «До учасників так званих «УПА» та «УНРА«, затверджене постановою Політбюро ЦК КП(б)У, де учасників повстанського руху закликали добровільно перейти на бік радянською влади, обіцяючи їм «цілковите прощення їхньої тяжкої помилки». 

Цей заклик супроводжувався нагадуванням про родини, які чекають їх у рідних оселях. Ця згадка про рідню була не випадковою, оскільки, обіцяючи повстанцям прощення і возз’єднання з сім’ями, радянські лідери вже були готові продовжити те, чого не довершили у першій половині 1941 року, коли депортували у віддалені місцевості тисячі членів родин учасників ОУН.

Наприкінці березня місцеві карально-репресивні органи вдалися до перших крайніх заходів не лише до самих членів збройних формувань ОУН та УПА, а й щодо їхніх родичів.

Читайте також: «Эвакуировать по 1 категории»: що відомо про вбивць в'язнів Луцької тюрми

Листівка художника з УПА Ніла Хасевича «Вивіз на Сибір»
Листівка художника з УПА Ніла Хасевича «Вивіз на Сибір»

31 березня 1944 року з'явилося розпорядження № 7129, підписане наркомом внутрішніх справ СРСР Лаврентієм Берією, де пропонувалось «направлення на заслання членів родин оунівців і повстанців проводити після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради»

У березні 1944 року постанова ДКО СРСР «Про спеціальні заходи у західних областях України» зобов’язала НКВС СРСР виселяти родини активних учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені місцевості СРСР.

5 квітня 1944 року НКВС УРСР підготував інструкцію «Про порядок заслання членів сім'ї оунівців і активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР» в якій розширили коло майбутніх жертв і ретельно розписали порядок оформлення та організації депортаційно- каральних акцій. 

Практично всі, хто перебував у формуваннях ОУН і УПА, автоматично прирікали своїх рідних на депортацію. Саме з Волині вирушив перший потяг із депортованими. 

7 травня 1944 року о 17 годині 55 хвилин за адресою станція Єнісей Красноярського краю зі станції Здолбунів у Рівненській області рушив перший ешелон № 1516 з жінками, дітьми та людьми похилого віку, яких вивозили як небезпечних злочинців. 

У 18-ти вагонах знаходився 451 родич повстанців. Не довелося відправляти й додаткового ешелону № 1560 з Волинської області, оскільки ті чотири з половиною сотні людей, яких зігнали з двох областей, вдалося ущільнити в один етап. 

Читайте також: «Збережіть свою українську душу й вірте в нашу перемогу», – закликала ОУН депортованих під час операції «Запад»

Місто Абаза у Красноярському краї. Одне з місць поселення депортованих із заходу України, 1950-ті роки. З приватного архіву Євдокії Лавришин (Левицької). Джерело: Після тиші
Місто Абаза у Красноярському краї. Одне з місць поселення депортованих із заходу України, 1950-ті роки. З приватного архіву Євдокії Лавришин (Левицької). Джерело: Після тиші

Серед депортованих 413 осіб доводилися близькими та далекими родичами арештованих оунівців, а 38 жінок, дітей та людей похилого віку мали різного ступеня спорідненість з тими, хто знаходився у формуваннях ОУН і УПА. 

Потерпаючи від знущань та нелюдських умов існування, чимало людей гинули в дорозі до місць заслань. Найчастіше у місцях поселення не було жодних умов для життя.

«Уся сім’я в банді», – йшлося у довідці про заслання 39-річної Килини Максимчук і її шести дітей, виданій на підставі погосподарської книги № 1 тодішньої Вовчецької сільради Колківського району за 1944-1945 роки. 

Читайте також: Колківська республіка в спогадах чекістів

Килина Максимчук
Килина Максимчук

З переліку «банди» всі шестеро дітей були малолітні: найстаршій Зіні було 13 років, а близнюкам – два місяці. Чоловіка радянська влада вбила на початку 1944 року, щоб на похорони вийшли з лісу старші сини, які були в УПА. 

Один із них – Кирило Максимчук на псевдо «Стріла» був сотником УПА, саме за ним особливо полювали радянські спецслужби. Сини попрощатися з батьком не прийшли, тож їхню сім’ю вирішили депортувати. 

Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори

За постановою УНКВС Волинської області від 31 січня 1944 року, затвердженою наркомом внутрішніх справ УРСР від 31 серпня 1944 року і санкціонованою прокурором УРСР, Акулина (Килина) Максимчук разом із її шістьма неповнолітніми дітьми підлягала виселенню в Архангельську область терміном на п’ять років як родина учасника УПА. 

Однак, Килину відправили в Архангельську область одну. Дітей роздали у прийомні сім’ї – четверо зростали в Казахстані, Дніпропетровську (Дніпрі), Ленінграді (Санкт-Петербурзі)… 

Дорогою згорьована матір втекла і теж приєдналася до УПА. Потай ночами Килина із лісу приходила у село Велика Осниця, де провідувала своїх маленьких близнят. Чекісти її вистежили й у 1945 році під час спецоперації застрелили.

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

Найбільш детально депортації дослідила докторка історичних наук Тамара Вронська у книжці «Непевний контин[г]ент»: депортації із Західної України 1944–1953 років».

«Вигнанці, як й інші закатовані та затавровані радянщиною люди, ставили й раз по раз повторювали сакраментальне питання «за що?». Однак це було принципово інше «за що?». Мешканці Західної України ніколи не вважали, що «проізошла чудовіщная ошибка», їхнє «за що?» було спрямовано не «товаріщу» Сталіну, а Богові, який виявив прикру немилість за те, що люди відстоювали своє та інших право жити на своїй землі, за те, що допомагали, не зраджували, за те, що просто були українцями. Радянська влада була для них ворогом, аж ніяк не переможцем. Часом ці люди поводилися чи почувалися як полонені у війні, котра ще не завершилася, тому й шанси на перемогу не втрачено.

Варто пам’ятати, що декому з них пощастило не лише повернутися, а й дожити до омріяної незалежності. Усвідомлення цього також впливало на логіку дослідження. Адже депортації/вигнання не були дорогою в один бік. Вигнання не починалося й не закінчувалося на залізничній станції. Його супроводжували страждання, безіменні могили, спроби боротьби, втечі, солідарність, виживання в неймовірно важких обставинах, шлюби, свята, збереження традицій, вишиванки, що «їхали» у вигнання зі своїми власниками, і мова, яка зберігалася як потужна сила опору. А головне – вигнання скінчилося. І логіка цього завершення також не була однолінійною та простою, як не лінійним і дуже непростим було повернення додому» – зазначила Тамара Вронська.

Читайте такожОдна з наймасовіших депортацій: спогади лучанки Марії Плакущої про операцію «Запад»

Коментар
25/05/2024 Субота
25.05.2024
24.05.2024
23.05.2024