Смертельний шлях додому: історії двох волинян, які втікали з німецького полону

11 Квітня 2024, 19:16
Фото Михайла Шуміка 9396
Фото Михайла Шуміка

Лихоліття Другої світової війни скалічило тисячі життєвих доль. Люди приймали складні рішення, але не часто були  готовими до того, що доведеться пережити. Військова служба, яка переросла в реальні бойові дії стала справжнім викликом для чоловіків більшості західноукраїнських сіл та містечок.

Другу Світову війну волиняни зустріли у складі Польщі, під владою якої ці землі опинились за рішенням Ризького мирного договору. Після вторгнення німецьких військ до Польщі 1 вересня 1939 року чоловіків волинського краю мобілізували до війська.

Починаючи з 1921 року усі чоловіки Волині та Полісся, яким виповнилось 21 рік зобов’язувались вступити до Війська Польського. Вже з перших днів війни колони чоловіків рухались в напрямку кордону для захисту територій, котрі належали Польщі. 

Великого бажання йти воювати за Польщу у волинян не було, адже поляки вважались поневолювачами для жителів цього регіону. Через долі молодих хлопців з села Нуйно Камінь-Каширського району можна простежити життя тисяч чоловіків краю, які стали солдатами.

Історії воєнних перепитій Михайла Шуміка та Степана Супрюнюка могли б стати сценарієм пригодницького роману, але, на жаль, це реальні долі буденної військової драми.

Читайте також: «Волинь-43»: що і чому поза увагою

Михайло Шумік та його історія втечі 

Як і належало у 22 роки Михайло Шумік став військовим піхотинцем польської армії. Після нападу Німеччини на Польщу його, як і багатьох волинян вимушено відправили на театр бойових дій.

Незважаючи на недостатню військову підготовку, його полк відправили під місто Хойниці (Поморське воєводство), де вже точилась війна. В першому ж бою полк потерпів невдачу. Його залишки, не маючи управління і не бувши мотивованими – розбрелись. 

Михайло разом з групою солдатів вирішили йти в напрямку Варшави з наміром прорватись додому. Однак в районі села Ілув, що на сході центральної Польщі (Мазовецкого воєводства) їх затримали німці та відправили в концтабір. 

Звідти військовополонених відправляли вглиб Німеччини на різні сільськогосподарські роботи. Свій полон Михайло відбував в селі Нойдорф (Німеччина) в господарстві Ротже Вальтера

Читайте також: Три роки неволі: як волинянин вижив у полоні в Норвегії. #ЦінаІсторії

Фото Михайла Шуміка
Фото Михайла Шуміка

У червні 1940 року хлопець наважився на втечу. На перший погляд, це вдалась, адже практично весь свій шлях територією Німеччини йому щастило оминати військові застави.

11 серпня Михайло наблизився до кордону з Радянським Союзом, який сформувався в результаті союзу між Адольфом Гітлером і Йосипом Сталіним, в районі села Рибакі (Білорусь) успішно форсував річку Нарев. 

Однак за кілька сотень метрів від лінії державного кордону (СРСР з Німеччиною) його помітили та спіймали радянські прикордонники.

Схема затримання накреслена представниками прикордонного загону
Схема затримання накреслена представниками прикордонного загону

Його довго допитували сподіваючись зрозуміти мотив вчинку ,адже хлопця могли вбити як німецькі, так і радянські прикордонники ще при перетині річки. Його мотив полягав лише в бажанні вернутись до рідного дому після тривалих поневірянь.

Попри те, що радянським органами безпеки не вдалося вишукати шпигунський задум в особі хлопця, його віддали під суд. Вже 18 червня 1941 року ОН НКВС СРСР засудила Михайла Шуміка до трьох років виправно-трудових таборів за нелегальний перетин кордону. 

Опис вилучених речей при затриманні
Опис вилучених речей при затриманні

Так йдучи захищати польську державу, якої більше не існувало на цих землях, він повернувся в радянський «лад». Невдовзі доля надала йому ще один шанс потрапити додому. Буквально за кілька днів після його засудження Німеччина напала на Радянський Союз.

Через це Михайла разом з іншими ув’язненими евакуювали з прифронтової смуги. Під час бомбардування на шляху евакуації йому та ще кільком ув’язненим вдалося втекти з під варти і повернутись до рідного села.

Можемо лише припусти, яким складним був цей шлях. Невдовзі німецькі війська просунулись в глиб радянської території. У вересні весь Камінь-Каширський район опинився під німецькою окупацією. Розпочався новий етап виживання. 

Ймовірно досвід полону став в пригоді. Знаючи мову він виконував функції дільничного представника німецької поліції у своєму селі. Згодом жителі села свідчили, що бувши на службі в німецькій поліції Михайло Шумік не чинив насильства, бо й самому відомо, що таке бути в неволі.

Весною 1944 року німецький окупаційний режим змінився радянським. Новий режим диктував нові правила. Майже одразу радянська влада оголосила мобілізацію під яку потрапив і Михайло. 

Після проходження військової підготовки в Челябінській області (Росія), його разом з іншими новобранцями відправили на Білоруський фронт. 

Він розумів, що попередня історія втечі з ув’язненням та робота на німецьку адміністрацію може стати відомою при перевірці новобранців (а такі перевірки мобілізованих справді були) і це щонайменше загрожувало новим терміном ув’язнення. 

Тому він наважився на третю спробу втечі від поневолення – тепер з лав Червоної армії. Михайла Шуміка майже одразу оголосили у місцевий розшук, але марно. Після війни радянська влада вкоренившись знову згадала про нього.

Піднімались справи, допитувались свідки, всі як один говорили одне й теж саме «мобілізували і пропав». Михайло справді пропав від людських очей. 

Читайте також: Втечу з нацистського концтабору в Ковелі організував поліцай-охоронець

Розуміючи, що повернутись додому означає наразитись на смерть, прийняв рішення переховуватись подалі від дому.  Однак бажання бачити рідних та дітей – перемагало, тому приходив крадькома вночі. 

Згодом місцева адміністрація намагалась подати дезертирство у вигляді втечі в підпілля, проте жоден зі свідків котрих допитували по кілька разів не підтвердив цього.

Певний час місцеві органи безпеки вербували агентів та вели спостереження за його родиною вважаючи, що його покривають та переховують. 

Радянська агентура доносила, що він переховувався на хуторах поблизу Раків Лісу, а в інших донесеннях зазначено що його вбила група винищувального батальйону (стрибки), як повстанця. Донині достеменно незрозуміло як і при яких обставинах завершилось його життя. 

В архівно-кримінальній справі ця людська доля лишилась зі скупою поміткою «здано в архів…». Для радянської тоталітарної машини це всього лиш чергова незавершена справа за якою сховалось загублене життя.

Читайте також: Колківська республіка в спогадах чекістів

З німецького полону у радянський 

Не менш драматична історія повернення додому іншого нуйнівця Степана Супрунюка. Простий юнак поліського села, мав освіту трьох класів. Через брак коштів в родині він не зміг продовжити навчання. Як і його земляк, у свої 23 роки Степан Супрунюк, покинув батьківський дім та став рядовим піхотинцем польської армії. 

Відслуживши – повернувся додому, але ненадовго. Через початок війни у вересні 1939 року в складі 7-го піхотного полку його відправили на фронт. В боях був лише кілька днів. 

10 вересня його полк між містом Демблін і селом Копляни (Польща) оточили німецькі війська. Степана Супрунюка як і багатьох інших вцілілих волинян німці відправили у табір для військовополонених, який розташовувався в місті Герліц

Через місяць за розподілом чоловіка відправили у місто Ландсхут, що в Нижній Баварії, де він провів подальші сім місяців. Далі були кілька місяців поневірянь територією Німеччини. У січні 1941 року в одному з таборів йому пощастило зустріти рідного брата Тараса, якого він не бачив від початку війни.

Весною доля занесла його в село Тешендорф (Судетську область), звідки він ще з одним товаришем наважились втікати. На диво їм вдалось пройти через низку німецьких сіл та вийти на територію колишньої Польщі. 

Однак переходячи словацько-польський кордон, втратили між собою зв'язок.

Читайте також: Повороти долі найстаршої лучанки: від заслання до визнання

Степан Супрунюк
Степан Супрунюк

Далі понад місяць Степан Супрунюк йшов до радянського кордону. В травні добрався до річки Сян, яка стала його новою перепоною на шляху додому. Кілька днів у лісі спостерігав за прикордонниками, які чатували кордон по обидва боки річки.

Робив лише обережні вилазки в найближчі села у пошуках їжі. Для селян в прикордонній смузі такі гості були зовсім не дивиною. Хтось жаліючи годував, а хтось намагався спекатися, аби не наражатися на проблеми. 

Врешті 11 травня Степан наважився перейти річку і все ж потрапити додому, де на нього чекали батьки та дружина. Йому вдалось і він потрапив на свою землю, на яку не ступав від початку війни. Тепер це вже була територія під радянською владою. 

Не розуміючи як рухатись далі й потрапити у рідне село, чоловік наважився піти до найближчого села, щоб розпитати когось як діяти далі. Але селяни вочевидь не бажаючи клопоту з радянською владою, повідомили про «гостя» у прикордонну заставу. 

Його затримали того ж дня військові 5-го відділу 93-го прикордонного загону з центром в місті Ліско (тоді Лісківський район у складі Дрогобицької області).

Степана Супрунюка етапували у Самбірську в’язницю (тоді Самбірського району Дрогобицької області) 13 травня. Цікаво, що при обшуку в нього відібрали конверт польського маркування, очевидно, щоб покласти фотокартку заведену як на затриманого.

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

Конверт, який вилучили при обшуку
Конверт, який вилучили при обшуку

Список вилученого при обшуку
Список вилученого при обшуку

Трохи більше як через місяць німецькі війська вторглися на попередньо окуповану совєтами територію Західної України і Степана Супрунюка, як і багатьох інших в’язнів, спіткала важка дорога евакуації з прифронтової території. 

Так будучи за кілька сотень кілометрів від дому, чоловік потрапив в місто Златоуст (Челябінська область, Росія) в тюрму №2. На чужині 23 травня 1942 року Степана Супрунюка звинуватили у нелегальному перетині кордону. Йому загрожувало три роки ув’язнення виправно-трудових таборів. 

Окрім цього, чоловіку намагалися приписати шпигунство та роботу на користь Німеччини. Підставою для цього слугували фото німців, яке вилучили під час обшуку. Однак довести це радянські органи безпеки не змогли.

Читайте також: «Глянеш на фото, згадаєш мене»: лекція про українських остарбайтерів

Фото вилучені при обшуку
Фото вилучені при обшуку

Фото вилучені при обшуку
Фото вилучені при обшуку

Фото вилучені при обшуку
Фото вилучені при обшуку

Фото вилучені при обшуку
Фото вилучені при обшуку

Через місяць Степан Супрунюк помер у в’язниці у віці 28 років від ентероколіту (запалення кишечника), так і не потрапивши до свого дому.

Ці дві історії демонструють лише маленьку частину зламаних людських доль, які понівечили безглузді амбіції двох тоталітарних диктаторів. 

Зараз ми спостерігаємо схожу картину, як спадкоємиця радянського тоталітарного режиму – Росія не робить висновків з минулої війни і продовжує просувати свої імперіалістичні інтереси.

Читайте також: Луцька тюрма: що відбувалося за мурами під час німецької окупації

Коментар
04/11/2024 Понеділок
04.11.2024
03.11.2024
02.11.2024