«Не було хуже, як красна партизанка», – спогади волинянки про злочини радянських окупантів

Історію воєн пишуть переможці, прагнучи увіковічнити здобуту на полі бою владу, конструюють потрібну їм історичну пам’ять. Можливо, найяскравішою ілюстрацією такої міфотворчості є виплеканий у повоєнні роки офіційний радянський міф «Великої Вітчизняної війни» з його усталеним набором штампів, які витіснили живу пам’ять того лихоліття, не залишивши місця власній правді більшості жителів тогочасної України.

Відверті розповіді очевидців дають можливість розглянути Другу світову вій­ну під іншим кутом зору – не «радянських визволителів», а «визволених», пише газета «Шацький край».

Жителька села Голядин Ганна Ключук 1929 року народження, розповідаючи про своє життя за часів польської, німецької та радянської влади,  не так давно змогла сміливо та впевнено висловити власне ставлення до кожної з них. Окремими фрагментами своїх спогадів, що й до тепер не зтерлася з її пам’яті, дев’яносторічна жінка додала особистих «барв»  до нашої спільної історії.

Вона  мало згадувала німців, оскільки з дитинства жила на хуторі Параскове. У її спогадах більше фігурували повстанці та партизани і, звичайно ж, представники радянської влади, які по закінченню війни позганяли людей з хуторів задля спільної праці у колгоспі.

Далекою від хрестоматійного образу «визволителя» постала у її розповідях й поведінка радянських військових, якою вони інколи мало відрізнялися від загарбниківДбайливо виплекана комуністичною пропагандою категорія «наші» звучала з вуст очевидиці швидше з гіркою іронією, ніж з прихильністю.

Більше того, під час своєї розповіді  Ганна Калинівна постійно наголошувала, що «хужої нечисті за руських людей не було», бо «вони ніколи нічого не дали, а тилько забрали» і «ти його ніколи не переговориш, бо він у всьому правий».

Читайте також: 

Дитинство на хуторі Параскове

Впізнати місця, де були хутори, нескладно, адже на території колишніх садиб зацвітають покинуті століття тому вже здичавілі яблуневі та сливові сади. Сумують поодинокі груші. Ці місцини тепер стають раєм для відпочинку подорожуючих. Саме сюди, на зниклі хутори, у думках линуть старі люди, які там народилися і виросли, і для кого ця земля назавжди залишиться малою батьківщиною.

«Там дупіру усе лісом поросло, але ше до сих пір гірочка є де наша хата стояла», – з теплотою у голосі говорить жінка про найдорожче, а в очах світиться радість.

Адже саме там, у ранньому дитинстві, вона гралася із довжелезною стрічкою, якою польський землемір та її батько  міряли землю. Вона бігла босими ногами по воді і все ніяк не могла її вхопити. Добротний наділ на гірці під лісом, серед луків та боліт, дістався освіченому та хазяйновитому Калині Цвиду від польського «мірнічого» під час проведення «комасації» голядинської землі.

Та чи той землемір добре знався на політиці, чи то мав дар передбачення, але ще тоді натякнув селянам: «Не думайте, що воно так завжди буде». І він казав правду, бо менш, як через два десятки років люди, покидаючи обжиті хутори, з плачем йшли в колгосп на роботу.

Родині Цвидів на хуторі Парасковому непогано жилося та працювалося. От тільки малій Ганні до школи звідти далеко було добиратися, майже п’ять кілометрів. Та дівчинка дуже не журилася, адже боялася строгих польських вчителів, які при будь-якій провині били довгою лінійкою по руках. Тому, коли бувала у селі, лише тихенько скрадалася і боязко зазирала у шибки вікон пристосованої під школу хати. І довго так дивилася, милуючись рівними рядочками парт, що стояли у просторій кімнаті.

«А коли у сороковим році стали «совєти», то з Хомичів прислали вчительку. Як же я зраділа, що то була своя, українка. І яїї міцно полюбила за доброту та ласку. Як зараз пам’ятаю, прийшла вона якось до нашого дому. Тато щось собі майстрували біля клуні, а вчителька посадила мене на коліна та все питала чи знаю я абетку, чи вмію читати і писати. При цьому шкодувала та примовляла: «Моя дівчинко». А мене тато вже кроху навчили і писати, і читати, бо самоучкою були. І коли вже йшла від нас, то сказала батькові, що з мене буде толк.

Вточи я перестала боятися школу і ходила в неї з охотою, і вчилася з охотою, і був з мене толк, бо мої зошити вчителька піднімала догори і ставила всім у приклад », – пригадує дитячі роки жінка.

Війна. «Як же вточи тєжко було»

За словами Ганни Калинівни, стрільба розпочалася на світанку з боку річки Буг. Ніколи не забуде, як від Смолярської прикордонної застави  «прилетів» боєць і кричав про те, що наші відступають і ніде дітись. Німці їхали на мотоциклах, тому біля десятої  години були вже у Ковелі. Люди тряслися від страху і плачучи здавалися в полон. Навкруги лунав жалібний плач.

Жорстокого поводження німців, зокрема з дітьми та жінками, пані Ганна не пам’ятає, для них була головною вчасна сплата податку. Німці не чіпали нікого, крім євреїв та тих, хто мав зв’язок з радянськими партизанами, хоча жорстоко мстилися за вбитих німецьких офіцерів. Вони були добре забезпечені усім необхідним і з пересторогою ставилися до алкоголю, боячись отруєння.

Відступаючи у 1944 році, німці підпалили село, аби приховати свої позиції за димовою завісою. І це було найгіршою бідою, яку вони спричинили мирному населенню Голядина. Жінки та діти, прихопивши найнеобхідніше, ховалися під світязьким болотом, а чоловіки пасли худобу на Козятинці, де стояв будинок лісничого. Хтось із них виліз на дерево і побачив величезний стовп диму та повідомив усім іншим голядинцям про велику пожежу. А тим часом у селі, закутаному димом, точився вирішальний бій. У вогні палали оселі та підбиті танки, на вулицях лежали тіла вбитих та поранених.

«Німці одступали, а «совєти» зробили на Парасковому, у нашій хаті та дворі, больніцу. Позвозили туда раняних. Вся гірка була заставлена палатками. А врачів там, а медичок стилько було, шо я навіть вдома не ночувала. А як до хати зайти, як там і ногою не ступиш?». І не один кричєв: «Ой, мамо, біда, біда…». Здавалося, шо всейка земля од того стогне. Поранені од болю хапали за ноги та благали помочі» - продовжила ділитися тяжкими спогадами Ганна Ключук.

1

Згодом більшість з них підлікували та відвезли до Згоран, а трьох, яких не можна було транспортувати, довелося залишити ще на тиждень. За ними доглядали лікар та молода медсестра Анночка, яка  була чимось схожою на саму Ганну. І так вже було родині спокійно та добре з ними… Мати Мелашка чим могла допомагала пораненим, ділилася усім домашнім, зокрема, молоком.

Якось кухар, що готував на вуличній кухні їхнього двору гарячі страви, попросив у господині капустяного листя на борщ. Дівчині добре  запам’яталося, як він у готову страву вкинув американську м’ясну консерву, і при цьому промовив: «Єслі би нє амєріканци, ми би пропалі».

При від’їзді молодий лікар висловив вдячність мамі та міцно обцілував її на прощання у щоки. Закінчуючи розповідати цю історію, пані Ганна в роздумах промовила: «То, мусить, був українець». Ці слова свідчили про те, якими ненависними стали для жінки за часів війни росіяни та вкотре підтвердили той факт, що вдячність за добро їм взагалі була невластивою.

Німці, руські, повстанці та місцеве населення: «Аби це пішло, а те не прийшло»

Прості люди судять представників різних ворогуючих сторін не по військових вчинках, не по мудро продуманих стратегіях та кількості завойованої землі, а по ставленню до мирного населення.

Ганна Калинівна майже не розповідала про німців і це не дивно, адже  хуторяни їх мало бачили та зазнавали більшого утиску й страждань від партизан, рідше від повстанців.

Що ж стосується повстанців, яких у цій місцевості ще називали бульбашами, то це здебільшого прості хлопці, які не мали особливого вишколу, проте були патріотами України, і не давали спуску ні червоним, ні німцям.

«Од німця биже в курчі, він не піде тебе шукати, но од руського не сховаєшся ніде. Той скрізь найде. Гірших од них не було. Та нечисть чи то пацьори, чи лєнта – забере все, нічого не зоставить і за «горєлкою» нудить і нудить. А вернуть як, не дай Боже. Ціліський день вернуть, а над вечір вебируться до Смолярів, то шо в тих хатах робелося! Колись у людей мішків не було, то як збіжжя забирали, насипали в наволочки, а як тих бракувало, то з подушок пір’є висипали, і воно по всій хати валєлося. Ти його не переп’єш, ти його не переговориш і не пирислухаїш. Його правда кругом мала бути. Не було хуже, як красна партізанка», – запевнила Ганна Калинівна. 

Читайте також: Як і проти кого воювали червоні партизани на Любешівщині

«Якось перед Сороками прийшли українци та дали сухарів на схованку, вони якраз у силі були. А на саме свєто всі хуторєнци зибралися в одній хаті. Між нами ходила така чутка, шо з лісу, з-пуд Плоского, прийдуть красні партизани і всі вельми їх боялися.

А тут вже й в двери гамсилєть: «Хазяїн,вихаді!». Хазяйка вийшла і сказала, шо господаря нема, але вони все їдно посунули в хату та питали за «гарєлку», вони всігди найперше питали горілку, а впосля знайшли сушаний хліб. Жінка не розгубелася і впевнила їх, шо то з швагрового весілля зосталося. Дякувати Богу, все обийшлося. Але вичистили все. Як тилько партизани вийшли, ми побігли до двирей і побачили, шо їх там багато було. Вони посідали на коней, шоб їхати до села. А на одежі  й коло коней – червониї лєнти горєть. Перед тим довго не могли дождатися снігу, а тут враз став їм у слід падати. І ми від страху з братом Адамом полетіли по тому снігу до свеї хати та й сиділи там тихесенько.

А в силі було чути стрілянину і потім вже люди казали, шо то теї червоноармійци стрилєлися з повстанцями, їдучи на Столенські. У якійсь хаті дивчєта сиділи, то одну поранили, а над другою назнущалися. І то стилько біди в єден чєс робили. Як вточи тєжко було…».

Мало не позбувся життя батько Ганни, оскільки не завів партизанів до українських криївок, а лише – до підготовлених для цього ям. Вже й стояв над ними склавши руки в останній молитві. Але життя врятував щасливий випадок…

Після закінчення війни червоноармійці ще довго переслідували повстанців та намагались їх винищити. Жителі навколишніх сіл, оточених лісом, не мали змоги потрапити в сусідні населені пункти без загрози життю. Не дай боже, щоб когось затримали на дорозі біля лісу чи в самому лісі – звичайні люди автоматично вважалися повстанцями або їхніми спільниками, а за це суворо карали і навіть розстрілювали.

Знає, що таке йти назустріч смерті й сама жінка. Приблизно восени 1945 року вона пасла разом з тіткою Явдохою корів поблизу лісу, де за інформацією радянських військових знаходилися повстанські угрупування. Та хіба могли про це знати звичайні люди? Жінки, пильнуючи худобу, спокійно вишивали. Аж раптом з верболозу вибігли червоноармійці, які махали кашкетами й на ходу й палили стіжки сіна.

Старший за званням спрямував до грудей шпиля гвинтівки та скомандував, киваючи в бік застави: «Впєрьод!». І скільки б жінки не плакали, і скільки б не запевняли, що вони просто пасли своїх корів, їх ніхто не хотів слухати.

Читайте також: «Радянські партизани були ізвєргами, часто грабували й ґвалтували жінок», – волинський ветеран УПА Петро Мартинюк

Залишитися в живих вдалося завдяки чоловіку, хату якого оминали по дорозі. Ймовірніше за все, на нього теж впала якась підозра, бо на подвір’ї «поралися» бійці: одні перевертали все та вибирали з вуликів мед, а інші били господаря прикладами зброї. Від переляку плакали рідні.

«І отак повели нас всіх, разом з тим чоловіком. А слідом бігли  його жінка з дитеною й галасували. Батько хотів обняти синочка та армійци його грубо штовхнули і одігнали обох. Дойшовши до хутора, ми побігли впирід і вскочили в сіни до першої хати. А того нещасного завели пуд ліс і розстрілєли біля копиці сіна, і нихто не відає чи мертвого, чи живого засунули у неї та спалили. Про те впосля розказувала жінка, яка неподалік гребла сіно і від того, шо побачила, чуть не зумліла», – розповідає про найтяжчі моменти життя Ганна Калинівна.

Тож недаремно люди, які у ті часи доволі настраждалися від представників різних ворогуючих сторін, приказували: «Аби вже це пішло, а те не прийшло».

Читайте також: Чи ж справді «вистояли і перемогли»? Рецензія на книгу любешівського комуніста про партиназів

Радянські визволителі та життя за «совєтів»

Звичайні селяни, виснажені  війною, постійною боротьбою за власне виживання та збереження господарства, вірили у подальше щасливе життя. Прихід Червоної Армії, з одного боку, означав для них позбавлення від ненавис­ного нацистського режиму, а з другого – примусив чоловіків, батьків, синів йти до війська. Відірвані від землі, необізнані на військовій справі, вони масово гинули, так і не внісши свою частку у визволення Батьківщини.

Ганна Ключук згадує про мобілізацію, як про невідворотну біду: «Всіх чоловікув забирали на вуйну: чи був в армії, чи ни був. Всіх пудрад: і глухєх, і сліпех, і калік. Їх купою гнали пєши із Смолярів до Любомлю служити в часть. Жінке й діти вельми кричєли. Шо робелося, не дай Боже».

Адам Цвид, брат жінки, який після мобілізації довгий час перебував у резервному батальйоні Саратова (Росія), писав у листах про страшні випробування штучним голодом, від яких мало не помер та не був похований живцем. Гроші, що іноді вдавалося надіслати рідним, командири відбирали та кидали у вогонь. Одяг був настільки убогим, що його шинелі навіть бракувало  рукава. Згодом хлопець  зізнавався, що просився на фронт, аби пригадати смак хліба.

Деякі історики вважають, що у багатьох випадках радянська мобілізація була формою покарання для українців, зокрема західних регіонів, за нелояльність до сталінського режиму. 

Тож для більшості українців радянська дійсність виявилася нічим не кращою за життя під нацистами, а селянство мало ще менше підстав почуватися визволеним. Адже політика великого вождя відзначилася суцільною колективізацією і супроводжувалася розкуркуленням, депортацією та іншими бідами. Навіть ті люди, що були перейняті щирим радянським патріотизмом досить швидко відчули крах своїх сподівань на гідне майбутнє. Вони ніби й щасливі були, що мали свій устрій, але разом з тим розуміли, що живуть у жахливих злиднях та безправ’ї. Усі дуже боялися цієї  влади і були проти цієї влади, але не мали куди дітись.

«Коли прийшли «совєти», у колгоспі спершу робили безплатно, тилько писали «трудодні», а пузній стали давати один метр зерна в рік. За Польщі був один податок  на землю, німцям оддавали половину  зібраного врожаю, забитої худоби та всякого іншого. А при «совєтах» їх вельми багато стало. Податками обкладали, навіть за те, шо у сім’ї не було малолітніх дітей. Люди не мали за шо вдягнутися і ше довгий чєс ходили без спідньої. Як замуж в п’ядисятим роци йшла за Гриця з Млинеща, тилько одну одежу мала і три хустини. Нигде й латочки лишньої не було», – пригадує жінка.

Читайте також: Трудова книжка доярки зі Свалович: що заробляли в радянських колгоспах

Особливо тяжким ударом для віруючих українців стало знищення стародавніх каплиць, церков та костьолів.

Ганна Ключук розповіла історію знищення стародавньої дерев’яної каплиці, збудованої ще у 1924 році Степаном Голядинцем. До 1945-го богослужіння в ній проводилося українською мовою і ще дотепер зберігся 100-літній український молитовник. На тому місці тепер стоїть Свято-Георгіївський храм, збудований коштами та спільною працею місцевих жителів.

За словами моєї співрозмовниці, знести каплицю примусили Миколу Янчука, який працював за кермом гусеничного трактора. Чоловік не наважився цього зробити та вступив у змову зі своєю дружиною, сказавши їй таке: «Ти маєш зашкодити мені у цій лихій справі. Коли я буду їхати, то лязь перед трактором, бо хто ж, окрім тебе, на це наважиться?». Так і вчинили. Інші місцеві жителі розповідали, що чоловік зумисне випив чарку та відмовився сідати за руль транспорту.

Завдяки цим добрим віруючим людям святиню вдалося зберегти ще на деякий час, та ненадовго, бо представники радянської влади про такі речі не забували.

Згодом бригадир тракторної бригади, що був менш сентиментальною людиною, а точніше – непохитним атеїстом, за допомогою техніки засунув каплицю на територію колгоспу. Там її планували спалити. Оскільки каплиця лежала поблизу приміщення для сушіння  льону, де працювала пані Ганна, то повсякчас навіювала моторошні почуття. Вночі жінки боялися дивитися у її бік, бо та була схожою на якусь химеру. Але палити церковні дошки, аби висушити льон, ніхто не наважувався, і вона довго ще отак лежала пусткою. Щоб якось покласти цьому край, каплицю відвезли до свинарника Пульмівського колгоспу і вже там знищили у вогні.

«А те місце, де каплиця стояла, ше довгий чєс було незайманим, а потім храм наш збудували. Як єї сунули, то ікона згубилася по дорози, але її люди зберегли. А сходки, шо зосталися, встановили перед дверми теперішньої церкви. Голядинці всігди славними й набожними були.

Чи думав хто, шо матимемо свою, українську церкву, бо так добре на рідній мові до Бога звертатися», - ділиться спогадами та враженнями пані Ганна Калинівна.

Будинок Ганни Ключук знаходиться в одному дворі з синовим. Поруч з рідними завжди надійно та затишно. Хоч дев’яносторічну жінку вже підводить здоров’я, та вона ще сама собі дає раду. Прибрані та підбілені власноруч кімнати невеликої хатини дихають спокоєм та чистотою. На покуті стоять ікони, подаровані рідними та близькими, а над ліжком прикрашають стіни світлини рідних. Церковний календар над столом нагадує про найближчі свята та дні посту. Вона намагається не пропускати богослужінь у церкві та повсякчас просить у Всевишнього, аби люди не бачили пережитої нею біди.

Людмила МАКСИМЧУК