«Перетерпів муки, перед якими й муки Христа бліднуть», або Чому позивалися на митрополита Полікарпа

02 Липня 2023, 13:33
Полікарп (Сікорський). Джерело: Центральний держархів зарубіжної україніки 1508
Полікарп (Сікорський). Джерело: Центральний держархів зарубіжної україніки

Отримання у 2018 році Православною Церквою України томосу про автокефалію стало визначальною подією в новітній українській історії.

Однак шлях до неї був тривалим і складним. Лише протягом останніх ста років наші співвітчизники тричі намагалися здобути релігійну незалежність – під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років, в період Другої світової війни та на зламі 80-90 років ХХ століття. 

Щоразу рух за церковну незалежність очолювали яскраві та харизматичні особистості – Василь Липківський, Володимир Романюк, Філарет Денисенко. Одним із таких діячів був митрополит Полікарп (Сікорський).

В роки німецької окупації Полікарп доклав значних зусиль для відродження церковного життя: організував у Луцьку курси, на яких охочі могли здобути богословську освіту, відновив видання релігійної літератури, заохочував українізацію богослужінь. 

Гостра проблема, з якою стикнувся ієрарх у роки війни, полягала в браку парафіяльних священників. Владика Полікарп, розуміючи, в яких непростих умовах їм доведеться душпастирювати, висвячував далеко не усіх охочих. Через одну з таких відмов він ледь не опинився на лаві підсудних. 

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

У важкі часи – пам’ятай про свій нарід!

У кінці вересня 1942 року до Луцького мирового суду надійшла скарга від Григорія Мельника, директора 10-ї школи у Вінниці. Порівняно з іншими позовами, цей був особливим, і, припускаємо, зчинив трохи метушні в середовищі служителів Феміди.

Відповідачем у справі виступав архієпископ Полікарп (Сікорський) – знана та авторитетна не лише на Волині, а й далеко за її межами особа. 

 Полікарп (Сікорський)

І якщо ви подумали, що владику звинуватили в надмірному багатстві чи привласненні церковного майна, змушений  трохи розчарувати, бо згадана судова справа стосувалася образи честі та гідності позивача. 

Григорій Мельник стверджував, що він тривалий час пропрацював на освітянській ниві, керував церковним хором, а зараз, у непрості часи воєнного лихоліття, вирішив послужити своєму народові у сані священника. 

Однак, архієпископ не лише відмовив йому у висвяченні, стверджуючи, що не годиться авантюристів висвячувати на пресвітерів, а й схвалив звільнення Григорія Мельника з посади церковного регента, оскільки, на думку владики, він ним «недостойний бути». 

Читайте також: Луцька тюрма: що відбувалося за мурами під час німецької окупації

Свого рішення ієрарх не пояснив. Мабуть, саме це й обурило позивача найдужче. Вочевидь, скромність, яка є однією із християнських чеснот, не була властива Григорію Мельнику, бо ж після окреслення суті справи він поспішив перерахувати свої звання і досягнення, які зайняли мало не половину аркуша – «учитель, офіцер, професор, директор, журналіст, організатор, провідник культурно-освітніх установ», додавши на завершення, що за українську ідею свого часу «перетерпів муки, перед якими й муки Христа бліднуть».

Народне прислів’я «Що знають двоє – знає весь світ» добре ілюструє цю історію. Річ у тому, що свою резолюцію, як і прийнято в таких випадках, архієпископ Полікарп надіслав отцю благочинному з Вінниці Якову Кондзерському

Останній, не надто вміючи берегти професійні таємниці (а чи пам’ятаючи євангельський принцип, що все таємне завжди стає явним) розповів про ситуацію знайомим. 

Не важко здогадатися, що вже за кілька днів про те, що Григорія Мельника, шанованого педагога та регента церковного хору назвали авантюристом та відмовили у висвяченні знала вся Вінниця. 

Розцінивши слова архієпископа Полікарпа як наклеп, позивач вимагав для нього «судової розправи». Судячи з матеріалів справи, позов до суду таки надійшов.

З ним уважно ознайомилися, однак наведені аргументи для служителів Феміди виявилися не надто переконливими та тому вони повідомили позивача, що з огляду на відсутність у справі складу злочину змушені її залишити «без руху».

Читайте також: Владика Ігор: як полковник армії УНР розбудовував українську церкву на Волині

Чи цей герой авантюристом, чи ні, ми вже навряд чи довідаємося, а от наполегливості йому точно не бракувало.

 Отримавши незадовільну відповідь, Григорій Мельник написав до суду обурливого листа, в якому повідомив, що «перед законом усі стани людності рівні» (вочевидь, вважаючи, що йому відмовили у задоволені позову через те, що владика Полікарп був знаною і впливовою особою) та пригрозивши, що буде звертатися до адвоката. 

Окрім того, він просив повідомити, чи є у місті апеляційний суд, де він міг би оскаржити вирок. Через кілька тижнів, на початку грудня 1942 року, на адресу позивача надійшла розлога відповідь. 

Луцький мировий суддя повідомив, що висловлені владикою Полікарпом судження є суб’єктивною думкою, а тому не можуть бути підставою для притягнення його до відповідальності. 

На завершення автор присоромив позивача, кажучи, що не гоже майбутньому священнику свої життєві труднощі порівнювати з муками Христа та натякнув, що може владика й не помилився, коли відмовив пану Мельнику у висвячені.

Поміж мільйонів загублених доль

Як склалася подальша доля героїв цієї історії, знаємо лише частково. Мине трохи більше року і совєти вдруге «визволять» українські землі. Митрополит Полікарп на початку 1944 року емігрує на Захід, де продовжить розбудову церковного життя за кордоном. 

Про життя Григорія Мельника можемо лише здогадуватися. Якщо йому вдалося пережити роки воєнного лихоліття, священником він уже навряд чи став, бо ж у «країні рад», де атеїзм був панівною ідеологією, наявність духовного сану могла загрожувати ув’язненням, а часто й смертю.

Читайте також: Молитва як речовий доказ: неймовірна історія священика з Топільного

Коментар
13/07/2024 П'ятниця
12.07.2024
11.07.2024