Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Понароблювали партізанув». НЕідеологічний репортаж з музею Федорова у Лобні

19:47 08.05.2020
3302

«Як прийду, то вода у відрі замерзає, не те що вікна…», вона ходить сюди вже понад 30 років.

Віра Черевко – понад 30 років директор музею у Лобні. Його часто називають просто музеєм Федорова. Ідеологічний форпост, який тримав оборону перед тією «націоналістичною мраззю» з Волині, в саме серце до якої в червні 43-го і прибув партизанський загін на чолі з генералом НКВС Олексієм Федоровим. Боюся, тримає й досі...

«Націоналістичною мраззю» чи «націоналістичною сволотою» Федоров називав волинян, які боролися за ту Україну, в кольори якої зараз пофарбована табличка на його музеї. Їй («сволоті») і присвячував свої книжки.

«Та в нас того УПА не було...», – зітхають у музеї, коли їм говорять про «іншу» історію.

«Понароблювали партізанув...», – зітхають в хатах майже 90-літні бабці, які «ще Федорова бачили».

Тривалий час на банально синій таблиці, що промовисто висить на білих стінах цього закладу, написано жовтим: «Україна. Любешівська селищна рада. Музей партизанської слави села Лобна». Взимку тут холодно. Навесні сиро. Влітку – порожньо…


***

Будували музей швидко: в 69-му почали, а 9 жовтня 1971-го вже з’їхалося начальство на відкриття.

«Люди самі схотіли цього музею», – кажуть у Лобні.

У селі жив краєзнавець і вчитель Олексій Бренчук. Саме він «з громадськістю», за словами нинішньої директорки закладу Віри Черевко, став звертатися до Федорова з проханням зробити музей партизанської слави саме в Лобні.

«У листі вони писали, що на цьому місці була партизанська застава, діяв штаб Волинського підпільного обкому Компартії – і саме тут треба музей, щоб увічнити пам’ять і партизанів, і учасників Другої світової війни. Так і зробили», – розказує Віра Черевко.


Церква і дітище підпільного обкому

Віра приїхала в Лобну на роботу. Згодом вийшла тут заміж і лишалася. Каже, село одразу геть не сподобалося.

«Далеко від райцентру, загублене в соснах, в лісі. В нас вдома – зовсім все інакше: вулички, хати в садочках вишневих, а тут – в лісі. Це мені було дуже незвично. Подумала: поживу трохи і поїду. От ті сосни і досі кругом. Коли музей відкривали, то багато дерев насадили, липи були. Але просто тут – суцільний пісок, нема родючої землі – і знов поросли самі сосни», – зітхає і дивиться за вікно.

З вікна музею видно церкву навпроти. Церкву в цьому селі громада збудувала недавно і дуже тим гордиться. Бо «стягнулися», бо таки знайшли гроші, мають тепер куди прийти за сокровенним. Між цим храмом і цим музеєм є щось спільне, якби це дивно не звучало. Якось і на один об’єкт, і на інший гроші давала ...Комуністична партія.

«У 2008 році церкву відкрили. Приїжджав сюди до нас Мартинюк (екс-віце спікер ВРУ і один із лідерів тогочасної КПУ Адам Мартинюк родом з Любешівзини і завше спирався на місцевий електорат, - авт.), просив нас: «Дівчата, як ви до тієї політики ставитеся?». Ми то не сильно в політиці, але по правді скажу, ми навіть проводили агітаційну роботу тоді за Комуністичну партію. Бо треба було побудувати церкву, всі її хотіли, а грошей – нізвідки. Ми його просили, ми з ним говорили – і він нам поміг. І на музей дав 150 тисяч. Якби не Комуністична партія, то щоб ми тут за 120 тисяч з районного бюджету зробили? А так - перекрили повністю дах, гіпсували тут, вікна поставили, двері поставили...», – Віра Черевко розповідає все, як є, не приховуючи обставин з минулого.


А зараз, каже, вже й в грошах великої потреби нема, бо вони в принципі є (заклад на балансі Любешівської ОТГ, яка самодостатня), «просто треба уявити, яким він має бути».

От з цим – кепсько...

Що змінилося в експозиції музею за останні 20 з лишком років? Крім ремонту, майже нічого. Ті ж експонати. Копії світлин, які колись замовили з архівів. Партизанські книжки. Рештки зброї і різного начиння часів Другої світової: від гармошки «партизанської» – до миски чи гудзиків.


Читаю написи: «Успіхи радянської армії на фронтах, величезна організаторська масово-політична робота підпільного обкому партії, партійних і комсомольських партійних органів і організацій створили умови для перетворення Волині в партизанський край».

Ліпше і не скажеш. «Перетворення Волині» саме в «партизанський край» було однією з головних задач партії після війни. Так перетворили, що досі розібратися годі...

«Обманом, принуждением они втянули в УПА и немало честных, но темных, политически совершенно безграмотных людей. Открывать глаза этим людям, помогать им освобождаться от влияния своих атаманов входило в задачи партизан и подпольного Волынского обкома». З книги спогадів Олексія Федорова «Остання зима».

Читайте також: За Камінь-Каширський УПА воювала з нацистами

«Дивлюся, хто прийшов»

Запитую Віру Черевко, як вона розказує нині про події того часу?

«Ну як? Дивлюся, хто прийшов. Старші люди в нас до теми партизанської звикли. Але тепер треба цей рух скоротити, а тут, вважаю, продовжити тему війни: Афганістан, Чорнобиль, щоб був (бо то теж була війна), Майдан, Небесна сотня, АТО і УПА. Хоча ця сторона історії в нас слабо досліджена. В Лобні тут істинно не було УПА. Це Лахвичі, Деревок, туди далі... Ми тому й вивчали тільки розвиток партизанського руху. Втім, маємо трохи інформації і про репресованих, і про Деревок, і з музею краєзнавчого попросили копії деякі. Я цього в розповідях своїх не оминаю. Але я дивлюся на контингент наших відвідувачів, бо це таке (задумалася, - авт.) спірне питання. Якщо цікавляться, задають глибші питання – відповідаю», каже.

У кутку стоять нові стенди. Замовили ще. Тепер, зазначають, молодшим цікаво бачити тут героїв АТО, бо багато хто їх знає особисто. І кімнату народознавчу хочуть, бо всі люблять розглядати «колишнє».

Колись у цьому музеї було 3 тисячі відвідувачів за рік, тепер за щастя, якщо – 900 набереться. В основному школярі.

«Було до 3 тисяч. Їхали люди із санаторію «Олеся», був такий колись недалеко в Білорусі. Їхали спеціально в музей щось подивитися! З області приїжджали. Раз у чотири роки ми тут проводили партизанські зльоти», – розказує директорка.

Згадує, що її музей уже й переназивали. Був Лобненський музей партизанської слави. Став ...Музей партизанської слави села Лобна. Тепер, кажуть, назву тра іншу. Тільки – думають.

«Нас часто критикують. Кажуть: «У вас комуністичний музей». Так, але це все історія, я його не придумала, я його вичитала в книжках, я його чула в розповідях... Прибираю, замітаю, фарбую – нікого не наймаю, все сама роблю. Ніхто не виділив ні копійки, щоб куди поїхати і, може, десь щось в інших місцях побачити й собі так зробити. Якщо цього всього не було, зніміть з теперішніх партизанів всі нагороди, – і я не буду розказувати про їхній героїзм. Хай зменшують їхні пенсії. Хай заборонять усі ті книжки, які є. А я тут до чого? Де моя вина? Одні медалі носять, а інші кажуть, що того не було», –міркує.

...За нашими плечима тим часом принишкли під пилом муляжні зірки Героя Олексія Федорова.

По війні Федоров був міністром, депутатом ВРУ, десь у Луцьку його назвали почесним мешканцем міста, в його честь «хрестили» вулиці, точно напихали його валізи та багажники різним волинським добром: від вугрів – до консервів з лосятини. А кожен його приїзд до Лобни на партизанські зустрічі, був подією для колишнього хутора, який натерпівся і набачився у війну всякого.

«Бойцы отряда безовсякого контроля и руководства ходили по до мам деревни и требовали всё, что попало. Брали одежу, белье, обувь (не только мужское, а и женское, детское), посуду, сопровождая все свои действия руганью, угрозами и применением оружия, стреляя из винтовок и автоматов. Требовали самогон, и получая ответ "нет ", угрожали: "А что если найдем?" Используя это как предлог, искали и брали "что попалось под руки". Доходило до того, что искали и под печками. Был такой факт: два бойца, зайдя в дом, сейчас же предложили хозяину и всей семье ложиться ниц на пол и не шевелиться. Один из бойцов с винтовкой наизготовку стоял над лежащими, а другой искал и брал» З листа командування Рівненського партизанського зєднання №2 командиру Чернігівсько-Волинського зєднання Олексію Федорову від 3 листопада 1943 року в книзі «Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории», Київ, 2006 р.

Читайте також: Чи ж справді «вистояли і перемогли»? Рецензія на книгу любешівського комуніста про партиназів

«Бабка, я любітєль сладкіх...»

Йдемо шукати тих, хто бачив у Лобні Федорова на власні очі. Ніна Жилко з 39-го. І коли він приїздив до музею в ролі головного героя великого партизанського міфу, Ніна, тоді молода жінка, і собі бігла дивитися на генерала... Хоча зізнається: не так на генерала, як до «магазінув», які в ті дні приїжджали торгувати на їхній крайсвіта.

Говоримо в режимі «без міфів». Точніше: просто слухаємо.

«Що робити з ним? Зменшити ту неправду! Гето правильно. Я то з 39-го року і тємлю ше войну трошки. І гету житку знаю добре. То я кажу: понороблювали партізанув, пнороблювали групи, а гетим старим вже кажут, шо нима грошей», – міркує Ніна Іванівна.

Прошу її згадати Федорова. Чи справді був він, на її думку, герой?

«А сам Федоров – ну такий-во пожилий чоловічок, невисокий... Як тільки він був, то приїжджєли магазіни з усіх сіл, де й вже починали продавати товар. Де й йшли спеціально не так того Федорова дивитися, як щось купити, а то ж нічого не було. Шено война начиналася, то закидали сюди партізанув, щоби внутрі тут все організовували. От він прийшов – і давай тут мєсних організовувати, своїх з ним було мало. Вже з тих мєсних нема нікого. Є на Лобні такий дядько, що десь каля їх був, плентався там. То вже тако-о-ого партізана з нього зробили... Такі вже льготи, що таке зло бере... А мій батько Черевко Іван Петрович з 20-го року, був на войні, був в Германії. Приїхав до хати – і теї зими мати щодня бочку води нагрівала, овес розпарювала і його парила, бо в нього ноги крутили і все крутило так, що вмирав, геть вмирав. Ото він то войну бачив», -– переконує.

Пригадує Ніна Жилко, як місцеві партизани-федорівці якось пограбували хати когось з місцевих багатших селян. А згодом раптом навідалися на весілля в Лобну.

«Грошей накрали, а тут приходить партізан на весілля, бере і викидає тиї гроші на коровай... Взяв тоді оден чоловік і привів німця в тую хату – побили геть усіх. На них казали Кошарі. І молодого хапнули, тільки молода втекла. Партізани теж неправильно робили. Їм не треба було грабувати багатирів», – вважає та, яку виховували на радянських міфах.

Читайте також: «Радянські партизани були ізвєргами, часто грабували й ґвалтували жінок», – волинський ветеран УПА Петро Мартинюк

Дівчата ж і жінки найбільше боялися ...гвалтувань. От що згадує жінка зі слів своєї свекрухи Анєльки Жилко 1916 року народження:

«Ішли по хатах. Приходять уночі і так само тих жонок... Понімаєш? Ти вже дітей маєш? Ну, то поймеш. Природа требувала. Моя свекруха розказувала, що лишилася вона тоді в хаті зо своєю свекрухою у войну, і оно постукають, та одчиняє двері, а вона бігом з хати біжить, щоби не гвалтували. То тая її свекруха партізанув тоді мусила кормити вже. Партізанчик прийшов якось, а вона наварила гарбуза і каже: «Я тебе гарбузиком накормлю, така кашка смачная». Накидала. Він давай їсти і каже: «Да, бабка, я любітєль сладкіх, только нє гарбузов!».

Зітхає.

«У каждого командира, комиссара или лейтенанта есть при себе жена или любовница, с которой спит. Почти каждая жена уже беременна». З документу ОУН «Вісті з Ковельщини» за 1944 – про з’єднання Олексія Федорова.

«Изложенные [в докладной записке командования Черниговско-Волынского партизанского соединения от 21 января 1944 г.] факты имели место, но их изложение односторонне и неточное. За время моего пребывания в Москве дисциплина в отрядах ослабла, увеличилось количество правонарушений и даже преступлений, были факты мародёрства и до 20 случаев венерических заболеваний со стороны бойцов и командиров. Борьба с этими явлениями была недостаточная. Генерал-майор ФЁДОРОВ знал о всех этих безобразиях, но тоже мер не принимал». Із записки командира А. Бринського начальнику розвідуправління Генштабу Червоної Армії Ф. Кузнецову про взаємовідносини бійців у з'єднанні Федорова, 28 лютого 1944 рік».

Джерело: книга «Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории», Київ, 2006 р.

Читайте також: Як і проти кого воювали червоні партизани на Любешівщині

«Мого б хазяїна сюда, він би вам показав «герой»

В іншій хаті 82-річна Тетяна Поліщук винесе нам портрет свого чоловіка. Трепетно протре його рукою – чи, бува, не лишилося пилу. Але де там той пил... І коли ми в розмові «про тую житку» дійдемо таки до «партізанув», раптом скаже:

«Мій хазяїн був інвалід, старіший за мене, але маладєц. Розумний, красівий, хоч і старіший, але я пушла за нього. Поліщук Олександр Семенович.То він все казав, що їх таких мніго, які ни були ніде, а їх шанували. Казав, там такий є чоловік на Лобни, який вопше на войни ни був, а в музеї значицця. То Олексій Іванович його так переробив, шо він був вже таки-ий герой… Я ни раз казала: мого б хазяїна сюда, він вам би показав «герой», він ту правду знав. Бо він казав, що «той пуд піччю сидів, а я воював!». Бо мій хазяїн був поранений в руку, з війни прийшов інвалідом...».

Вона не вірить, що їхній музей «перероблять». Бо радше повірить в те, що нікому нема діла до «теї Лобни». Але в музей ходить, бо, наголошує, «кажен рік приглашають».

«Значицця, добре, що він, дочечко є», завершує.


Музей «в мундирі»

Віра Черевко завше тримає у «робочій кімнаті» музею обігрівач. Коли треба попрацювати тут, вмикає його. А ні, йде грітися в сусідню бібліотеку, там «грубка палиться». Каже, тюлі їй колись дали сюди «циганські», геть не пасують. Каже, світильники з матовим склом – не для музею. Cтенди нові замовили.

Каже, що всі говорять, що тут треба щось змінювати, а ніхто не тямить – як... Не «тємить», сказала б 80-літня Ніна Жилко з Лобни.

Віра Черевко – проста сільська жінка, завше гостинна і щира у своєму музеї, що став заручником історії і ніяк не вибереться з цих червоних лабіринтів.

Знаєте, коли в музей Федорова йдуть люди? Не школярі з довколишніх сіл, не чиновники, а просто сторонні, заїжджі люди. Коли в Лобні – весілля… Почаркують, посидять за столом, хочеться пройтися і роздивитися цей «крайсвіта», куди занесло хай і з гарного приводу. Йдуть у музей. В мекку партизанської пропаганди.

Пропаганда вже не та. Ще не так давно щойно відчиниш двері – бачив широке яскраво-червоне полотно з серпом-молотом. То всього-на-всього копія прапора партизанського з'єднання Федорова.

«Вже й зняла, бо кажуть, що не треба…», – нині розповідає Віра Черевко.

Але мундир Федорова, одіозного командира партизанського з’єднання і чи найяскравішого героя великого міфу про «Волинь – край партизанської слави» ще висить… Напевне, це чи найцікавіший експонат за склом цього закладу в селі на краю Волині. З муляжними зірками Героя.

Читайте також: Дід волинянина знав особисто партизанського генерала Федорова і називав його «двічі негідником»

Трохи далі, в глибині другої зали видніються вишиті рушники, сорочки, місцевий реманент – те, що зібрали в дідівських хатах. У тих хатах направду скарбів ще стільки, що вартують вони не однієї експозиції.

Найбанальніше, що може почути в Лобні кожен, хто хоч раз спитає про музей – це, що якби не музей, їхнього села вже не було б. Або лишився б «який хутір»…

Невеликою Лобна була й в 43-му. Генерала НКВС кинули в самісіньку гущу повстанського руху – в урощиче на межі Волині та Рівненщини. Вже нині й не секрет ніякий, що часто навіть підірвані українськими повстанцями колії на Волині Федоров у звітах приписував червоним партизанам. В його «Останній зимі» пасажів про бандерівців стільки, що, читаючи її зараз, і не сумніваєшся, що заради них вона і писалася.

А колись ці книжки читали чи не в кожній сільській хаті.

«В селениях, через которые мы проходим, крестьяне клянут националистов. Натерпелись тут от их бандитских налетов и грабежей. Зайдешь в хату, а она совершенно пустая, если не считать потемневших икон в углу. Даже рушники - полотенца, украшавшие образа, – сняты хозяевами, спрятаны. Все вынесено в поле, в лес, все закопано, укрыто мебель, утварь, постели, одежда, продукты. В лесу держат крестьяне и скот. Бандеровцы приучили! А нас жители встречают приветливо, угощают горячей картошкой, молоком, яичницей, просят оставаться подольше». З книги спогадів Олексія Федорова «Остання зима» про 1943 рік і перебування у Лісограді під Лобною.

Коментарі як постфактум

Реінкарнація ідеологічної мекки Волині не те, що на часі, а вже добре спізнюється. Вона потребує мозкового штурму. Потребує руху. Слів. Емоцій. А не інертного нібито бажання.

Саме тому звертаюся за коментарями до фахових людей. А що про музей у Лобні думають ті, хто має справу з історією?

Леся Бондарук, представниця Українського інституту національної пам’яті на Волині:

«Поява червоних партизанів відбулася після того, як на Волині для боротьби з нацистськими окупантами постала своя – українська партизанка, організована членами ОУН. Червоні партизани з’явилися і діяли під чітким контролем НКВС, та й Федоров був генералом НКВС.

Ця каральна спецслужба ставила за мету не лише боротьбу з нацистами, а й боротьбу з українськими повстанцями, яку вони дуже активно проводили і в післявоєнний час. Часто бувало, що вояки УПА руйнували залізничну колію, щоб нашкодити планам нацистів, а звітували про цю роботу як про свою – червоні.

І тогочасні документи чітко на це вказують, бо вище партизанське керівництво неодноразово дорікало Федорову, що він у тилу нічого не робить. Є документи, де чітко видно як сварилися між собою Федоров і Бринський, поливаючи один одного образами і поміж тим наводячи такі факти з партизанського життя, що викликають жах та обурення.

Сьогодні музеї у Лопатені і Лобні перетворені на комунальні заклади на балансі місцевої влади. У 2016 році був затверджений новий статут музею в Лобні, з огляду на потребу його декомунізації. Але, думаю, що цим поки й обмежилися. Я не мала можливості достатньо оцінити сучасний стан, хоч планую це зробити.

Як історик, думаю, що у Лобні має бути або музей місцевого краю, що було б значно корисніше, ніж поширення комуністичних музейних фейків. Або, в ідеальному варіанті, може бути профільний музей партизанського руху на Волині. У цьому випадку слід показати всі рухи, які діяли в період Другої світової війни – національно-визвольний, червона партизанка і польське підпілля. І у кожного з них були свої плани на волинській землі.

Якби був музей партизанського руху, який би без жодних прикрас показав реальну історію трьох цих формувань із їхніми особливостями, то був би чудовий проект і цікавий для туристів. Але сьогодні я не бачу бажання і можливості для його створення – ні серед людей, ні від влади, ні від громадськості».

Читайте також: «Коли люди дізнаються правду, вона їх змінює», – Леся Бондарук про різну пам'ять Перемоги

Оксана Важатко, директорка Волинського обласного краєзнавчого музею:

«Насправді більшість українських музеїв потребують сьогодні переосмислення та реекспозиції. Такі дуже заідеологізовані музеї, як у Лобні – в першу чергу. Це – чиста ідеологія. Зараз є дослідження, які це засвідчують.

Ці процеси безпосередньо пов’язані і з процесами децентралізації. Нині цей заклад перейшов до Любешівської ОТГ. Не сумніваюся, що рано чи пізно постане питання, чи потрібен той музей і чи треба його фінансувати. Це тенденція – загальна. Ми, музейники, звикли до такого самоусвідомлення, що ніби музей – це місце, до якого люди мусять іти з якихось певних вищих причин. Але ситуація – інша. Музеї вступають у боротьбу за відвідувача з іншими закладами. І часто програють.

Тому музей мусить шукати свою цікавинку. Тільки років два тому насправді в Україні почався рух щодо розуміння необхідності змін в музеях. Нас цьому дотепер ніхто не вчив. Тільки останні семінари насправді показують, як працюють музеї світу.

Польща тут показова. У них є Музей Варшавського повстання. Він розпочав у Польщі оцей умовний музейний бунт і є нині одним з найбільш відвідуваних. Що сталося? Кілька хлопців поїздили по світу і створили концепцію швидко та успішно. Бюджет його – близько 20 мільйонів, 10 – заробляє сам, вкладено було 50.

Наостанок хотілося б згадати: є гарний приклад – Шепетівка. Нещодавно такий же ідеологічний музей імені письменника Островського в містечку Шепетівка, теж збудований, щоб творити радянські міфи, реорганізували в Музей пропаганди. Колектив вирішив змінюватися, йде таким шляхом і це дуже цікава концепція. Можливо, щось подібне варто повторити й тут. Якщо громада хоче».

***

Гортаю фотографії, що лишилися після відвідин Лобни.

На зеленому запиленому сукні – зіржавілий цвяшок і табличка двома мовами: «Партизанські речі. Партизанские вещи».

Порожньо – тільки сукно, цвях і «вещи», яких нема. Дуже правильне фото.

Повісила б замість таблички на вході до цього музею.

Олена ЛІВІЦЬКА

Фото Ірини КАБАНОВОЇ

Коментарі

Wolder

23:36 08.05.2020

Така цілком довершена робота, в такому хорошому стилі. Я дякую Вам, як читач.

Ілля Шутов

12:12 09.05.2020

ІІ СВІТОВА війна в 1945 д ля українцівін не закінчилась...
Вона продовжувалась до кінця 50-х, в окремих випадках і 70-х...а закінчилась НАШОЮ ПЕРЕМОГОЮ 1991-го...
В 70-х роках в московському метрі і у відділах КГБ щороку, напередодні, чи після річниці створення УПА, що співпадало з комуністичними святами, вибухали «гусятниці».
За ізотопами у вибухівці, з’ясувалося, що вибухівка у бомбах з «нашої шахти»- ім..ХХІ з’їзду ЦК КПРС./м.БІЛИЦЬКЕ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛ./
В університеті, нам – майбутнім юристам, лектор-КГБіст у довірливій формі розповідав про націоналістів-бандерівців з Білицького, які впродовж десятка років тероризували державні установи Москви …
Найбільше його обурювало, що нікого так і не піймали : «арештовували якихось націоналістів, що б заспокоїти громадськість, вірмен чи грузин, а спражні злочинці виходили сухими з води, уявляєте їх так ніхто і не здав..», «знайшли одного, посвідчення ОУН беріг з 1943 року, як він прослизнув мимо наших каральних органів…, так і той виявився до вибухів непричетним, розірвав і не підтримував ні з ким стосунки ще з 50-х, на ‘’западную’’ не їздив і діти ‘’украінскій’’ не вчили в школі, так у нього тільки посвідчення конфіскували і його завербували ».
1989 року підчас мітингу в центрі Донецька про необхідність незалежності України, до мене після мого виступу, підійшов офіцер, який служив в охороні метрополітену в Москві, і коли дізнався, що я білицький, розповів, що впродовж десятка років у них було орієнтування затимувати всіх людей з Білицькою пропискою. Пов’язано було це з щорічними вибухами ... Коло замкнулось.
МИ перемогли і отримали незалежність , але перемога була б повною і незворотною, якби були усунуті від влади колоборанти - діти і онуки окупантів, які РАШИЗМ нав'язували силою і підступом а нині, не усунуті люстрацією від влади, РАШИЗМ нав'язують владними механізмами ... МУЗЕЙ ДЕКОМУНІЗУВАТИ І ЗРОБИТИ ЗАГАЛЬНИЙ З УПА...

2 червня
Сьогодні
Вчора
31.05.2020
30.05.2020
29.05.2020
28.05.2020
27.05.2020
26.05.2020
25.05.2020