Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Галина Носуліч (справа) з найріднішими
Галина Носуліч (справа) з найріднішими

Називали радіоактивною і небезпечною – світязянка розповіла про пережите після Чорнобиля

17:05 11.05.2020
457

Більше трьох десятків років минуло від дня трагедії на Чорнобильській АЕС. Мільйони людей, які пережили цю подію на власному досвіді, через усе життя пронесуть зрозумілий лише їм біль страшного лиха. Пережити – це не почути по радіо, не побачити по телебаченню і не прочитати з книг…

Світязянка Галина Носуліч, яка донедавна очолювала відділ регіонального розвитку, екології та залучення інвестицій Шацької райдержадміністрації, відверто поділилася своїми спогадами про пережиту трагедію. Адже саме її малу батьківщину після 1986 року назвали зоною відчуження, пише газета «Шацький край».

Читайте також: «Він з честю виконав свій обов’язок» – дружина ліквідатора аварії на ЧАЕС зі Світязя опублікувала спогади чоловіка

Пані Галина народилася та зростала у селі Мотійки Народицького району, що на Житомирщині. У лісника та колгоспної працівниці, окрім неї, була ще й менша донька Наталочка. Сім’я Ткачуків спочатку жила у лісничому будиночку серед мальовничої природи, а згодом переселилася у село. Мотійки славилися дрімучими лісами та великою розлогою річкою Уж. Дівчинка так любила збирати гриби, що аж забувала про швидкоплинний час, і її неодноразово шукали дорослі. Не менше вабило лісникову доньку й річкове плесо, у якому купалася досхочу, веслувала на човні до іншого берега та навіть вудила рибу. Коли б хтось тоді сказав, яке лихо трапиться поблизу рідної місцини 26 квітня 1986 року і примусить її жителів покинути ці чудові краї, то зроду б не повірила.


А до цього часу Галина зростала, навчалася та після закінчення школи працювала у місцевому колгоспі, за направленням якого вступила на економічний факультет Житомирського сільськогосподарського інституту. У рік горезвісної трагедії вона вже була студенткою 4-го курсу і, як багато інших одногрупників, ще наприкінці квітня купила квиток додому. Дівчина хотіла зустріти першотравневі свята у родинному колі. Про те, що у Чорнобилі сталася страшна біда, ніхто офіційно не повідомляв. А лише день чи два по тому керівництво без усіляких пояснень заявило: «Краще вам додому не їхати».

«А мені страшенно хотілося побачити рідних та, як колись у дитинстві, відпочити від міського життя і нелегкого навчання на лоні Мотійківської природи. Тож, незважаючи ні на що, вирушила у дорогу. У селі панувала гнітюча атмосфера, бо люди, які перебували у незнанні, лише в уяві малювали образ лиха. «Щось сталося погане: війна, але не стріляють» - гомоніли вони з острахом між собою.І це одразу розвіяло душевний спокій », – поринає у тяжкі спогади юності жінка.


Та найстрашніше чекало попереду. По приїзді в Житомир вона та інші студенти раптом стали жителями «небезпечних» районів. Отримавши статус «радіоактивні», вони були позбавлені права проживання у гуртожитку. А щоб отримати так званим радіоактивним студентам перепустку на проживання, довелося стерпіти ряд принизливих процедур: вимірювання дозиметром тіла, волосся та взуття; зважування на вазі та інше.

А тим часом у рідних Мотійках автобуси вивозили із села жінок та дітей, які зібралися у невідомість всього за 2 години. І лише через певний час рідні повідомляли у листах та телеграмах про своє місцезнаходження. Саме таким чином сім’я Ткачуків дізналася про те, що сестра Наталія з дітьми опинилася в одному з пансіонатів Миколаївської області. Взимку вони мали змогу повернутися додому, а влітку змушені були жити у визначеному місці. І так тривало довгий час. Дітей від 9 до 14 років відвозили до Італії.


По закінченню навчання у колгоспі рідного села на Галину чекала посада головного економіста та житло. Будучи на той час одруженою із світязянином Василем Носулічем, вона очікувала на дитину та раділа, що все складається якнайкраще. Але перспективні плани молодої сім’ї розвіялися, неначе дим. Жінку не приписали у Мотійках, і таким чином позбавили статусу чорнобильки, адже народжувати у радіаційній зоні заборонялося. Та дитина була дорожчою понад усе, тож довелося переїхати на постійне місце проживання у село Світязь.

Родина чоловіка привітно зустріла молодят та благословила на подальше життя. У місцевому колгоспі Галина Анатоліївна зайняла посаду бухгалтера, а чоловік – агронома. Згодом молоде подружжя отримало квартиру, а через деякий час народився первісток. Але душевний спокій порушили «добрі» люди, що «вдарили» по живому болючим словом «радіоактивна».

Вони писали скарги до обласної ради та вимагали рішучих дій від керівництва. І знову довелося пережити принизливу перевірку за допомогою дозиметра, але на цей раз не лише їїособисто, а й усіх членів сім’ї, хатнього майна і навіть попелу у грубі. Результат виявився негативним і про це одразу доповіли обласному керівництву. А вже декілька років поспіль хтось із рідних, підсміюючись над цією ситуацією, доброзичливо називав пані Галину радою та активною.

«Тоді я навіть уявити собі не могла, що аж через десять років після вибуху на АЕС знову почую принизливі слова у бік чорнобильців від викладачки курсів з підвищення кваліфікації, на яких я навчалася у Луцьку. «Чорнобильці – це страшні люди і їх потрібно боятися та триматися від них подалі!» - застерігала вона моїх одногрупників, а я вперше за довгі роки втратила самоконтроль від вкотре почутих образ та вибігла із аудиторії. Бо коли такі звинувачення закидають неосвічені односельчани, це ще нічого у порівнянні з гучними промовами представників інтелігенції», – продовжує ділитися наболілим пані Галина.

Батьки жінки, Анатолій та Лідія Ткачуки, відмовилися залишати Мотійки та до сьогодні проживають у своїй оселі. Десятки років після Чорнобильської трагедії вони вели та продовжують вести звичний для селян спосіб життя, позбавлені найнеобхідніших людських благ. Адже на рідній землі, де з діда-прадіда вівся їх рід, легше пережити будь-які випробування долі. Нещодавні пожежі знову принесли біду місцевим жителям, які потерпають від задимленого повітря і змушені лише у певний час виходити зі своїх домівок.


Відвідини батьків завжди були морально та фізично складними і не лише через труднощі перетину блокпостів, з ретельною перевіркою контролерами особистих речей та рівня радіації, а й через спустошений вигляд рідної землі. Бо як не заплакати, коли твоя школа, яка не дочекалася на першу зустріч випускників– це пустка, заросла чагарниками у людський зріст. Через них проглядають фруктові дерева пришкільного саду, і лише двері льоху не піддалися бульдозеру, аби залишити згадку про минуле. Сюди тільки через 34 роки потрохи почали заселятися нові жителі.

Люди, яких чоробильська біда розкидала по великому світу, усіляко намагаються тримати зв’язок між собою та зустрічаються у ріднім краї на великі релігійні свята. У Провідну неділю, яку тут прийнято відзначати на початку травня, завжди досить людно. Місцеві добре розуміють, що не всім є де залишитися на ночівлю, тож гостинно запрошують до себе знайомих та зовсім чужих.

«Розповідаючи про складні моменти свого життя, помітила деяку схожість проблем минулого та сучасного, а зокрема, байдуже та принизливе ставлення до невинних людей, яких спіткало лихо. І у моїх думках близькі за значенням слова складаються у такі пари: «переселенці зі Сходу» та «переселенці з Чорнобиля», «заражені коронавірусом» та «заражені радіацією». Час - не лише лікар, а й мудрий наставник, який вчить того, що біда може спіткати кожного з нас, будь-де і у будь-який час. Тож не бійтеся проявляти милосердя одне до одного, можливо, завтра воно вам теж знадобиться» - додала Галина Носуліч на завершення розмови.

Людмила МАКСИМЧУК

Коментарі
2 червня
Сьогодні
Вчора
31.05.2020
30.05.2020
29.05.2020
28.05.2020
27.05.2020
26.05.2020
25.05.2020