Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Гаряче літо 41-го року: події на Локачинщині

14:39 24.06.2020
1982

22 червня 1941 року – найгірший день. Друга світова, що вже палахкотіла у світі, зачепивши й Україну, полум’ям своїм тепер геть поглинула її. Найжахливіша в історії війна, наслідки якої ми відчуваємо і понині. Сталевим тевтонським катком пройшла вона і Локачами.

Попри всі запевнення про дружбу навіки, котрі проголошували Гітлер і Сталін, усім було зрозуміло, що війни не уникнути. Про завоювання Східної Європи і винищення її мешканців Гітлер мріяв ще з юних років. Після того, як навколо Третього рейху згуртувався увесь «Євросоюз» ці плани стали цілком реальними.

На кордоні нацисти зосередили величезні сили, серед яких були і війська 6-ї армії (командувач генерал-полковник фон Рейхенау), яка у взаємодії з частинами 1-ї танкової групи мала захопити Волинь. І Локачі опинились на напрямку головного удару цієї армади. 6-а армія була однією з кращих у Вермахті. Її називали переможницею столиць. Ця армія брала участь у польській кампанії, розгромі союзних військ під Дюнкерком. Вона ж розгромила французів поблизу Парижа. Не менш іменитою була і 1-а танкова група, котра мала за своїми плечима Польщу, Фландрію і Балкани. Бойова біографія 6-ї армії завершилась під Сталінградом.

Їй протистояли війська 5-ї армії РСЧА (командувач генерал-майор М.Потапов) котра знаходилась фактично на стадії формування. Згідно із планом прикриття державного кордону Локачі мали захищатись військами 27-го стрілкового корпусу. Спільно із Володимир-Волинськоим укріпрайоном, першим і другим вузлами оборони Струміловського УР-у, 90-м погранзагоном, цей корпус мав захищати державний кордон на протязі 92 кілометрів і прикривати напрямки Краснотав-Луцьк-Замостя-Тишовці-Сокаль-Горохів. В Локачах мав знаходитись штаб корпусу. Згідно з цим планом, на сьомий день війни, в районі Локач, Вільки Садівськой та Молчанова зосереджувалась 135-а стрілкова дивізія, і, знаходячись в резерві, посилювала Луцько-Київський, Холмсько-Ковельський, Красноставсько-Луцький і Сокальсько-Горохівський напрямки. Який з цим напрямком головний – планом не визначалось.

Планувалось також серйозне протиповітряне та інженерне забезпечення військ. Зокрема військове командування мало намір підготувати тиловий корпусний рубіж по лінії Володимир-Волинський-Порицьк-Милятин. В Порицьку знаходились і великі військові склади, особливо мін. В районі Війниці мав розгортатись командний пункт 5-ї армії.

Перші дані про підготовку нацистів до нападу у штаб армії почали надходити з початку 1941 року. В радянський протиповітряний простір часто проникали нацистські розвідувальні літаки, збивати їх однак було заборонено. Втім таких шпигунів все ж таки було затримано після поломки літака в с.Замличі. Цей випадок було описано М.Малиновською у її романі «Гримучі озера».

Помітно активізувалось націоналістичне підпілля. Лише за період з 10 по 20 червня прикордонники 90-го погранзагону затримали вісьмох функціонерів Грубешівської організації ОУН.

Були дані і по концентрації німецьких військ, однак штаб Київського окремого військового округу (КОВО), чомусь вважав це лише демонстрацією. Вочевидь, такою була установка «зверху». І нарешті з’явився відомий перебіжчик, котрий за день до нападу попередив радянське керівництво про війну. Радянська сторона почала прискорені приготування до приведення військ у бойову готовність. В лісі поблизу Локач розмістився КП штабу 27-го корпусу. Однак всі ці заходи були запізнілими.

Отримавши звістку про підготовку до нападу на СРСР війська Червоної армії почали рух в напрямку кордону. На марші їх і застала війна. Тому і Локачі були окуповані досить швидко. Так лише в Порицьку знаходився 622-й полк 124-ї стрілкової дивізії, 135-а ж дивізія місце дислокації зайняти не встигла. Вона знаходилась на марші з пуктів дислокації мирного часу (Дубно-Острог-Ізяслав) в район Локачі-Свинюхи. Але до 4 години 22 червня передові частини колони дійшли тільки до Ківерець. Подальший рух здійснювався під суцільним ворожим бомбардуванням.

Ворог досить швидко дійшов захопив Володимир-Волинський оскільки диверсійні загони з полку «Бранденбург» змогли захопити практично всі мости. В прикордонних боях успіху досягнув 622-й стрілковий полк майора Ш.Кірцхая, котрий розгромив передові частини німецької 111-ї піхотної дивізії, однак наприкінці 22 червня змушений був залишити Порицьк.

23 червня о 7-й годині ранку, по вулицях Уйми-Локацької вже рухались німецькі авто. Одночасно на полі «Ланки», на місці сучасної вул. І.Франка, зайняли оборону три легких радянських танки. Обстрілявши ворога, вони підбили штабну машину та розсіяли піхоту. Однак, після короткого бою, ці танки були знищені. Уйма була німцями підпалена. Жодної військової необхідності у цьому не було. Можливо, пожежу вони організували для фотознімків і підняття «бойового» духу.

Німці рухались на Локачі зі сторонни Порицька. Велика колона ворога прямувала з Володимир-Волинського на Луцьк. Тим часом до хутора Олександрівка підійшли танки батальйону капітана С.Д.Чеснокова з 22-го мехкорпусу Кондрусєва. Тут вони отримали звістку що підхід 15 німецьких танків. До рубежу розгортання батальйону залишалось кілька кілометрів, тому танкісти вирішили зробити засідку у якій влаштували нацистам криваву баню. Славним був його подальший бойовий шлях. С.Чесноков пройшов усю війну, дійшов до Праги. Його полк, у якому було чимало естонців, одним з перших увірвався в Таллін, врятувавши його від знищення. Загиблих бійців вдячні таллінці поховали у центрі міса, а їх «вдячні» нащадки демонтували пам’ятник визволителям.

Вже до вечора 23 червня 14-а танкова дивізія вермахту вийшла до Війницького лісу. 299-а піхотна дивізія ввечері 22 червня вела бої по знищенню дотів УР-у, а її розвідувальний батальйон ввечері 23 червня вже зайняв Локачі. Відразу ж він був атакований 396-м полком 135 стрілкової дивізії, котра нарешті дійшла до Локачі, і повністю розгромлений. При цьому було захоплено близько 50 полонених і всю автотехніку. До речі, ця дивізія мала легендарну історію. Її перше формування було створене на основі прославленої 25-ї Чапаєвської дивізії.

Катастрофічним було становище 87-ї стрілкової дивізії, котру німці в районі Війниці розкололи на дві частини. 16 стрілковий полк закріпився в лісі поблизу Озютич. Інші відійшли до Туропина. В подальшому радянське командування спланувало контрудар, однією з цілей якого було врятування цієї дивізії.

Протягом всього 22 червня ні командарм, ні штаб не мали даних про обстановку, що змусило б внести корективи у плани військ. І не дивно, що 23 червня Нарком оборони наказав Південно-Західному фронту до завершення 24 червня оволодіти Любліном. У свою чергу, командувач фронтом наказав знищити Володимир-Волинське угрупування ворога і відновити становище на кордоні.

Контрудари військ Південно-Західного фронту в перші дні Великої Вітчизняної війни становлять собою повчальний приклад їх високої активності, намагання вирвати ініціативу з рук ворога. Враховуючи складні обставини командувач фронтом генерал-полковник М.Кирпонос прийняв наступне рішення: захистом частин прикриття в поєднанні з ударами механізованих корпусів уповільнити просування танкової групи Е.Клейста, а силами підрозділів другого ешелону нанести удари по флангах і розгромити ворога. Всі ці завдання були відверто нереальними.

Потапов був реалістом і розумів їх нездійсненність, однак вважав що контрудар необхідний для затримання ворога до підходу резервів. Незайвим було також збити самовпевненість з нацистів, що звикли до легкої війни у Європі. Відповідно і завдання своїй армії він поставив дещо скромніші. Виконуючи вказівку М.Кирпоноса, він вирішив нанести удари по лівому флангу військ противника, котрий вклинився в нашу оборону. 27-й стрілковий корпус і 22-й механізований корпус мали нанести удари на Володимир-Волинський через Війницю. До речі Потапов просив у командування хоча б один автобатальйон для підвезення боєприпасів, однак не отримав його.

Як ставка, так і командувач фронтом, погано знаючи реальний стан справ, вимагали лише наступальних дій. Тому генерал М.Кирпонос і наказав нанести контрудари. Однак 23 червня фашисти продовжували розвивати успіх наступаючи на Луцьк і Берестечко, розширюючи розрив між 5-ою та 6-ою арміями.

19-а танкова дивізія 22-го мехкорпусу, 135 стрілкова дивізія 27 стрілкового корпусу, підтримані корпусною артилерією і 1-ю артилерійською протитанковою бригадою, повинні були наступанти зі сходу в напрямку Війниці та Устилуга. З півночі наносила удар 215-а моторизована дивізія 22-го мехкорпусу. Таким чином, повинно було бути розгромлено Володимир-Волинське угрупування ворога, і мала бути деблокована 87-а стрілкова дивізія.

Обстановка в районі Війниця-Локачі-Володимир-Волинський, де мав наноситись удар склалась наступна. 14-а німецька танкова дивізія з Війниці рвалась у напрямку Луцька і Рожище. 298-а піхотна дивізія зайняла Володимир-Волинський. 44-а піхотна дивізія блокувала і добивала 87-у радянську стрілкову дивізію поблизу Війниці. 299-а піхотна дивізія рухалась через Локачі в напрямку Ярович. До Локач підходила і 13-а танкова дивізія.

З радянської сторони було розгорнуто 135-у стрілкову дивізію за якою зайняла вогневі позиції 1-а артилерійська протитанкова бригада і 460-й артполк 27-го стрілкового корпусу. На схід від Локач, під Війницею і Торчином, тримав оборону 396-й стрілковий полк. На підході була 19-а танкова дивізія. Через її запізнення було перенесено строк контрудару. Та навіть попри перенесення строків, із частин згаданих в наказі Г.Жукова 2 механізованих і 2 стрілкових корпуси на той час вже були розгромлені противником, а 19-а танкова дивізія мала у своєму складі лише 45 Т-26 і 12 бронемашин. Це при тому що, 22 червня танків у дивізії було 163 одиниці. Втім слід відзначити що попри нестачу бронетехніки 135 с.д. мала дуже багато автоматів. В момент наступу дивізія знаходилась на рубежі Олександрівка-Війниця. Німці вже знаходились у Локачах. 19-а т.д. знаходилась поблизу Шельвова.

Однак вранці 24 червня війська вермахту нанесли випереджуючі удари при підтримці авіації з Війниці. Нацисти ввели в бій важкі танки і змусили частини Червоної армії після двогодинного бою відступити. В запеклому бою під загинув командир 22-го мехкорпусу генерал-майор М.Кондрусєв, поранений генерал-майор К.Семенченко і всі командири полків цієї дивізії. В таких умовах і почався контрудар 15 і 4 мехкорпусів. Через неузгодженість радянські війська несли значні втрати. Значні сили відволікались не на контрудар а на ліквідацію проривів ворога. Лише 32-а танкова дивізія наступала спільно з 15 мехкорпусом (командувач генерал-майор Г.І.Карпезо).

В 14.00 24 червня виділені частини з приданим їм полком 87-ї с.д. та при підтримці 1-ї протитанкової бригади (командував майбутній маршал Радянського Союзу С.К.Москаленко) атакували ворога. Перейшов в атаку і 22-й мехкорпус Кондрусєва у взаємодії з 135-ю стрілковою дивізією генерала Ф.Сміхотворова. Їх частини відкинули ворога на 7-10 кілометрів і звільнили Локачі. Однак, не маючи авіаційного прикриття і втративши більше половини танків корпус, не підтриманий іншими з’єднаннями 5 армії відійшов на висхідні позиції Війниця – Богуславське. В 17.00 цього ж дня противник ввів в бій танки. Після двогодинного бою радянські війська почали відступати. 19-а т.д. втратила більшу частину танків що залишались. Збереглось донесення нач.штабу 135 с.д. підполковника Михайлова котрий пише, що у цьому бою дивізія втратила 334 бійця.

Німці любили повторювати слова Фрідріха Великого про те, що нашого солдата мало вбити, його треба ще й повалити. Перші дні війни внесли поправку у твердження полководця. Відбиваючи шалений натиск ворога загинув командир 15-го мехкорпусу Г.І.Карпезо. Його поховали і тут примчав його друг - комісар І.В.Лутай, котрий впав у шаленство і став кричати, що не вірить у смерть друга. Комісар є комісар. Він змусив відкопати генерала. І що ж? Санітари почули биття серця.

Удар відбувся . В результаті значні втрати понесли 14-а танкова і 298-а піхотна дивізії нацистів.Більше наступати вони були не в змозі. Однак велика перевага гітлерівців у танках і неузгодженість дії радянських військ не дали змоги розгромити ворога.

Цей бій викликав досить посилену увагу Ставки і особисто Г.Жукова котрий намагався надати усю необхідну допомогу. Однак відкинути ворога не вдалось. Наприкінці 25 червня ситуація різко погіршилась. Після надзвичайно запеклих боїв біля Війниці і Локач, ворог зміг 25 червня обійти лівий фланг контрударного угрупування 5-ої армії і вийти до переправ р. Стир. Це змусило генерала Потапова відвести війська до Рожищ. За спогадами ветеранів 19-ї танкової дивізії, фактично, біля Торчина, вони втратили всю матеріальну частину дивізії. Та як би не було, ворогу було завдано непоправних втрат і недарма комдив Семенченко одним з перших у роки війни був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

До речі вищезгадану 87-у стрілкову дивізію деблокувати так і не вдалось. Вона намагалась пробитись до своїх, наносячи контрудари в напрямку Коритниці і Шельвова. А 25 червня ця дивізія розпочала рейд по тилах ворога котрий тривав 30 діб.

Потрапила в оточення і 124-а стрілкова дивізія. На нараді командир 406 полку полковник Новиков запропонував пробиватись до своїх лісами, котрі тягнулись майже до Києва. Врешті вирішили йди ґрунтовими шляхами через Рачин, Колпитів, Свинюхи на Локачі. Зважаючи на велику концентрацію сил ворога у Коритниці, від удару на Локачі довелось відмовитись. Дивізія тридцять двва дні з важкими боями йшла по ворожих тилах і вийшла до своїх аж поблизу Києва. У цьому рейді загинув генерал Сущий.

Вермахт, тим часом, вирішив з ходу захопити м.Луцьк. Лише активні дії об’єднаної артилерійської групи біля Затурець не дали ворогу розвинути успіх. Цей бій увійшов у підручники військового мистецтва.

Артилерійські бригади резерву почали формуватись ще за місяць до початку війни. Одна з них знаходилась у Торчині. Ця бригада брала участьу зустрічному бою біля Війниці (там де загинув Кондрусєв), відбивши наступ понад 200 танків ворога при підтримці авіації і мотопіхоти. Бригада утримувала рубіж до вечора. В цьому бою артилеристи підбили 70 танків і бронемашин ворога. Важкі втрати понесли і вони. Майже повністю загинули 4 батареї. Та наступ зупинили. До 1941 р. військова теорія вважала, що артилерія без прикриття піхоти і танків вести бій не може. Артилеристи Москаленка це заперечили.

Зустрівши опір, німці стали обходити бригаду. Отож, Москаленко вибрав новий рубіж на околиці Затурців. Були створені три позиції розташовані послідовно одна за одною. Розташовувались вони таким чином, що вогнем прямої наводки повністю перекривали шоссе на Луцьк і на 4-5 кілометриів підступи до нього з обох боків. Гармати були добре замасковані і зважаючи на брак боєприпасів отримали наказ - стріляти напевне.

Вдосвіта німці клином пішли в атаку і відразу потрапили під прямий обстріл. Головні сили ворога йшли в передбойових порядках і в колонах , не маючи гадки, що перед ним сильний протитанковий рубіж. Зважаючи на брак боєприпасів, К.С.Москаленко наказав підпустити на 300-400 метрів і стріляти напевне. Після пострілів в упор гітлерівці почали маневрувати і потрапили під вогонь інших гармат. У відповідь вони відкрили безладну стрілянину. Не маючи уяви про розташування військ стріляли навмання. Їхні снаряди і міни вибухали на 1000 – 1500 м. позаду наших вогневих позицій.

Першою ворога зустріла батарея молодшого лейтенанта О.Н.Логвиненка, обслугами у якій командували сержанти І.М.Панфільонок, Н.А.Москальов, Г.К.Москвін і молодший сержант В.П.Лазарєв. Вони підпустили ворога на 300-400 метрів та двома залпами підпалили шість машин. А далі пішла дуель. Відстань до гармат німці пройшли за лічені секунди. Розрахунок Москвіна підбив 5 танків, після чого влучним попаданням гармата була розбита, а сам він поранений. Потім настала черга Лазарєва. Довше протримався Москальов. Всі вони загинули, однак спалили 12 фашистських танки і три вогневі точки. І тут у бій вступив Панфільонок, котрий був у надзвичайно зручній засідці. Від перших трьох пострілів запалали 3 танки. Зрозумівши, що у лоб ворога не взяти, німці стали обходити позицію. Тут вони втратили ще три машини. Та в бою майже всі артилеристи загинули. Залишився лише командир. На його щастя підбігли піхотинці, котрі відрізали ворожу піхоту. Панфільонок зміг один розвернути гармату і продовжити бій з танками у якому знищив ще 11 машин.

Ворог провів демонстраційну артпідготовку, однак наніс удар в іншому місці. Їх зустріли три резервні дивізіони, які приєднались до бригади вже в ході бою. Ціною важких втрат вони зупинили ворога. Намагаючись обійти батареї, вороги потрапили під фланговий вогонь.Так вони втратили 50 танків і бронемашин. Вражений командир 14-ї німецької танкової дивізії потім визнав, що такого запеклого опору він ще не зустрічав. Так само, як і не ніс таких втрат. Сержант Панфільонок у тому бою вижив. Потім став кадровим військовим і вже після війни кілька разів приїздив до Локач.

План блискавичної війни було зірвано вже у перші її дні. Запеклий опір на території нашого району дав змогу підтягнути резерви. Луцьком вогрог не оволодів. Туди підійшов 9-й мехкорпус К.К.Рокоссовського, котрий відразу вступив у бій південніше Клевані.

У прикордонній битві Червона Армія була розбита. Однак вже утой час ворог поніс небачені ним до того втрати. Це наближало день Перемоги над нацизмом.

Смертельне поранення М.Кондрусєв отримав біля хутора Олександрівка ( біля нинішнього лісництва). Однак ветерани 19 танкової дивізії котрі приїздили до Локач стверджували, що поховали командира на узліссі поблизу Молчанова. Могили його не знайдено і до нині.

Богдан БЕРНАДСЬКИЙ

Коментарі
4 липня
Сьогодні
Вчора
02.07.2020
01.07.2020
30.06.2020
29.06.2020
28.06.2020
27.06.2020
26.06.2020
25.06.2020