Туличівська трагедія: правда про трагічні і героїчні події, прихована мовчанням, має бути відновлена. БЛОГ

29 Серпня 2018, 15:52
2839

Як стало мені відомо із деяких ЗМІ, 4 липня цього року у селах Туличів і Радовичі Турійського району пройшли поминальна панахида і траурний мітинг з нагоди 75 річниці трагічний подій, що сталися в липні 1943 року – спалення села Туличів і хутора Абісінія (частина села Радовичі) та загибелі їх мирних мешканців.

Як потім виявилось, поминальні заходи саме в цей день, які відбулися за участю очільників місцевої та обласної влад, представника Українського Інституту Національної Пам’яті у Волинській області, місцевих жителів, були проведені в рамках запланованих управлінням з питань внутрішньої політики Волинської ОДА днів пам’яті жертв українсько-польського конфлікту на Волині в 1943-1944 роках.  

Підставою для цього стали архівні дані, підняті науковцями УІНП в одному з центральних архівів Києва, які досліджуючи документи, пов’язані з діяльністю ОУН-УПА на Волині, натрапили на звіти УПА за 1943 рік з теренів Ковельщини, де зазначена дата спалення сіл Туличів і частково села Радовичі – «4 липня».

Але на моє глибоке переконання, ця дата є помилкою, допущеною очевидно в ті далекі часи кимось з тих референтів УПА, хто відповідав за літопис подій в 1943 році.

Натомість, на меморіальній плиті, встановленій в центрі Туличіва в липні 2003 року біля пам’ятника загиблим в роки Другої світової війни воїнам-односельчанам, з нагоди 60-ї річниці Туличівської трагедії значиться напис, де проставлена інша дата трагедії з таким  формулюванням:

«18 липня 1943 року село Туличів було спалене фашистськими карателями».

Проте виявилося, що і ця дата є прикрою помилкою. Адже дослідженнями подій Другої світової війни, й зокрема Волинської трагедії на території теперішнього Ковельського та Турійського районів я почав займатися більше 15 років тому, об’їхавши майже 150 населених пунктів.

У 2006 році, маючи скупу інформацію про трагедію сіл Туличівської сільської ради я вирішив встановити правду про причини спалення села Туличів і про кількість жертв в ньому та в навколишніх селах.

Для цього необхідно було з’ясувати точну дату Туличівської трагедії, оскільки встановивши її, можна було б «докопатись» до  справжніх причин, перебігу, масштабів трагедії та винних у масових вбивствах мирних жителів під час українсько-польського конфлікту.

І тому з 2006 по 2013 роки мною були опитані всі на той час ще живі старожили, уродженці села Туличів та навколишніх сіл – Радович, Вербична, Літина, Тагачина, колишнього хутора Абісінія, які могли хоча б щось знати і пам’ятати про трагедію,  прізвища  та  імена загиблих людей, своїх рідних і близьких.

Спогади переважної більшості опитаних мною свідків, очевидців трагедії, яким у 1943 році було вже по 16-23 роки, таких як Грисюк Надія Остапівна, Яблонська Надія Окононівна, Аханова Ольга Яківна, Луцюк Володимир Михайлович, Поліщук Григорій Тимофійович, Шумська Віра Михайлівна, Парфенюк Віра Герасимівна, Сичик Ольга Євтихівна, Шворак Василь Юхимович, Мацюк Олена Марківна, Сваржевський Мефодій Сидорович, Кравцов Петро Іванович (нині покійні) зійшлися в одному: трагедія, під час якої німці спільно з польськими поліцаями  спалили село Туличів, хутори Абісінія і Абрамівка та частково навколишні села Літин і Тагачин, сталася майже через два тижні після свята Петра і Павла, в суботу, 24 липня 1943 року.

Читайте також: Трагедія Красного Саду: що сталося на Великдень 1943-го

1) Фото вояка УПА, який брав участь у бою з окупантами 24.07.1943 р. – Божик Леонід Петрович, багаторічний в’язень таборів ГУЛАГУ, де і помер; 2) Фото свідка трагедії – Грисюк Надії Остапівни (в молодості, крайня зліва); 3) Фото Грисюк Надії Остапівни у 2007 році;
1) Фото вояка УПА, який брав участь у бою з окупантами 24.07.1943 р. – Божик Леонід Петрович, багаторічний в’язень таборів ГУЛАГУ, де і помер; 2) Фото свідка трагедії – Грисюк Надії Остапівни (в молодості, крайня зліва); 3) Фото Грисюк Надії Остапівни у 2007 році;

 

Крім того, деякі з свідків пригадали як напередодні трагедії, 18 липня, в неділю,  за участю сільської молоді відбулося освячення «Фігури» (Хреста), а через проміжок два і п’ять днів відбулися бої УПА з німецькими окупантами: 20 липня біля села Літин, а 23 липня біля села Радовичі.

До речі, очевидець трагедії Луцюк Володимир Михайлович, 1926 р.н., уродженець і житель с.Туличів, особливо наголошував на даті «24 липня», оскільки  видряпав її на другий день після трагедії на одному з дерев’яних виробів, яким затискали пшеничні перевесла на снопах, зберігаючи його довгий час після війни. І, як він добре запам’ятав, 24 липня випадало тоді якраз на суботу.  Саме таку дату також підтверджують дані обласного архіву (Р.164, оп.3, спр.38) та інші архівні джерела: видання Проводу ЗЧ ОУН «Бойові дії УПА за 1943-1950 рр.», 1960 рік; журнал ЗП УГВР «До зброї», ч.4/12 за 1947 рік. Разом з тим я натрапив на ще один незаперечний доказ – старовинний календар на 1943 рік, згідно з яким 12 липня (свято Петра І Павла) випадало на понеділок, 18 липня – на неділю, а 24 липня випадало якраз саме на суботу.

 

Луцюк Володимир Михайлович
Луцюк Володимир Михайлович

 

А отже, цим ще раз підтверджується історичний факт спалення німецько-польськими карателями, в суботу, протягом одного дня 24 липня 1943 року, повністю села Туличів, хуторів Абісінія (частина села Радовичі) і Абрамівка та частково сіл Літин і Тагачин.

Разом з тим, щоб розставити всі крапки над «і» в 2006-2007 роках мною були ретельно обстежені всі кладовища в навколишніх селах і віднайдені могили загиблих під час цієї трагедії – українців і поляків.

Як виявилось, на багатьох пам’ятниках, які стоять на поодиноких і братських могилах загиблих односельчан на кладовищах сіл Туличів, Вербично, Радовичі, Літин і Тагачин ще видніються написи майже однакового змісту: «…трагічно загинули (або вбиті) від рук німецьких (німецько-фашистських) загарбників (чи окупантів) 24.07.1943р.». Тобто, це ще один доказ того, що 24 липня, в той день, коли окупанти палили ці села, ними були вбиті мешканці п’яти населених пунктів.

Читайте також: Діти 43-го: «А потім я сам переховав маму. Лежала на березових кілках»                                                    

                                                ІСТОРИЧНА ДОВІДКА                              

Села Туличів, Літин, Тагачин та невеличкі хутори-колонії Абісінія (частина села Радовичі) і Абрамівка (польська назва «Абрамовєц»), що були розташовані біля Літинського лісу, на початок Другої світової війни відносилися до теренів тодішньої великої Ковельщини (до Ковельського повіту тоді входило багато сіл теперішнього Ковельського, Турійського, Старовижівського та Камінь-Каширського районів). Крім українців там проживали поляки, чехи і навіть одна сім’я австрійця. Перед початком Другої світової війни найбільшими землевласниками в даній місцевості були польські поміщики і осадники.

В селі Туличів – поміщик Добровольський, в Літині – поміщик Сумовський, а в Тагачині – осадник Павульо. З місцевим польським населенням українці до війни жили в основному в мирі і дружбі,  часто утворювали українсько-польські родини.

Весною, коли зацвітав неповторної краси Літинський парк (заснований ще у ХІХ  столітті), що перебував у володінні пана Сумовського, багато молоді – українці і поляки з навколишніх сіл сходилося туди відпочивати, як тоді казали на «відсєчку».

Особливо патріотичною була молодь в селі Туличів, де в 1926 році організувалось місцеве відділення «Просвіти», яким керував Петро Луцюк.  В селі урочисто відзначалися політичні свята, а особливо дні пам’яті Тараса Шевченка. З приходом більшовиків у вересні 1939 року органи НКВС заарештували в Літині пана Сумовського, а згодом всю його сім’ю було відправлено до Ковеля, звідки разом з іншими поміщиками-поляками, польськими офіцерами та осадниками депортовано вглиб Росії.  

Але вдалося уникнути репресій «паничам» Добровольським з Туличіва та осаднику п. Павулю з Тагачина, які втекли у Ковель, і там переховувалися до початку німецької окупації.  Починаючи з 1940 року органи НКВС добралися і до співчуваючих «буржуазним націоналістам» українців, яких радянська влада віднесла до злісних ворогів українського народу.  

Спочатку місцевими комуністичними активістами-посіпаками були забрані з доми і таємно розстріляні Луцюк Сергій і Ткачук Михайло. А потім з Ковеля приїхали «енкаведисти» і заарештували не без допомоги тих же активістів їхніх односельчан-українців, запідозрених у симпатіях до ОУН – Омелянюка Сянька, Братюка Григорія і Луцюка Якова. Їх запроторили до Ковельської в’язниці, де в перші дні радянсько-німецької війни Омелянюка Сянька і Братюка Григорія розстріляли.  А Яків Луцюк чудом залишився живим і повернувся в село.

                             НА КОВЕЛЬЩИНІ СПОЧАТКУ БУЛА ТРАГЕДІЯ СКУЛИНА 

Після встановлення німецького окупаційного режиму, на службу в українську допоміжну поліцію в Ковель ще у 1941 році з тих чи інших причин пішли молоді хлопці та одружені чоловіки з багатьох сіл Ковельщини. З Туличіва на службі у німців перебувало аж 16 чоловік.

У 1942 році  в селі Радовичі, на колоніях Засмики і Зелена  поновлюються  шовіністичні польські осередки, які намагаються закріпитися на споконвічних українських землях з ціллю відбудови на Волині польської державності. В той же час призначений у Ковелі глава німецької адміністрації гебітскомісар Каснер  комплектує її поляками, надає їм всіляку підтримку.

На службу до гітлерівців переходять  і  польські осадники, яким вдалося уникнути репресій при перших «совєтах», видаючи себе за потерпілих від радянської влади. Пішов на співпрацю з німцями також і вище згадуваний житель села Тагачин - пан Павульо, а також поляки Добровольські, які згодом повернулися до свого палацу в Туличів.  

Навесні 1943 року відправка української молоді до Німеччини набула на Волині тотального характеру і коли та почала втікати, рекрутування її було доручено українській допоміжній поліції. На Ковельщині, як і в ряді інших місць на Волині, вона не виконала наказу окупантів. А в кінці березня 1943 року за наказом ОУН «йти до лісу» спочатку випустила в’язнів Ковельської тюрми та військовополонених з концтабору, а потім організовано пішла в Скулинський ліс.

Там колишні українські поліцаї поповнили ряди УПА сотнями озброєних повстанців. Різко змінилося становище на Ковельщині тоді, коли німці замість українців набрали поліцію з поляків і тим самим надали їй волю у «стосунках» з українцями. Незабаром по селах роз’їхалися карні експедиції, в яких  разом з німецьким «гестапо» брала участь і  польська поліція.

На знак помсти за «зраду» чи дезертирство українців німці (в деяких випадках разом з поляками) вбивали цілі сім’ї українців, грабували та палили хати, використовуючи складені поляками списки. Такі вбивства вони скоїли у Ковелі, в селах Паридуби, Смідин, Мизово, Седлище, Буцин, Грабово, Облапи, Мельниця, Задиби, Озеряни, Соловичі, Торговище, в селищах Турійськ і Мацеїв та в інших селах Ковельщини.    

Й досі мало кому відомо про те, що після трагедії Красного саду на Горохівщині, яка сталася 19 квітня 1943 року, найпершу антиукраїнську акцію, що поклала початок  розгортанню українсько-польського збройного конфлікту на теренах тодішньої Ковельщини, німці за участю поляків вчинили перед Великоднем, в суботу, 24 квітня 1943 року, а потім в травні місяці (число не вдалося встановити) у повстанському селі Скулин.

Адже в Скулинському лісі наприкінці березня 1943 року після переходу в УПА української допоміжної поліції Ковеля був створений один із перших на Ковельщині повстанський загін «Озеро».

Очевидці та ще живий свідок трагедії, багатьом відома тепер на Ковельщині й Турійщині жива легенда національно-визвольного руху – Зелена Ганна Йонівна  добре запам’ятали, як в суботу, перед Великоднем німецькі карателі, що прибули з Ковеля спільно з польськими поліцаями, напали на  село і вбили 17 українців.

А за два рази нападів на село Скулин, де окупанти розстріляли 25 мирних жителів старшого віку, воно майже вщент було спалене  (вціліла лише одна хата). Досліджуючи обставини трагедії, від старожилів я дізнався, що причиною цих нападів були бої відділу УПА з німецькими окупантами. Так, в переддень Скулинської трагедії – 23 квітня (то була п’ятниця), на узліссі, між селами Скулин і Стеблі, українські повстанці на чолі з чотовим «Щукою» – Теодор Шабатура (до війни житель Турійська) з засідки відкрили вогонь по колоні німців, які рухалися зі Скулина до Ковеля з відібраною у селян худобою. Тоді під час перестрілки був вбитий німецький офіцер – «зондерфюрер», а відбита в окупантів худоба повернута селянам.

Вже ближче до літа 1943 року на півдні Ковельщини активізували свої дії українські повстанці з «Січі», центр якої знаходився в селі Вовчак. Село Туличів стало осередком національно-визвольного руху, де вже відкрито діяла ОУН.

Натомість, як зазначають польські архівні джерела, зокрема мемуари з історії 27-ї Волинської піхотної дивізії АК, у сусідньому селі Радовичі на початку липня 1943 року з 14-ти її мешканців постав збройний відділ АК «Яструба» (поручник Владислав Чермінський).  

9 липня вони прибули до колонії Засмики (знаходилась приблизно за 12 кілометрів на північний схід від Туличіва), де утворили пляцувку – опорну базу самооборони. Невеликі пляцувки самооборони на цих теренах були також створені поляками на колоніях Зелена (знаходилась ближче до Ковеля), Янівка, Люблинець, Радомле, Нова і Стара Діброва.

Зі спогадів жителя села Тагачин Демчука Олексія Яковича, 1920 р.н., які я записав у 2006 році:

«Влітку 1943-го мені стало відомо про те, що наш тагачинський п. Павульо, який на той час перебував у Ковелі, налагодив зв’язки з базою АК у Засмиках, куди вкрай важливим для поляків було організувати постачання зброї. Маючи контакти з німецьким «гестапо» як колишній польський офіцер він знав німецьку мову і завів з ним переговори. Домовились, що в обмін на худобу, відібрану поляками в українців, німці видадуть їм зброю, яку вони зможуть переправити на Засмики. Відтоді поляки почали насильно забирати худобу в наших селян, які втікали, залишаючи її. Пан Павульо став головним постачальником зброї з Ковеля до колонії Засмики і навіть роздобув дві гармати. Через деякий час на Засмиках було створене добре озброєне «кубло». 

Ситуація на Ковельщині ще більше загострилася після того як «упівці»  почали знищувати німецькі залоги, «штатс-гути» (господарства з виробництва продовольства), а також ті польські маєтки, які могли стати новими опорними пунктами для гітлерівців. Так, у селі Літин вони спалили колишнє помістя пана Сумовського, де жив і утримував господарство до втечі в Ковель німецький «оберляйтер», а в Туличіві маєток пана Добровольського.

Що ж стало причиною трагедії Туличіва і навколишніх сіл, за яку провину їхні мешканці заплатили своїм життям, яка справжня кількість загиблих   На ці питання можна було відповісти, в першу чергу встановивши точну дату трагедії. А для цього потрібно було окреслити хронологічні рамки тих подій,  що відбулися напередодні та дізнатись про обставини, що склалися тоді і спричинили до масових вбивств мирних мешканців.

У деяких місцевих газетних статтях з приводу 70-х роковин Волинської трагедії та в  документальному виданні  І. Ольховського «Кривава Волинь. Українсько-польське протистояння на терені Турійського району Волинської області у 1939-1945 роках, книга друга» автори публікацій та історичних досліджень про перебіг трагічних подій у Туличіві і навколишніх селах хоча й описували їх на основі спогадів очевидців, але так і не з’ясували ні правильної дати трагедії та інших важливих дат, що їй передували, ні основних причин нападу окупантів відразу на 3 села і 2 хутори.

Про все це можна було дізнатись лише дослідивши максимальну кількість фактів, взятих з різних джерел. Так, в наведеному виданні робиться висновок про те, що причиною проведення каральної акції німців, які ніби то прибули до Туличіва 17 липня, був попередній донос жителя Туличіва поляка Качеровського в гестапо м.Ковель, який повідомив окупантам про перебування на даній території «упівців».

                                     ЧОМУ ПРИЙШЛИ КАРАТЕЛІ?                         

Насправді ж причини нападу були інші. Світла пам’ять багатьох опитаних мною починаючи ще з 2003 року старожилів-свідків трагедії не підвела і пролила світло на ці події в хронологічній послідовності, що не дає підстав засумніватися у правдивості і правильності наведених ними фактів. Разом з тим  варто зазначити, що деякі свідки у своїх спогадах  лише припускали, що основною причиною нападу на села був донос місцевого поляка Качеровського, на який зреагувало німецьке гестапо.

Такий факт доносу німцям міг мати місце, адже як мені вдалося дізнатися, 11 липня 1943 року в польському костелі в селі Кисилин в результаті нападу відділу УПА загинули близькі родичі поляка Качеровського. А отже, у нього були причини помститися своїм кривдникам. Але це ніяк не означає, що німці так занепокоїлись втратами поляків, понесеними під час нападів українців на Володимирщині і зреагували саме на його донос. Насправді ж, і це випливає із зібраних мною фактів, прелюдією до трагедії і її каталізатором були ряд подій, що сталися напередодні, які в сукупності і призвели до неї.

Зі свідчень Дячук Марії Мефодіївни, уродженки села Туличів:

«Це було в неділю (тобто 18 липня), через п’ять днів після свята Петра і Павла. В центрі Туличіва зібралося багато жителів, особливо молоді. Туди ходила і я з подругами, бо наші селяни разом з українськими повстанцями організували урочисте освячення Хреста (фігури), встановленого на  козацькій могилі на честь відродження України. Хрест освячували декілька священників, а на ньому повісили вишитого рушника. Тоді таке робили в багатьох навколишніх селах. Біля Хреста, куди поприходили і поляки, українці у своїх виступах засуджували перебування поляків на службі у німців. Запам’ятався виступ Парфенюка Миколи, який  завершив його віршованою фразою «Юш нєма Польскі», на що двоє поляків навіть усміхнулися».                       

Через два дні, у вівторок, 20 липня, вранці по Ковельському тракту в напрямку сіл Туличів і Купичів  за черговою партією «контингенту» (худоби) та щоб відібрати українців для вивезення до Німеччини, рухалася з Ковеля велика колона німецьких окупантів. Відділ УПА під командуванням сотника Миколи Марцинківського (псевдо «Чорний», загін «Озеро»), який прибув з північних районів Ковельщини, вирішив дати бій німцям під час повернення їх до Ковеля, щоб відібрати награбоване добро і віддати людям.

У другу половину дня близько 36 хлопців, уродженців і жителів навколишніх сіл – Новий Двір, Купичів, Озеряни, Нири, Дожва та інших приєдналися до повстанців сотника Миколи Марцинківського. За їхнім задумом, повстанці зайняли позиції навпроти Літинського ліса понад Ковельським трактом. В нерівному бою за переважаючих сил ворога загинуло 27 молодих повстанців.

Одні з них поховані  у братській могилі в селі Купичів, а інші в індивідуальних могилах на кладовищах сіл Озеряни, Новий Двір та в інших навколишніх селах, про що засвідчують написи з датою «20 липня 1943 року», нанесені на пам’ятниках. Таку саму дату загибелі своїх земляків засвідчили житель села Озеряни Гришко Андрій Леонідович, уродженка села Новий Двір Бадира Катерина Олексіївна, житель с.Літин Шворак Василь Юхимович та інші свідки трагічних подій.

А через два дні, в п’ятницю, 23 липня німці знову рушили в напрямку сіл Туличів і Радовичі за «контингентом». На цей раз українські повстанці  відкрили прицільний вогонь по ворогам зі сторони Літинського лісу, коли ті наблизились до повороту на Радовичі. Забираючм вбитих, яких як стверджують очевидці, було вбито тоді небагато, (десь біля 10), окупанти відступили. Але це стало для гітлерівців мабуть останньою краплею. Їхнє командування у Ковелі вирішило жорстоко покарати мешканців цих сіл, які зарахували до розсадника українського «бандитизму».

                 ЧОРНИЙ ДЕНЬ НАВКОЛИШНІХ СІЛ: ПОЛЯКИ ВБИВАЛИ УКРАЇНЦІВ, А НІМЦІ – ПОЛЯКІВ 

 І тому на другий день, 24 липня, з самого ранку з Ковеля по Ковельському тракту в напрямку до сіл Радовичі, Туличів і Літин вирушив великий німецький моторизований підрозділ СС спільно з польськими поліцаями.  

Зі спогадів Кравцова Петра Івановича:

«На хуторі Абісінія було десь біля 44 хат. Жили там українці, поляки, а трохи поодаль чехи. В п’ятницю неподалік Літинського ліса повстанці побили німців, але небагато. Коли німці відступили на Ковель, в нас на Абісінії люди зробили зажинки. А в суботу зранку приїхали карателі. Одні повернули на Абісінію, а інші поїхали на Туличів.  Але вдома застали не всіх, бо з самого ранку люди погнали пасти корови і коні до лісу. Мені відомо, що прийшли вбивати людей на Абісінію есесівці з символікою «мертва голова». А разом з ними багато поляків-поліцаїв і навіть один донський «козачок» в чорній формі, який погрожував, щоб люди не підтримували «бандитів»-повстанців. Вбили тоді більше ста людей,  а на першій вулиці, що від Літинського лісу  німці розстріляли навіть поляків. Їх звали по вуличному «Владекові», з яких пам’ятаю Янку і Марцесю. Мені ж чудом вдалося втекти».

 В той час інша кривава масакра відбувалася в Туличеві. Хоча тут багато мешканців дізнавшись, що наближаються карателі встигли втекти. Допоміг ще й сильний дощ, що пішов в суботу зранку  і тому німецькі машини, не доїхавши до села, забуксували.

Як згадували свідки, перед тим як армада німців з поляками оточували село, то зі сторони села Вербично повстанці вистрілили по них декілька разів з «сорокап’ятки». Але з’явився німецький літак, обстріляв їхні позиції і вони змушені були відступити до лісу. Дорога до розправи була відкритою.

Коли вбивці зайшли в село, люди крім німецької почули ще й польську мову і зрозуміли, що більшість нападників, то були поляки в німецькій уніформі. Серед них українці розпізнали двох синів пана Добровольського. Німці з поляками спочатку ловили всіх підряд – чоловіків і жінок, які втікали в збіжжя і в сторону Купичіва. Всіх кого впіймали зганяли до могилок. Коли зайшли в будинок Парфенюк Олександри, один озброєний поляк промовив: «Беж дєцко з собов»., але на щастя дітей в її хаті вже не було.

Біля могилок з тих людей,  яких зібрали, відділили мужчин від жінок і заставили копати велику яму. Поляки чинили розправу над мирними жителями з особливою жорстокістю. Не шкодували ні літніх людей , ні дітей, яких проколювали багнетами. У пекельний вогонь підпалених хат кидали і старих і малих.

Біля  Зигмунтівки були вбиті поляками баба Цехош Уляна та її внучка Ліда. А  двох маленьких її внуків – Петра і Михалка схопили і повели в Туличів, щоб вкинути в палаючу від вогню школу. Але, на щастя один німецький офіцер побачив і розпорядився їх відпустити.  

Жінок посадили на машини і повезли в гетто в Ковель. А потім поляки погнали на Ковель худобу, заставивши декілька жінок допомагати їм. А коли машини з жінками і дітьми виїхали з села, то роздались постріли і кулеметні черги. То розстрілювали мужчин, які вбиті падали в велику яму. В одній ямі лягли вбитими 46 чоловік.

Поки поляки робили свою чорну справу, німці в Туличіві тримали зв’язок з тими, хто палив і вбивав на Абісінії.  Жінок з Абісінії також забрали і повезли на машинах в ковельське гетто. За свідченням очевидців, коли їхали через ліс, то в одній з машин попався добрий поляк і відпустив жительку Абісінії – Литвин Пелігію, яка зіскочила з дітьми з машини і втекла до родичів в Ковель.

В той же  день на зворотному шляху «есесівці» на машинах і мотоциклах заїхали на першу вулицю села Тагачин та на польську колонію «Абрамовєц», де повбивали українців і поляків.

 ПОМСТА ВІДБУЛАСЯ  

 Але повстанці помстилися ворогам України за знищені села і хутори, мордування і вбивства мирних мешканців в цей же день, 24.07.1943 року.  Про це свідчать в тому числі і архівні джерела, видані за кордоном, зокрема підпільна газета  «Вільна Україна», №8, вересень 1943р. та журнал ЗП УГВР «До зброї», ч.4/12 за 1947, які дали аналогічні зведення такого змісту:

«24.07.1943р. після повного спалення села Туличів, частково сіл Радовичі і Літин, що на Ковельщині та вбивств кількасот українців в результаті нападу моторизованого німецько-польського поліційного загону чисельністю до 500 осіб, в другу половину дня з «Січі» підійшли відділи УПА групи «Турів», в т.ч. сотня «Чорноморця» (сотник Мельник Олекса). По дорозі окупантів до Ковеля з ними зав’язався важкий бій, в якому ворог втратив більше ста чол. вбитими та 10 автомашин. Втрати УПА – 22 чоловіка вбитими. В тому бою літаки  допомагали окупантам протриматись до вечора, а під покровом ночі вони відступили до Ковеля з награбованим майном».

ЕПІЛОГ

В Туличіві, на колоніях Абісінія і Абрамівка німецько-польськими карателями були винищені цілі роди, а тому важко було встановити і точну кількість жертв  та прізвища загиблих. За підрахунками мешканців цих сіл, родичів загиблих та дослідників-краєзнавців, які велися десь з 2003 року, в той день в Туличіві було вбито близько 85 людей, на Абісінії – 141 людину, в тому числі 44 дитини, в селі Тагачин – 29 людей, а на колонії Абрамівка – 26 поляків, в тому числі одну сім’ю австрійця. Всього  загинуло більше як двісті людей. А в минулому році вдалося встановити ще декілька прізвищ загиблих 24.07.1943 року.

У 2013 році напередодні відзначення 70-х роковин Волинської трагедії я звернувся з письмовою пропозицією до місцевих органів влади Турійщини в про необхідність в першу чергу змінити напис на меморіальній плиті, який не відповідає історичним реаліям та в недалекому майбутньому побудувати новий пам’ятник на знак вшанування пам’яті всіх загиблих у 1943-1944 роках.     

Але й досі пам’ять про сотні невинно убієнних мирних жителів – українців і поляків  належним чином не вшанована, оскільки так і не побудований меморіал чи пам’ятний знак, де були б викарбувані всі встановлені жертви трагедії. Бо той напис на меморіальній плиті в центрі Туличіва, де немає ні прізвищ та імен загиблих, ні точної дати трагедії, фактично продовжує ту саму совєтську традицію замовчування,  коли написали так , бо звеліло начальство чи боялися написати правду.

Але трагедія в душах людей, яких вона розтривожила, завершиться тоді, коли буде побудований і освячений новий меморіал з правдивими написами.

 Петро Вільчинський,

історик-краєзнавець,

член Всеукраїнської історико-просвітницької правозахисної

              громадської організації «Меморіал» ім. В. Стуса                            

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
26.03.2024
Афіша
  • Сьогодні
  • Завтра
  • Незабаром