Волинь моя. Подорож не у просторі, а у часі
У липні я і моя камера побували у закамарках Волинського краю – у Любешівському, Маневицькому, Ківерцівському та Камінь-Каширському районах. Для таких дітей міста, як я, ця подорож стала би одкровенням – нехай мимоходом, але вдалося заглянути у справжнє волинське село. Вражень багато, словами всього не опишеш, тому світлини допоможуть сформувати уявленню про наш регіон від Луцька до Полісся.
Любешівський район. Подекуди трапляється бруківчата дорога, якою ще якихось 100-200 років тому їздили пани на конях. Це підсилює почуття подорожі у часі. Нею потрапляю у чудний край унікальних людей – недосконале знання закону України вони компенсують небаченою впевненістю у своїй правоті. Це я зрозуміла із грубої заборони фотографувати у громадському місці і, цитую: «А передайте президенту в парламенті, що він обіцяв знизити тарифи» До речі, впевненість тут випромінюють переважно жінки – сильні, гомінкі, безстрашні, природжені лідери. А чоловіки на диво творчі – трапляються навіть рибалки-поети.
Камінь-Каширськ. В Камінь-Каширський район чомусь завжди хотілося потрапити – не знаю чи це назва така заманлива чи віддалене розташування. Оскільки мрії мають тенденцію збуватися у цьому колоритному регіоні я побувала.
Розглядаючи дорогу до Камінь-Каширську з вікна автівки можна мимоволі замітити дзен-буддистів – наприклад, чоловічка, який медитує на пляшку пива. Медитація довгий процес, тому поталанило зустріти його і по дорозі назад.
Також у пам’яті виринає жіночка, яка пустила сльозу, розповідаючи про те, що в неї шість дітей, роботи не має, держава не допомагає. Сентименти на мене не подіяли, тому зайшла до крамниці взяти кави, а продавщиця вловила мій настрій і додала: «Просто деякі люди не хочуть працювати. Хочуть народжувати дітей, щоб отримувати державну матеріальну допомогу, а після виповнення дитині 6 років, планувати наступну вагітність, бо ж виплати скінчилися». Про себе вкотре подумала про те, що народжувати дитину потрібно тільки тоді, коли виховав\ла із себе свідому, відповідальну і вільну особистість.
Маневиччина. Мій улюблений район– люди тут люблять фотографуватися. Хоча пощастило потрапити на святкування кількох сіл у цьому краю, тому, можливо, сміливості фотографуватися додав алкоголь.
На святкуванні села Майдан Липненський навіть отримали запрошення до сільської хати від одного господаря: «Фоткай як селюхи живуть» і «Мені по*й, фоткай все що хочеш» і «Ти що записуєш?». Такою пропозицією знехтувати не могла – фотографувала.
Про записування цікавий момент – деякі старші жителі дуже переживали, аби я не записала чого на диктофон. Очевидно у них в минулому був неприємний досвід.
Але повернемося до гостин у сільській хаті. Головна окраса у ній – величезний бутель самогону і експресивна розповідь власної біографії від газди. «Дружина працює, молодець. Але вредна, бо спалила диплом». «Про мене книжку написати можна», – резюмує чоловік.
Ківерцівський район виявся тихим, спокійним. Люди тут трудолюбиві.
На завершення поїздки районами Волині мені стає зрозуміло, що в селі не пити складно.
До того ж не могла не помітити, що боцюни часто створюють свої гнізда поблизу хат у цім краю, що свідчить про добробут у домі, пророкує покращення фінансового становища і везіння. Так кажуть у народі. Але мені здалося, що люди той добробут не відчувають, організм забруднює оте токсичне «треба жалітися на все і шукати винного». Може лише із висоти, на якій боцюни селяться, можна розгледіти той добробут.
Особисто для мене завдяки цій подорожі я дізналась більше про життя простих селян – без прикрас і гарних слів. Українське село зменшується. Місцеві жителі поділяються на кілька категорій – ті, хто їде на заробітки в інші країни, ті, хто намагається щось змінювати і ті, які насолоджуються життям за допомогою алкоголю. Хочеться вірити, що друга категорії з найменш чисельної перетвориться у найбільш чисельну.
Олеся САЄНКО