Волинянка, яка відкрила білорусам Пилипа Орлика. ІНТЕРВ'Ю

21 Жовтня 2022, 23:27
Галина Калюжна 1711
Галина Калюжна

У рік 350-річчя Пилипа Орлика про увічнення пам'яті українського гетьмана, про минуле та сучасне, історію та любов говоримо із головою Мінського громадського об'єднання українців «Заповіт» Галиною Калюжною, заслуженою працівницею культури України, яка народилася і виросла на Волині, а саме у місті Дубно Рівненської області.

Пані Галина і сама 5 листопада святкуватиме 90-літній ювілей. Свого часу Галина Юхимівна доклалася до відкриття білорусам постаті Орлика, знаменитого за Конституцією 1710 року. Його «віднайшли» у Білорусі 20 років тому, на зламі століть, і відтоді щороку вшановували 21 жовтня у день його народження.

Під час розмови про Гетьмана та історію життя нашої героїні спілкуємося білоруською і українською. 

Галина Юхимівна Калюжна
Галина Юхимівна Калюжна

– Галино Юхимівно, багато років тому нас із Вами познайомив гетьман України, який народився 21 жовтня 1672 року на території теперішньої Білорусі, Пилип Степанович Орлик. Ми зустрічаємось напередодні 350-річчя від дня його народження. Але ж ні Вам, ні мені ні в школі, ні у виші про таку особистість навіть не розповідали. Книги про нього у Білорусі не писали, передачі не знімали. Як сталося Ваше знайомство з Пилипом Орликом?

– Я приїхала до Рівного, до двоюрідної сестри, чоловік її працював у музеї реставратором. Було якесь свято, ми пішли до Рівненського обласного музею, а там – галерея портретів гетьманів. Я бачу: Пилип Орлик, автор першої Конституції України, народився в Ошмянському районі Гродненської області. І так мене це зачепило: чому я живу в Білорусі і нічого про нього не знаю? Це був 2000 чи 2001 рік.

Я приїхала додому і почала шукати місцевість, село, де той гетьман народився. У жодному районі Гродненської області села Косута не було. У жодному! Потім я згадала, що межі областей змінювалися, і почала шукати в Мінській області. Дзвонила по всіх районах. Додзвонилася до Вілейського краєзнавчого музею, питаю:

– У вас гетьман українець народився?

– У нас.

– А село Косута зараз є?

– Є.

– А побачити його можна?

– Можливо.

І я поїхала. З Мінська до Вілейки 120 км. А зима яка була! Снігу насипало стільки, що люди ходили як тунелем. 

Приїжджаю у Вілейський райвиконком, представляюсь. Пояснюю, що хочу побувати у селі, де народився Пилип Орлик, що маємо наміри увічнити пам'ять про нього. А заступник голови мене запитує:

– Як ви туди зараз дістанетеся? Від Вілейки до Косути 7 км. 

– Пішки дійду.

Він подивився на мене, що це за божевільна жінка приїхала (сміється). Дізнався, чи почистили дорогу від снігу. Почистили. Запросив директора краєзнавчого музею та дав машину. Приїхали ми до Косути. Село невелике. Напіввимерле. Тиша така, що не чути гавкоту собак. Але серед села стоїть церква Петра та Павла 1868 року. Не та, звісно, ​​що стояла в часи Орлика, але діє, служби йдуть. І це вирішило все.

Як з'ясувалося, частина села під час будівництва Вілейського водосховища була затоплена, а ось та частина, де стоїть церква, збереглася. Так видно, дав Господь.

Читайте також: День Конституції з османською історією

Неповторна весна. За пам’ятним знаком П. Орлику – каплиця Іоанна Предтечі (1815), с. Косута, 2011 рік
Неповторна весна. За пам’ятним знаком П. Орлику – каплиця Іоанна Предтечі (1815), с. Косута, 2011 рік

– Це перше знайомство з Косутою вилилося у велику роботу, видавничу зокрема. Чи не могли б Ви розповісти про неї докладніше? 

– Про поїздку я подала письмову інформацію президії Білоруського громадського об'єднання українців «Ватра». 2002 року його рішенням було створено громадську комісію з увічнення пам'яті Пилипа Орлик. Головою комісії обрали мене. Відтоді я займаюся питаннями повернення імені Пилипа Орлика до білоруської історії, у життя нашої діаспори.

У 2006 році ми підготували збірку статей білоруських та українських авторів «Пилип Орлик — гетьман і автор першої конституції України», пізніше у 2017-му видали альбом про місце народження гетьмана та діяльність українців Білорусі з увічненням його пам'яті «Косута — колиска Пилипа Орлика, гетьмана та автора I Конституції України».

Важливим кроком в осмисленні діяльності українського гетьмана стало видання повного тексту його Конституції 1710 року білоруською та українською мовами (2020). Зрештою, до 350-річчя від дня народження Пилипа Орлика видали двомовну поетичну збірку творів вілейських поетів, присвячених гетьманові, у перекладі українською мовою.

Художнім тлом для збірки поезії стали дитячі малюнки, підготовлені учнями середніх шкіл і гімназій Вілейського району, учасниками художніх конкурсів різних років, присвячених Пилипові Орлику. Презентація книги «Він повернувся до рідної землі…» пройшла у центральній бібліотеці Вілейського району у липні 2022 року. У ній узяли участь поети, молодь міста. Працівники бібліотеки підготували чудову виставку, присвячену своєму земляку.

Читайте також«Що б не трапилося, ми, українці Берестейщини, свою справу продовжуватимемо робити», – Наталка Бабіна

Робота заслуженого художника України Олександра Крахмалюка, село Косута, 2009 рік
Робота заслуженого художника України Олександра Крахмалюка, село Косута, 2009 рік

– Звучить неймовірно. Я знаю, що процес «відкриття» особи Орлика для білоруського суспільства зайняв багато років. Чи легко було здолати цю дорогу?

– Коли ми розпочинали свою діяльність, я познайомилася з місцевим краєзнавцем, автором численних публікацій про видатних земляків Анатолієм Рогачем, який свого часу підготував для книги «Пам'ять» Вілейського району невелику замітку про Пилипа Орлика. Він же знайшов матеріал про його матір, білоруську шляхтянку Ірину Малаховську. 

Відбулося знайомство з головою Вілейської районної Ради депутатівіз  Євгеном Ігнатовичем. Він з великою увагою поставився до ідеї увічнення пам'яті української гетьмана на білоруській землі, завжди підтримував усі наші наміри, допомагав утіленню їх в життя.

Звісно, ​​спочатку доводилося багато розповідати, обговорювати, пояснювати. Не кожен розумів, хто такий гетьман, у чому його історичне значення. Розкажу вам такий випадок (усміхається). Членами нашої громадської комісії були архітектор (лауреат державної премії) та талановитий скульптор. Вони працювали над проєктом пам'ятника Пилипу Орлику. З першим варіантом проєкту ми приїхали до Вілейського райвиконкому до голови.

Відкривають проєкт, а я бачу, гетьман стоїть біля коня босий. Гетьман!

Голова виконкому каже:

– Щось він у Вас роззутий, Галино Юхимівно!

Пізніше, після презентації у Посольстві України в Республіці Білорусь першої нашої книги про Орлика, на яку спеціально приїжджав директор Науково-дослідного інституту козацтва, провідний науковий співробітник Інституту історії Академії наук України Тарас Чухліб, до мене підійшли автори проєкту та сказали: 

«Тепер ми зрозуміли, хто такий гетьман Пилип Орлик!».

Робота Поліни Лещинської, учасниці ІІІ конкурсу на кращий малюнок, присвячений Пилипу Орлику та його батьківщині, село Косута, 2016 рік
Робота Поліни Лещинської, учасниці ІІІ конкурсу на кращий малюнок, присвячений Пилипу Орлику та його батьківщині, село Косута, 2016 рік

Питання з підготовкою пам'ятника — справа складна та не швидка. Наближалося 330-річчя від дня народження Пилипа Орлика. Я підготувала лист до Мінського облвиконкому з проханням дозволити встановити пам'ятний знак Пилипу Орлику та виділити кошти на святкування 330-річчя від дня його народження. Вирішили встановити пам'ятний знак у селі Косута біля церкви. Виділили гроші.

Знайшли камінь. Величезний. Творіння природи. Як його зрушити з місця? Дзвонить мені майже вночі Ігнатович:

– Галино Юхимівно, зламали два трактори, а камінь не зсунули! Є машина, якій це під силу, але кожна година її роботи коштує дорого.

А звідки гроші? Відповідаю:

– Грошей немає. Давайте думати, що робити.

Вирішили знайти інший камінь для пам'ятного знака. Для встановлення каменя привезли кілька машин піску, насипали гору, привезли камінь. До дня народження Пилипа Орлика біля місцевої церкви Святих Петра та Павла відбулася служба й урочисте відкриття пам'ятного знаку за участю українських дипломатів, представників району, мешканців села. Вперше на його рідній землі відбувся молебень за Пилипом Орликом.

Але це камінь. Це у селі. А треба ж ширше вести роботу. У 2009 році за нашим проханням деканат історичного факультету БДУ оголосив конкурс на найкращу наукову роботу серед студентів історичного факультету БДУ, присвячений 300-річчю прийняття першої конституції України. За підсумками конкурсу 12 студентів було відзначено дипломами, грамотами МГОУ «Заповіт» і деканату факультету. Двох із них заохотили поїздкою до Львова.

Засідання міжнародного круглого столу з нагоди 345-річчя від дня народження Пилипа Орлика в Інституті історії Національної академії наук Білорусь
Засідання міжнародного круглого столу з нагоди 345-річчя від дня народження Пилипа Орлика в Інституті історії Національної академії наук Білорусь

З ініціативи «Заповіту» за участю Інституту історії НАН Білорусі, Посольства України в Республіці Білорусь у жовтні 2017 року вперше у Білорусі було проведено міжнародний науковий круглий стіл «Діяльність П.С. Орлика (1672–1742) та правова думка в Європі першої половини XVIII ст. Білорусько-українські культурно-просвітницькі взаємозв'язки», присвячений 345-річчю від дня народження Пилипа Орлика. 

У круглому столі взяли участь академік, шестеро докторів історичних наук, 14 кандидатів історичних і юридичних наук – вчені Києва, Львова, Чернігова, Білоруського державного університету, краєзнавці Вілейщини, представники українських громадських об'єднань.

Наступним кроком стало звернення до Вілейської районної ради депутатів із проханням відкрити у місті Вілейка вулицю Пилипа Орлика. Питання це не просте і дороге, тому що треба мати на увазі, що всім мешканцям, які проживають на цій вулиці, необхідно буде міняти документи. 

Таке рішення може ухвалити лише сесія районної Ради депутатів, і рішення було ухвалено. Ім'я українського гетьмана Пилипа Орлика було присвоєно однієї із вулиць міста Вілейка. Ми також внесли пропозицію щодо внесення до генерального плану розвитку міста створення парку імені Орлика. 

Щоправда, значну частину площі «з'їла» автостоянка, а на решті була закладена алея імені Пилипа Орлика до 25-ї річниці ухвалення Конституції України, це вже 2021 рік. Ви знаєте, я вдячна Господу, що на своєму шляху зустріла таких небайдужих людей. Це була спільна робота білорусів та українців з увічнення пам'яті героя двох народів. Якби я не знайшла підтримки на батьківщині Орлика, звичайно, уся робота затихла б.

Водночас без активної громадської діяльності українців «Заповіту» О. Юдіної, І. Мох із Волині, Г. Сапсай із Херсонщини, І. Шарової, М. Прянишевої з Львівщини, О. Сухаренко з Київщини, Н. Німко з Івано-Франківщини та багатьох інших, без їхнього розуміння важливості збереження себе як етносу, своєї історії навряд чи ми сьогодні говорили б про Пилипа Орлика. Тепер у Білорусі про Орлика пишуть вірші, пісні, драми.

З 2012 року беремо участь у святі Покрови Пресвятої Богородиці. Це престольне свято церкви села Косута. До дня народження Пилипа Орлика стали проводити «День українського співу», у якому брали участь хорові студентські колективи Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя (м. Ніжин) та Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (м. Київ), наші творчі колективи. Паралельно організовували виставки. У 2018 році церкві села Косута подарували ікону Покрови Пресвятої Богородиці.

Г. Калюжна та Надзвичайний та Повноважний Посол України Республіці Білорусь І. Кізім під час посадки «свого» дерева – ясеня на алеї Пилипа Орлика на вулиці м. Вілейка, названої на честь гетьмана, 2021 рік
Г. Калюжна та Надзвичайний та Повноважний Посол України Республіці Білорусь І. Кізім під час посадки «свого» дерева – ясеня на алеї Пилипа Орлика на вулиці м. Вілейка, названої на честь гетьмана, 2021 рік

– А що за містична історія сталася з цією іконою?

–Так, це історія ціла! До 345-річчя від дня народження Пилипа Орлика ми замовили ікону в Чернігові у відомого іконописця. Замовлення дороге, одна рамка червоного дерева чого варта. Коштів у нас не було. Але нам допоміг колишній посол України в Республіці Білорусь Петро Шаповал. Ікону викупили члени сім'ї.

Але це ще не все. Привезли ікону до Посольства (я попросила на якийсь час залишити її там). У Посольстві український дипломат І. С. Башняк, який займався питаннями діяльності діаспори, ікону поставив на підлогу. Ікона була ретельно упакована, важко було розібратися, як правильно її розташувати. Уночі йому наснилася Божа Матір і спитала, навіщо він поставив її вниз головою. Він повернувся до Посольства вночі та поставив ікону як треба!

– Галино Юхимівно, за кожним кроком, про які Ви розповідаєте, стоїть колосальна кількість роботи. Я знаю про малу її частину і не перестаю дивуватися, звідки у Вас беруться сили та терпіння на цю діяльність?

– Що я вам скажу, Україна завжди зі мною. Рідна Дубенщина – це моя земля... Води річки Ікви, як сказав поет Юлій Словацький, вигодували нас. Я заплющую очі і бачу замок Острозького, як я йду головною вулицею Данила Галицького, виходжу на майдан Незалежності та кланяюся пам'ятнику Тарасу Шевченку. 

У Дубні є острів під назвою Кемпа, а на нім Спаська церква, куди під час постів Костянтин Острозький приїжджав на покаяння. Це все моє. Воно завжди мені дороге, де б я не жила, і нікуди не зникне. Саме місто Дубно – місце з найбагатшою історією: тут народився Костянтин Острозький. У місті шість церков, костел (XVII ст.), синагога (XVI ст.). 

А яка багата земля! Відразу після громадянської війни, коли ще не були створені колгоспи, селяни обов'язкові державні поставки здавали зерном, зсипали сушити це зерно прямо на центральній вулиці міста. І ніхто його не крав. У Дубно росли цілі плантації хмелю, були свої хмелярні. До 1939 року до міста приїжджали купці, щоб купити хміль.

Я народилася у простій українській родині. Усі діди, прадіди, дядьки, тітки, усі народилися і жили на цій землі. Усі за вірою православні, за духом українці. Нас у сім'ї було четверо дітей, батько з матір'ю вчили нас розуміння того, що ми повинні берегти свою мову, пісні, знати Тараса Шевченка. Мої батьки дуже гарно співали українські пісні та багатьох піснень навчили мене.

У 1928 році мої батьки одружилися. У спадок мали свої землі. Продали ці землі та переїхали жити до міста Дубно. У спадкоємців князя Любомирського купили ділянку землі і на межі міста та княжої садиби почали зводити свою хату.

Батькам, мабуть, було дуже важко. Я так думаю. Вони не говорили щодня: «Молися, сину, за Україну». Ні. Але кожен день було щось, що ти розумів, як важливо говорити своєю мовою, знати молитву «Отче наш», молитися Богові. А якою мовою? Своєю, та й усе.

Мене хрестили у церкві Святого Іллі. У церкві була ікона Божої Матері, дуже шанована. Ми завжди з мамою поряд ставали перед цією іконою. Це було наше місце. Якщо ми раптом не приходили на службу в суботу чи неділю, священик під час зустрічі запитував:

– Чому Ви вчора не були на службі?

Це було дуже незручно. Або, наприклад, як це не піти до церкви на сповідь?

Щоправда, отець Володимир, настоятель церкви, на нас, сусідських дітей, часто сердився, тому що ми сиділи і чекали, коли він піде з балкона до кімнати, щоб обтрусити його грушу. Ми жили через дорогу від церкви, а його будинок був поряд, нам було зручно за ним спостерігати (сміється). Ну діти є діти.

Галина Калюжна
Галина Калюжна

До 1939 року Дубно входило до складу Польщі, фактично це була окупація. Українцям було нелегко. Ось ми з татом приходили в аптеку, де працювала наша родичка. Ми розмовляли з нею лише польською. Інакше її звільнили б. Не було українських шкіл, українських бібліотек. Уся документація в судах, у «гмінах» велася виключно польською мовою, хоча майже 80% корінного населення складали українці.

У 1937 році батьки змушені були відправити мене до польського «пшедшколе» (przedszkole) – приватний навчальний заклад «перед школою». Там усе виховання проводилося лише польською мовою. У мене є фотографія, де я маленька стою в білому фартуху. Для того, щоб здобути хорошу освіту, потрібні були великі гроші. В іншому випадку ти міг здобути освіту, якщо приймав католицьку віру, тоді в тебе були шанси на навчання, престижну роботу.

За Польщі господарями магазинів здебільшого були поляки, чехи, євреї. У магазинах було всього в достатку, але потрібні були кошти, щоб щось купити. Мій батько вступив до польського об'єднання, здається, під назвою «Zwizek Ludowo-Narodowy» (Народний національний союз), що йому давало можливість мати роботу.

– Що було 1939 року з приходом радянської влади?

– Ви знаєте, як люди раділи 1939 року? Це ж прийшли свої українці. Як усі чекали на них! Ми зможемо говорити своєю мовою, у нас будуть свої школи, своя влада, театри, бібліотеки, книжки. Цього не викинеш. Так і було. А потім розпочалися арешти. Спочатку заарештовували та вивозили священиків, інтелігенцію, тих, хто мав велике господарство, землі, хто не хотів вступати до колгоспу. 

Наприклад, дочка отця Володимира ще пропрацювала півроку у школі. Її разом із батьком вивезли до Сибіру, звідки вони не повернулися. Забороняли відвідувати церкву, хрестити дітей. Згодом з'явилася інша вчителька.

– Галино Юхимівно, а як Ви опинилися в Білорусі?

– Я вже була дорослою дівчиною, коли померла моя мама. Думаю, доля склалася б інакше, якби мама була жива. У рідному Дубні я закінчила музичну школу, збиралася вступати до консерваторії. Після смерті мами нам довелося важко. 

«Ми розлізлися між людьми, мов мишенята», як писав Тарас Шевченко. Мене запросили далекі родичі до Мінська, і я поїхала. Прийняли вони мене добре, але я не хотіла ні від кого залежати, розуміла, що їм також нелегко. Пішла працювати на ДПЗ (державний підшипниковий завод) № 11, де пропрацювала 17 років. На заводі зустріла свого чоловіка.

Шевченківський вечір відкриває голова МООУ «Заповіт» Галина Калюжна, 2009 рік
Шевченківський вечір відкриває голова МООУ «Заповіт» Галина Калюжна, 2009 рік

– Ваша зустріч була випадковою?

– І так і ні. Мій батько казав, що чоловіка треба шукати своєї віри та національності. Чи перейдеш ти в іншу віру? Адже традиції різні навіть у православних та католиків. Батько говорив: «Виходь заміж за свою людину». За свою, розумієте.

Я зустріла свого Володимира – українця. Він був родом із села Малинівка Одеської області. Ми весь час були разом. За все життя лише один раз надовго розлучалися, коли він перебував у спецвідрядженні у НДР. Там він пробув 1 рік та 8 місяців, писав мені теплі сердечні листи. Володимир Семенович помер у 61 рік. 

Його листи пролежали 24 роки, я не могла їх читати. Лише через 24 роки змогла до них торкнутися. Зараз готую до видання книгу. Ці листи — свідчення нашого життя та нашого часу.

– Якою мовою Ви спілкувалися в сім'ї?

– Ми в Мінську говорили російською, але якщо доводилося сваритися, то одразу українською (сміється)

Нам дуже допомагали його батьки. Діти мої виросли у дідуся та бабусі в Україні. До сьогоднішнього дня вони згадують, що найкращий час у них був в селі Малинівка. Вдосталь абрикосів, персиків, винограду. Чого там тільки не було! Навіть кози навчилися їсти абрикоси та кісточки випльовувати. Там земля найбагатша, пшеницю вирощують найвищої якості. Там вони пізнавали інше, селянське життя.

Нас завжди чудово приймали. Але була одна проблема. У мене на батьківщині одна традиція, у них інша. Там же виноградники, у кожного кілька бочок вина є. Вино п'ють як воду. Випив кухоль, пішов далі. Коли я приїхала, мати Володі один раз графин із вином поставила на стіл, другий, а тут іще родичі підійшли... Що зробила невістка? Узяла графин, вийшла та вилила. І сказала, що поки ми тут, вина на столі не буде.

Свекруха дуже образилася, що я так учинила. Мені потім чоловік сказав, що виливати, звісно, ​​не треба було. Молодість, не все одразу розумієш. Різні історії у мене там були. Мати каже, що треба піти до сусіднього села, купити цукор. Пішла. А там у магазині збірки поезії Єсеніна на полицях стоять. На всі гроші купила 6 чи 7 збірок. Що скажу матері? Побачила чоловіка, що працює на городі біля будинку, кажу, занеси тихенько додому ці книги, візьми гроші, і знову піду за цукром.

Минуло кілька днів. Мати запитує:

– Чи всі книжки купила?

Це ж село, нічого не приховати (посміхається).

Фольклорний ансамбль української пісні та обряду «Ватра» Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт»
Фольклорний ансамбль української пісні та обряду «Ватра» Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт»

Ми з чоловіком життя починали бідно. Інститут я закінчувала у демісезонному пальті, зимове пальто віддала молодшій сестрі, яка до Мінська приїжджала. Нам дали в комуналці маленьку кімнату із сусідами, у яких було четверо дітей. 

Чоловік ходив на будівництво після роботи, господарським способом будував квартиру. Але ми жили добре: кохали одне одного, ходили на заводські вечори, на концерти, обов'язково на концерти українських колективів, які приїжджали.

Я щаслива жінка. Господь дав мені таке велике кохання. Володимир багато працював, став заступником начальника термічного цеху. Він був пов'язаний з вченими політехнічного інституту, шукав технічні нововведення, впроваджував їх на виробництві.

А ви знаєте скільки років династія Калюжних на заводі пропрацювала? Загальний трудовий стаж трьох братів Калюжних, їхніх дітей (загалом сім осіб) склав уже 183 роки.

– Галино Юхимівно, Ви давно живете в Білорусі. Що є в Україні, чого ми не маємо? І навпаки.

– Білоруси народ прекрасний, трудолюбивий, що працює в поті чола. Білорусь розуміє, що треба сіяти хліба, робити свою справу. Білоруська земля не настільки багата, як Україна. Білоруси зайняті працею, виживанням. У цій праці білорус вважає зрозумілим, що ти так само любиш цю землю, як і я, любиш це дерево, як і я, що ти так само хочеш посадити грушу, як робив твій батько. Але все це дуже обдумано, не напоказ. 

Українці як зберуться, то кожен — Богдан Хмельницький (сміється). Українці також дуже працьовитий народ, але в них більше впевненості, амбітності, більше націоналізму у доброму розуміння цього слова.

Білорусь прагне знайти компроміс, він скаже: «Хлопці, як вирішите, так і буде». Це дуже спокійний народ. Він багато виніс, не дай Бог іншому стільки терпіти. Складне питання білорус думатиме, зважуватиме, поспішати не стане. А в українцю більше гарячості, він хоче одразу всем вирішити та зробити.

Читайте такожУкраїнці Берестейщини. Минуле і нинішні протести в Білорусі

Жіночий актив Мінського громадського об
Жіночий актив Мінського громадського об

– Галино Юхимівно, як вийшло, що Ви пов'язали життя з Книгою?

– Ви знаєте, я дуже багато читала, про прочитане завжди намагалася розповісти у цеху, про нову книгу. Мене помітили, і представники профспілкової комітету запросили працювати до заводської бібліотеки. На заводі працювало 10 тисяч людей, і я мав 10 тисяч читачів. Я зі своїми працівниками бібліотеки, прекрасними фахівцями, ходила в цехи, заводську прохідну, до гуртожитків. Я хотіла до кожного донести Книгу. 

Потім вступила до вечірнього відділення Мінського державного педагогічного інституту. Перший курс для мене був найстрашнішим. До сесії так готувалися, що голови від підручників не піднімали. Я не дозволяла собі прийти на іспити, не прочитавши необхідної літератури. А раптом спитають, а я не знаю? Це було дуже соромно. За програмою ми вивчали «Літературу народів СРСР». Був у програмі роман А. Упіта «Просвіт у хмарах» про розвиток революційного руху в Латвії якого перегукується із змістом роману М. Горького «Мати». Викладач не повірив, що я його до кінця дочитала. А я дочитала (сміється).

До першої сесії я готувалася у квартирі Янки Мавра

– Як ви опинилися в квартирі одного із засновників білоруської дитячої літератури?

– У нас навчалася Тамара Ковальова, вона була його родичкою. Тамара деякий час жила у Мавра, допомагала йому. Він дозволив, щоб ми на якийсь час есії до нього переїхали, а сам поїхав на дачу. Живіть, навчайтеся. І ми вчилися. Повернувся Янка Мавр, глянув на нас і викликав лікаря зі Спілки письменників:

– Перевірте дівчат, чи нормальні вони чи їх лікувати треба?

А ми були такі худі нещасні. Прийшов лікар і каже:

– Нормальні вони, їм дабра паєсці і все буде добра.

Ми з дівчатками, зі своїми однокурсницями, з першої сесії дружили і за життя не розлучалися. На останньому курсі нам треба було здавати чи то науковий комунізм, чи то політекономію. І Тамара Ковальова не могла здати. Двічі ходила і не здала. Не виходило. Вирішила залишити інститут.

А я їй: «Тамара, ти здаси!».

Знайшла я того викладача, почекала, поки всі студенти вийдуть із аудиторії, підійшла, як схопила його за краватку:

– Не за те наші батьки гинули, щоби ви у нас іспит не приймали. Завтра прийде Ковальова складати, щоб ви в неї іспит прийняли! 

Я і сьогодні сама собі не можу пояснити, як я змогла розмовляти з викладачем у такому тоні. Нахабство, звичайно, несусвітне, але я була старше, я була одружена, я відчувала відповідальність за дівчаток. А Тамара вже йти перездавати не хотіла. Я їй сказала:

– Та ти що? Іди обов'язково, ти знаєш багато.

Наступного дня цей викладач іншу групу приймав, і вона з ними пішла. А я стою під дверима, переживаю. Вся група вийшла, Ковальова не виходить. Я не витримую, відчиняю двері і, звертаючись до викладача, питаю:

– Здала чи ні?

Викладач посміхається: «Здала, здала». Різні були в мене історії вчас навчання. Ви знаєте, що я здавала білоруську літературу українською мовою?

– Ні, а хто Вам дозволив?

– Я прочитала книгу «Батьківщина» Кузьми Чорного. Мені дуже сподобався твір. Мені хотілося про нього добре розповісти. Але як ж я відповідатиму білоруською, якою я погано володіла?

– Вибачайте, я не можу відповідати білоруською мовою.

– А якою можете?

– Українською.

Я ж не знала, що цей викладач кілька років читав лекції у Київському університеті. Здала чудово. Дівчата з групи обурювалися:

– У нас не було часу готуватися, ми тебе слухали! 

– Галино Юхимівно, Мінськ був сильно русифікований, на роботі Ви розмовляли російською. Чому почали відповідати українською?

– Російську мову я вивчала як іноземну мову. Вдома тоді ми розмовляли тільки українською. А мені ж хотілося передати всі почуття героїв цієї книги. Найцікавіше, що навіть коли ми приїжджали на батьківщину чоловіка, я одразу з його мамою переходила на українську. З порога. А йому ще півдня, а то й день був потрібен, щоб перейти рідною мовою.

Батьківщину я ніколи не забувала. Багато років дружу з Дубенським історико-культурним заповідником, брала участь у багатьох міжнародних наукових конференціях, на які вони мене запрошували. Якщо не могла приїхати, надсилала матеріали для публікації. На 900-річчя міста отримала від Дубенської міської ради престижний диплом громадського рейтингу «Кришталевий жолудь» за «обереги духовності». 

У Дубні на День Незалежності України на міській площі у присутності тисяч дубенчан диплом мені вручив Генеральний консул Польщі в Україні. Він був гостем свята, йому довірили цю почесну місію. За збереження народної творчості — української вишивки в Білорусі, за суспільну діяльність мої земляки нагородили мене міжнародною літературно- художньою премією ім. Аверина Коломійця.

Разом з нашим земляком мистецтвознавцем, директором Львівської галереї мистецтв Борисом Возницьким мене запросили на відкриття меморіальних дощок на Дубенському замку, присвячених гетьманам Івану Мазепі та Пилипу Орлику. Земляки мене не забувають.

На Купаловському святі директорка літературного музею Янки Купали О. Ляшкович із головою МГОУ «Заповіт» Г. Калюжною, В’язинка, 2019 рік
На Купаловському святі директорка літературного музею Янки Купали О. Ляшкович із головою МГОУ «Заповіт» Г. Калюжною, В’язинка, 2019 рік

Учасники І Шевченківського конкурсу з послом України в Республіці Білорусь Ігорем Ліховим, Мінськ, 2009 рік
Учасники І Шевченківського конкурсу з послом України в Республіці Білорусь Ігорем Ліховим, Мінськ, 2009 рік

– Галино Юхимівно, яким чином Ви влилися у діяльність української спільноти?

– А яка б українка не приєдналася, якби почула раптом, що свої зібралися? (посміхається) Ішов 1990 рік. Українці здобули незалежність. То була така ейфорія! Одним із перших у 1990-му році було створено громадське об'єднання українців «Заповіт». 

Першим головою «Заповіту» був Михайло Гуменний, талановитий артист Національного академічного народного хору Республіки Білорусь імені Г.І. Цитовича. У 1991 році аналогічні об'єднання були створені в Гродно та у Гомелі. Пізніше – у Могильові, Вітебську, Ліді. На їх основі було створено Білоруське громадське об'єднання українців «Ватра» як республіканське об'єднання.

У 1994 році я стала членкинею «Заповіту» та президії «Ватрі». 1996 року організувала першу республіканську виставку української вишивки, потім видала книгу «Українська вишивка у Білорусі» трьома мовами (білоруською, українською, англійською). Які вечори дружби ми влаштовували! Збиралися разом, нам треба було поспівати, поспілкуватися (сміється).

У 1997 році у 20-й бібліотеці міста Мінська з підготовлених фондів відкрили відділ української літератури. Нам передавали книги Рівненська обласна бібліотека, Посольство України в Республіці Білорусь, Парламентська бібліотека України та інші установи. 2005 року мене обрали головою ММГОУ «Заповіт».

Група учасників Шевченківського конкурсу поряд із портретом Тараса Шевченка, Мінськ, 2014 рік
Група учасників Шевченківського конкурсу поряд із портретом Тараса Шевченка, Мінськ, 2014 рік

Поступово я почала розуміти, що ми повинні робити не тільки це. На одному засіданні Мінського міськвиконкому ми заявили, що хочемо відкрити курси української мови. Нам дозволили це зробити на базі Мінського Палацу Дітей та Молоді. 

Що таке відкрити курси? Це не тільки приміщення та вчитель, програма. Це насамперед слухачі. А де їх взяти? Ми щороку відзначаємо дні народження Тараса Григоровича Шевченка. У 2009 року відзначали 195-річчя від дня народження нашого поета. 

До цієї дати ми вперше вирішили провести Мінський Шевченківський конкурс на краще читання творів Тараса Шевченка серед учнів середніх шкіл, коледжів, гімназій столиці. Розробили Положення про проведення конкурсу. Запросили до участі як одних із організаторів представників Посольства України в Республіці Білорусь, міського комітету з питань освіти, Уповноваженої у справах релігій та національностей, Товариства Дружби «Білорусь-Україна», Спілки художників Білорусі. Цей документ був з усіма узгоджений та підписаний.

В наших конкурсах брали участь до 1 500 дітей.

«Українська ніч», Христина Кумар, 13 років, ДХШ №1 м. Мінська, педагог О.В. Адамчик
«Українська ніч», Христина Кумар, 13 років, ДХШ №1 м. Мінська, педагог О.В. Адамчик

– Як ви заманювали молодь?

– Їздили районами Мінська, зустрічалися з керівниками шкіл, вчителями, освітянами. Розповідали про проведення цього конкурсу, про Тараса Шевченка. Паралельно ми оголосили конкурс на найкращий дитячий малюнок з творчості Тараса Григоровича серед учнів художніх шкіл міста Мінська. У журі запросили членів Спілки художників Білорусі, представників Посольства України в Республіці Білорусь, співробітників Мінського Палацу Дітей та Молоді.

У нас були чудові конкурсні роботи. Після таких конкурсів діти не тільки з українським корінням, а й з білоруським йшли до нас на курси вивчати українську мову. І ще. Переможцям конкурсів ми не лише грамоти вручали, але найкращих відправляли відпочивати в українські оздоровчі табори.

«Думи мої, думи...», Марія Дорошевич, 14 років, ДХШ №1 м. Мінська, педагог В. Кошелєв
«Думи мої, думи...», Марія Дорошевич, 14 років, ДХШ №1 м. Мінська, педагог В. Кошелєв

– Я знаю, як діти чекали на ці поїздки. Але це дорогий захід. Як Вам вдалося його організувати? 

– До Мінська приїжджав Президент України Віктор Янукович. Пішли до пам'ятника Тарасу Шевченку покласти квіти. І я пішла. Там була представницька делегація: Посол України в Республіці Білорусь, голова Рівненської обласної адміністрації пан Микола Сорока та інші. Поклали квіти. Мовчимо. А я думаю, чому я мовчу? Час щось і сказати:

Вікторе Федоровичу, нам треба дітей українців відправити на відпочинок в Україну. «Тільки у нас діти є, а грошей не маємо».

Янукович повернувся до пана Сороки і сказав: «Сорока, прийми, зроби, нагодуй». Всі повернулись і пішли. Але це ж слова, а нам треба діло робити.

Я додзвонилася до пана Сороки. Він запросив приїхати. Зібрала 11 представників українських громадських об'єднань, і ми вирушили до Рівного. Головне – ми домовилися, що наших дітей щорічно прийматимуть на відпочинок у табори на безоплатній основі.

«Мої діти» з 2005 по 2012 роки. щорічно їздили на відпочинок у Рівненську область безкоштовно. Батьки оплачували лише їхній проїзд. Ми нагороджували тих дітей путівками до табору, які перемагали у конкурсах, присвячених Тарасові Шевченку, Пилипові Орлику. 

Яке ж було здивування місцевих рівненських хлопців, коли вони питали, як це ви з Білорусі до українського табору приїхали? А їм відповідали, що перемогли у конкурсі, присвяченому Пилипу Орлику, розповідали про гетьмана. Діти, які відпочивали в таборах, мали змогу отримати мовну практику, познайомитися з історією краю, відвідати краєзнавчі музеї, побувати в Почаївській лаврі, в історико-культурних заповідниках у Дубні та «Козацькі могили», навчилися ліпити вареники. Все це сприяло пізнанню ними історії, культури, традицій своїх дідів та прадідів. Вони ставали нашими друзями.

Твір Лесі Українки «Конвалія» читає Аліна Пілюкова, Мінськ, 2021 рік
Твір Лесі Українки «Конвалія» читає Аліна Пілюкова, Мінськ, 2021 рік

– Галино Юхимівно, є питання, яке я не можу не поставити. Як ви ставтеся до сучасних подій — до воєнних дій на території України?

– Дуже хвилююсь. Українці у Білорусі також переживають. У кожного в Україні брат, сестра, родичі... Постійно дзвонимо один одному. Як там у вас? Ніколи не думала, що доживу до того часу. Ніхто не може заспокоїтись. Люди почали хворіти.

Я можу сказати, що будь-яка війна – це трагедія народу. Будь-яка. Гинуть чиїсь сини, батьки, родичі. Я не політик, я проста жінка. Я пережила війну та післявоєнний період. І я знаю, що таке війна, що таке, коли гинуть люди. 

Учасники «Свята української культури» – помічники. Мінськ, 2019 рік
Учасники «Свята української культури» – помічники. Мінськ, 2019 рік

 

Світлана Луговцова

кандидатка історичних наук

Коментар
Код блоку:
30/11/2022 Вівторок
29.11.2022
28.11.2022