І Мона Ліза там – у рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
-
-
>
-
>
-
>
2150
Кожен утікав із цього села, як міг. Хтось їхав ще до Першої світової. Хтось не вернувся відтоді, коли німці «екуїровалі всіх до єдіного» – і «кого на вкопи, а кого в Гєрманію». Хтось вернувся і застав «то но дну єблинь».
Тут так і кажуть: дивчєта, єблинь і єблико, єк, прєсти… Це якщо уважно слухати тих, хто не вибрався. Дехто осів у Сієтлі і тепер пише в журнал «Емігрант», як там воно, у Хоцуні — пише Перший.
Але з діда-прадіда це село називали Хоцюнь. Не інакше. Воно заховалося за блокпостами і болотами. І тримає в собі якусь особливу Волинь. Тут старі баби ще «тємлєть», як добратися до Пінська, але навряд чи коли були в Луцьку.
І коли у їхніх хатах ми будемо розповідати, що приїхали з Луцька написати і показати той Хоцюнь, то за хвилин надцять вони перепитуватимуть:
«А віте точно з Луцка?».
Так, наче у це складно вірити…
«Рипортаж»
Ми чекали побачити село, яке вмирає. А застали село, яке таки живе.
Директор школи тут ховав усмішку в розкішні вуса і добивав тим, що більше сидить у твіттері, ніж у фейсбуці, бо любить там «когось часом потролити». Тим, що роками читає і передплачує журнал «Всесвіт» і недавно взявся читати «Трактат про лущення квасолі» поляка Вєслава Мишлівського. А ще тим, що фанатіє від британського рок-гурту Pink Floyd... Внук баби Пайки, який носить найпопулярніше прізвище у Хоцуні — Корець, зібрав колекцію гармошок і розпинав нам серця своїм «рідна мати моя…», розтягуючи щосили гармошку з написом «Кубань». Баба Лівачиха сиділа у своїй хаті під портретом Мони Лізи в рушниках і бідкалася, що сини розбіглися світами, а один із них в Білорусі. І хоч вона за кілометрів десять, у сучасних реаліях війни це ой як далеко… На деяких старих хатах ще трималися вивіски «Вул. Леніна», але їх ховали рясні бузки. Натомість стрічками тремтіли хрести-фігури. Тут часто питали, чи «ви не вєрующі?» і часто говорили про те, якою розкішною колись була «ричка», наче тужать за Прип’яттю колишньою, хоч вона топила село так, що досі на кожному кроці тут, на краю Волині, повторює і старий, і малий:
«Кругом вода, а посередині …Хоцунь».
І весь той «рипортаж», як називали тут нашу мандрівку, був (якщо його просто слухати) схожий нам на одну велику мантру, що розлого так неслася над Прип'яттю. Вони й говорять: протяжно, без поспіху, іноді хлюпаючи наголосами так, як весло падало б у воду.
Цей проект ми виграли ще до початку війни в Україні. Однак події, які зараз відбуваються в нашій країні, щодня нам доводять: ця земля – неповторна в кожному її закутку від Волині до Сумщини. Можливість вільно розповідати про життя у твоїй країні – то одна з тих цінностей, за яку просто зараз гинуть люди. Тому ми вперто це робимо далі.
ХОЦУНЬ. Від Луцька – 154 кілометри. Традиційно це село минають, їдучи побачити один із найавтентичніших населених пунктів Волині на березі річки Прип’ять - Сваловичі. Хоцунь лишається збоку, а даремно. Село рибалок. Село, де сушену рибу кидали у борщ. Де через хату мають рідню в Білорусі. Де звикли жити так окремо від іншого світу, як тільки можна.
З автентики у Хоцуні найперше — дорога, ну й криниці-журавлі. Тільки вриваєшся в місцеву цивілізацію, бачиш оперезаного салатовою та рожевою стрічками «солдата Другої світової», наче підв’язав хто його, аби не впав. Якраз навпроти - зупинка, розмальована словами «Слава Україні! Героям слава!». Так і тільки так треба дивитися в очі «радянським монументам». На плитах — прізвища селян з Хоцуня та сусідніх Сваловичів: Артисюк, Корець, Матейчик, Савчук, Труш, Шкльода…
Поруч теж майже совєтський пам’ятник – старий магазин. На ньому — трохи букв, які натякають, що раніше тут було щось «повсякд. попиту».
Тут пахне і хлібом, і порошком, і гумовими шльопанцями, і штучними букетами одночасно. Дві говіркі жінки хутко скеровують до тих, хто в Хоцуні ще більше говіркіший.
Кажуть, то баба Пайка і баба Лівачиха. Одній – 92, іншій – 93. Ще б пак. Ми записуємо ці дивні кодові назви, щоб точно втрапити, куди відправили.
Заодно виправляють: то у них – не найстаріший магазин, найстаріший –- он у дворі, нині виконує роль господарської споруди.
Магазинів у селі чотири, клуб — один, «медпункта» закрили. Колгосп називався «Волинь». Після того, як він канув в лету, місцевій робочій силі одна дорога – «на зарібки».
Живою у селі лишається школа. Згодом ми спитаємо, скільки тут вчиться дітей, а на це засміються і скажуть:
«Військова таємниця»…
Анатолій
«Колись мені мій товариш казав: ти забився не те що в забите село, а в тому забитому селі у найбільш забитий куток», - говоритиме він.
Той самий директор, який слухає Pink Floyd.
Анатолій Герель — у Хоцуні той, хто тримає їхню школу на світі. Так нам казатимуть тут всі. Якби не він, її б не будували. Якби не його ентузіазм, вона уже б закрилася.
«Я не люблю і світитися, і фотографуватися, бо мій досвід з кореспондєтами такий, шо вони все перекрутять…» - сміявся Анатолій Павлович.
Наперед перепрошуємо за те, що «все перекрутили»))
«Тут була школа - три хати. Йду на перший урок, пам'ятаю, як влупився тім’ячком в одвірок, став потім і думаю: куди я попав?» - згадує він.
То був 82-й. Повернувся в село, працювавши у школі на Київщині та в сусідніх Бірках. …Проєкт нової школи в Хоцуні згодом він намалював своїми руками. Сам їздив вибивати на неї матеріали. У ту пору його батько, Павло Герель, який приїхав сюди із хутора біля Кортелісів (а це – теж село на кордоні Волині з Білоруссю, тільки в іншому кутку) і став тут головою колгоспу «Волинь». Школу зводив той же колгосп славнозвісним совєтським господарським методом.
«Я їздив по області і шукав матеріали, ходив високими кабінетами, пробивав все. А організація з Любешева, якій доручили те будівництво, писала процентовки», - згадує директор.
Тоді, каже, школа його «і підчепила».
За кожним словом Анатолія Павловича буде чутися туга за іншим Хоцунем, живішим чи як. Переконує, і це село незабаром чекає доля Сваловичів. Бо навіть якщо ми й бачимо тут яку інфраструктуру, молодь сюди не повертається вже дуже давно.
У нову школу десь на початку 90-х ходило до сотні хоцунських дітей. Нині - 32.
«Але ви знаєте ж, що тепер ми й не школа — філія..?» - спитає він.
Цього року в Хоцуні не народилося жодної людини. Вмерло — уже п’ятеро. У перший клас йти немає кому. Точніше є одна дитина, але вона єдина.
«От всі про Сваловичі так вже плачуть, так уже ридають, крокодилові сльози ллють. А Сваловичі — то колись було велике-велике село. Німці в 1914 році як прийшли, то зробили там першу в районі електростанцію. Німці зробили…» - розповідає Анатолій Герель.
Потім на мить задумається і видасть:
«Але є тут одна перевага: спокій. Солов'ї слухаю, книжки читаю…»
Він довго розповідатиме про відомих земляків, пуповина яких закопана десь у Хоцуні. Про Василя Матейчика, доктора технічних наук, який знається на екології дизельних двигунів і викладає у Києві. Про Івана Корця, який живе в Сієтлі, працює в редакції протестантського журналу «Емігрант», а нині складає українцями «гумпередачі на війну». Каже, ото недавно йому й скидав щось із Pink Floyd
Згодом сяде на ровера і привезе нам і «Емігранта», і ще один грубий зшиток. Останнє — то спогади діда того ж таки Івана Корця — Михайла Корця, записані його батьком Кирилом у 1975-1980 роках. Про те, що їли, як рибалили, як весілля справляли, як більшовиків зустрічали…
У Хоцуні - все просто.
«Корці, Матейчики, Савчуки і Цюмани - це аборигени. А от Герелі, Матвійчуки, і там всякі інші - то вже «панаєхавші», - пояснюватиме вчитель, невпинно жартуючи.
Їхати почали ще перед Першою світовою, ген в Америку, «на зарібки». Певне, звідти в Хоцунь і прийшла мода на протестантські рухи. Це село свого часу було одним із центрів протестантизму на Волині.
Старожили кажуть, що навряд чи хто пригадає, коли в село «прийшли штунди» (так православні називали протестантів, від нім. Stunde – година, – авт.). Нині Анатолій Герель каже, що в радянські роки багатьох за релігійні вподобання «пресували» не на жарт. Протестанта Гната Матейчика, наприклад відправили на Колиму.
А вчителька Галя з Цюманів довго була героїнею передач на радіо. Про неї пролетарям розказували як про ту, яка всупереч віруючим батькам, вірила «країні рад», а не Богу. Направду, молитовний будинок у Хоцуні був раніше, ніж православний храм. До церкви тут плавали човнами у Бучин або ж у білоруське село…
Згодом кожен батько тут наказував дітям: вчитися і виїжджати в інший світ. Анатолій Павлович називає це «дифузією молоді» і каже, що радянській владі вона була тільки на руку, бо так «робили єдину радянську спільність».
Він згадує свої студентські роки, а це 70-ті, як такі, коли добиратися додому в рідне село доводилося дивними шляхами.
«З Луцька в Любешов тільки ходив пазік, і ще літак тоді літав. А потім отак з Любешова на Підкормілля прийдеш, далі станеш з одного боку річки і кричиш: «Перевезі-і-іть!». Там вже хтось чув і перевозив. Хто чув, той ішов і перевозив. Отаке було добирання. Дорога через Маневичі стала, коли вже міст зробили, мабуть, як я на третьому курсі вчився. А тепер зовні тут ніби - все є. Але подивіться: вулиці порожні і дітей мало», - зітхає.
Ми стоїмо біля стенду з обличчями вихідців із Хоцуня. В коридорах так тихо, що чути, як вітер розпинає синьо-жовтий стяг на флагштоці перед школою.
«Он він - справжній янкі!» - так директор жартує про кругловидого блондина, найвідомішого із хоцунських емігрантів Івана Корця.
Тепер «янкі»-Іван виїхав десь укінці 80-х. У 2007-му приїздив у своє село. Нині директор час від часу телефонує земляку в Америку.
«Та він зразу працював на заводі корпорації «Боїнг» звичайним токарем! А дружина його пологи в дружини Ніка Вуйчича приймала… І взагалі Сієтл — центр штату Вашингтон. Ми ж думаємо, що Вашингтон – це столиця, і там штат Вашингтон, так? А штат насправді — то північно-західна частина США. От дивіться, де Сієтл…» - веде до карти світу в іншому кутку коридору.
«Отут Сієтл, Ванкувер…. А то — штат Вашингтон», - показує директор школи.
І на карті то десь так само скраю великої води, як той волинський Хоцунь. Тільки в іншому закутку планети.
Баба Пайка
Баба Пайка лежить у хаті під розлогими яблунями.
Параска Корець із 1929-го. Вона має добру пам'ять і традиційно є гуру місцевого сторителінгу. Так нам її презентують.
Ми довго гукаємо у хату.
«Є хто-о..?»
Двері відчинені. З порогу - автентика: кошики, чугунці, алюмінієві миски, груба… З глибини, зрештою, чуємо голос. Баба Пайка лежить на ліжку, навпроти потрета сина, заквітчаного у рушники. В хаті - світло. На ліжко хутко застрибує кіт і лащиться до бабиних рук.
«Як вашого кота звати?».
«А я знаю? Кіт та й кіт…» - філософськи відповість та, яку в Хоцуні звуть Пайкою.
Вона ледве бачить. Але слухає новини про війну. Вони її змушують згадувати війну попередню. У баби Пайки їх дві.
«Та война - божа ж бож… Шо там лєгло народу… Теї войни. А цеї вже, бач, кілько? За три місяци кілько розбомбило тих хатей. Да подивись, шо тамика…» - зачинає.
У 1943-му баба Пайка, 13-літньою, робила крила німецьким літакам на «зилізний фабрици». Це тепер вона так «тємить», що то були саме крила… Їх вивезли працювати на Третій Рейх «послєднім наворотом» у 1943-му якраз на Трійцю. Тоді «екуїровалі» все її село. Тільки когось - копати окопи для німців, а когось - працювати в Німеччині. Копати окопи пішов її брат, більше не вернувся. Батько, матір та четверо дітей же стали для окупантів робочою силою.
«Ішов, ішов гетой Гітлєр, як казали… Ішов і просто тут став, у Хоцюні. На Прип’яти. Гето ричка, то гето тут стоєли нимецьки солдати, а через ричку - рускє. Вже зробили бой, то я тємлю, що батько нас в льохи повкидали. А там всьо, периничували, екуїровали всіх і вивезли до єдіного. Були три корови мусить, і були вечкИ. І як стали уже виходити, всі порозчікали худоби двери - де хоч уже ходи! І ми вже тоді на хурмАнку. Щось батько був мало взєв, бо якраз кобила жерЕб’єна була, нієк було мніго накласти. Ну, а послє в Дольську вже розпреділили: тиї на окопи, а тиї в Германію. Перед Паскію нас вигОнили, а потім ще трохи тримали в Янови. А на на Трійцю приїхали. Гето так», - згадує Параска.
«То ми там побули те літо, ту зиму і вже в 45-му освободили. Були на фабрици зилізний. Типер я понімаю, шо то так як самольотив крила укладали. Укладали в таки вставки і буровали такими свердельцями. І ночами навіть були! А посля було якась там таке зданіє було на тобачні знов, та й на табачні була. З теї фабрики, де газети запачували і десь годвозили вже в світ. Те єк чєсом не вспіє, де шось розкидають в тих пачках, то там за гето мона було достати хліба. Хліба було мало. Були молоди, а їсти хотілось. А типер скіки їсти, а вже ни хочеться їсти, бо нима ни зуба», - продовжує.
І їхати з Німеччини в 45-му можна було, «куди хоч», але «ми всі гети: в Хоцюнь, да в Хоцюнь». Верталися вантажівках, по 25 людей у кузові. Ставали митися «на великому возері». Було «народу мніго». Застали вдома згарище. Ні хатів. І єдина на все село яблуня.
«А топіро знов бачиш, які дома стали! А ни було садів ни в кого! Одна в когось одного єблинь була, а типер всєкі виногради! Уже в нас, бач, і кавуни стали…» - хитає головою.
Чоловік баби Параски Никифор був першим рибалкою на село. Вона каже, риби було стільки, що їздив продавати її в Білорусь, сушили її у печі і навіть годували нею свиней.
«Якеї хоч теї риби було, навіть і не хотілося її їсти. Свині кормили! Теї риби напариш в чигун, да даєш. І линкє, і щупакє, і ліщі такє, і вокунці були, і воюни. Колупалися десь, то і тих воюнив вони найдуть десь. А потім да знов діти стали рибаками. Да тая риба була й була…
Сушили. Напилимо піч, накладемо соломи... Така лопатка була, на лопаточку її клали по мисочку, да на ту солому, да в піч. Отак сушили. Солона була. А посля їли. І навіть у борщ клали! Всєка добра. Всєка. Любили всєку. А в минькові, то но був хрАпет один», - смачно розповідає 92-річна баба Пайка з Хоцуня.
У її хаті мало вишивок. У найкращий рушник вбраний портрет покійного сина. Коли баба піднімається з ліжка (а вже має хворі ноги), то усміхається синові. Вишивала, каже мало,
«Ой моя дитино, я ни мала взору. Бо в мене мати була, три хлопци й батько, да вельми хотів, коб ми но прєли. Мати казала: «Йдіте луччей прєсти, а я вам куплю якіся взори», - усміхається.
Нині, каже, їі «горичко», бо лежить. Лежить і як тільки вмикає новини, знову чує про війну, знов «ішов гетой Гітлєр».
Лівачиха
Ми так і не допиталися, що чує про війну баба Лівачиха. Йшли шукати хату найкращої на селі майстрині - застали її у дворі. Немічна 93-річна жінка набирала в кошик обрізки.
Гукаємо раз, два, три. А вона монотонно і надповільно кладе обрізки у кошик, не повертаючи спину.
Наносили обрізків, як просила, кошиків «зо три». Тим часом вона ледве-ледве йде до своєї хати. На дверях - простою білою фарбою намальована квітка…
Колись Лівачиха мала за чоловіка голову колгоспу в Хоцуні та сусідніх селах. Її Нестор був з характером, сварився за весь той «хенд-мейд». Вона гляділа трьох синів, малювала і вишивала одержимо.
… «Мої вишивки по цілому світи»
… «Дай пороз’їжджєлися».
… «Десь у Кіровогради дин, дин на Белорусії, а один уже помер. І брати були, і сини були… І сама пропадаю голодна й холодна. От в мине ноги попухли так. Да зари тичуть, да я ни можу ходити. Али ж мусово принести дров. О-о-ой дівчєта, дівчєта».
Сидить віч-на-віч із рушниками, іконами та старими рамками зі старими світлинами.
У кутку, дбайливо вбрана в рушники з картатами квітками, - Мона Ліза. Так лукаво вона дивиться на поліську хату. А хоцунська Джоконда тим часом має 93, «мніго-мніго літ». Нас майже не чує і майже не бачить. Перепитує, чи «не вєрующі», бо по сусідству із нею будинок протестантів, звідки до неї часто заходять тамтешні місіонерки.
Дивом вживаються над її стелею колажі-ікони, які робила сама, вирізаючи образи святих і складаючи їх у рамки. Помічаємо Матір Божу на іконі, намальовану Лівачихою. На стіні вишитий килимок із сюжетом з української казки «Котик і Півник». Є картини. І кожен куток тут прикрашений так, що в хаті хочеться мовчати. Як в церкві.
З кожної рамки сміялися до баби її фотографії. Потім нам розкажуть, що Лівачиха була перша модниця на село і завше мала найліпші «шальовки». Це хустки. Он вона, у хустках та у вишиванках - сміється молода. З дітками. Зі старої рамки в порожню хату.
Над ліжком портрет рідного брата Василя Савчука. Той був місцевим художником.
«Гетой во, - киватиме вона вгору на портрет брата. - Вже його давно нима. Він сильно малював красіво. Все на світи малював. То держили в райони, щоб він і Лєніна намалював, і Сталіна, і всіх - такий був до всього. І я трохи бралась», - сумно скаже Лівачиха.
Уже травень наздоганяв червень. Вона грітиме свою хату, попри літо, «бо вітьор». А вкінці спитає: «Дівчєта, вите точно з Луцка?»…
Віра. Віра Корець. Так насправді звати бабу Лівачиху.
«В тому Хоцюні сами Корці», - додасть.
Василь
«А давайте заграю!» – скаже нам того дня Василь Корець.
Молодий, двоє малих дітей, дружина. Оце саме, зізнається, «здав свого автомата, бо був у тій теробороні» і на роботу.
«Був записаний в ту тероборону, а сьогодні автомата поїхав здав. Бо вже на Київ їду, на роботу. Треба якось далі жити. Возьму одну гармошку з собою, де й все. Щоб веселіше… Фірма наша біля Бородянки, де казали, зосталося два будинки цілих.
А тут так само: во десять кілометрів напраму до кордону. Як з гарячки те все робилося тут, як починалося. І плити тягали, і мішки… Зараз втихомирилося. Треба жити далі. Бо хто знає, що там - попереду», – міркує Василь.
Василь зиркнув на гармошку і додав:
«Кубань», до речі - то ніяка не росія, українська Кубань насправді».
* * *
Провідали Прип’ять. По-тутешньому просто: ріка або ричка. Вибираємося з цього крайсвіта.
Діти на велосипедах штурмують хоцунські піски. Німі стоять хрести-фігури, слухають, як на них тріпочуть барвисті стрічки. Навколо незвично багато бузку.
На вигрітому сонцем піску, в полі за клунею, сидить жінка і длубає щось поміж рядками ще невеличкої моркви…
«А який вам той рипортаж треба?» - помічає нас.
«Як вам тут живеться, під Білоруссю?».
Моркву поле невпинно.
«А знаєте: а так шкода тих, що воюют, що я вже реву сиджу. Я вже ж баба, а б’ю масло, да везу грудками туди в Любешов. Бо гроши ни маю. Ну, рису куплю ще. Але він якби сюда заїхав в той Хоцюнь, то никуда не виїхав!
В силі в нас же ж нема роботи ніякєї, її й не було. Як савєцькій калхоз розкидався, так усе й розкидалося. Воно вже й не одтоді. Воно вимерло. А те молоде не хоче тут жити. Да гето таке наше село.
Ви думаєте, як був калхоз, то добре було? Я доїла корови, то тридцять день без виходного. Я все кажу: гето ж ни б’ємося ми, а б’ється вже молодь, бо не хоче так жити. І їй хай не нав’язують той радянський союз і ту росію, бо вони її не знають. Вони вже породились без росії. А хто знає, той - що, шкодує росію? Нікагда! Нікагда!
Знаєте, як ми ходили в школу, ми ж співали: «Вставай, страна агромная…», а там далі було: «і всєх жидов побйом». А чого жидів били? Так нас учили, таку ми співали пісню в школі (йдеться, як виявилося про дві версії відомої совєтської пісні про «священну войну», з якої згодом викинули згадку про жидів, але в Хоцуні слова першої добре пам'ятають досі, - авт.). І галстуки ж носили, да зірочки… А щудрувати вопше ни треба було йти… Ще вчителька наша така була Настя, каже: «Всьо, щоб ніхто не щудрував, щоб я такої попрошайки не чула!». А нам так же ж хочеться поспивати щодривочку… То ми так: забігли под вокно, завели, заспивали - і назад дьора, щоб нихто ни побачив!
Але тоді скільки всього було. Які пташки тільки неслись, яка рика була красіва! Весна - вже знай чєйка литить і кугиче… Вже ще сніг ни розстав, а вже чєйки кугичуть. А зараз на рици - ничо. Зовсім занепало.
Ничого, головне - перемогти! Но перемогти! І Крим наш - ни шажочка!» - підняла голову над рядком моркви і усміхнулася.
Вона – Люба Муха.
(...нарешті знайшли ту, яка не Корець).
Фото Людмила ГЕРАСИМЮК
