Втечу з нацистського концтабору в Ковелі організував поліцай-охоронець

У Ковелі восени 1941 року нацисти облаштували концтабір, звідки вдалося втекти групі військовополонених, один з яких прибився в село на Маневиччині, де й залишився назавжди. 

Нацистський табір «Шталаг-301» окупанти облаштували в Ковелі у вересні 1941 року, і проіснувала ця душогубка для полонених червоноармійців до серпня 1942-го, забравши понад 11 тисяч життів.

Про це місце нині в місті нагадують дві бетонні опори вхідних воріт, які збереглися відтоді, а ще меморіальна дошка, встановлена як данина  пам’яті про загиблих.

Й у ворожому тилу шпиталь для червоноармійців продовжував функціонувати

Осінь сорок першого Дмитру Степанову запам’яталася на все життя. Виснажений табірним голодом хлопець прибився в Кукли, що біля Маневичів, де його притулила у своїй хаті  хрещена мати дівчини, з якою згодом одружився та прожив у цьому селі довге життя. Сам він сибіряк, але потрапив на Україну зі свого ще до війни – відбував у Рівному строкову військову службу. Там і війна його захопила. 22 червня вже й у бій свій перший з німцями пішов під Володимиром-Волинським. А потім гіркий і тяжкий відступ, майже втеча…

У Малині його тяжко поранили – в обидві ноги. Опритомнів у шпиталі – в Житомирі. У серпні те сталося. Ще з ліжка не міг звестись, а німці вже під Житомиром. По поранених прислали машини, щоб вивезти далі в тил, але раптом надійшов наказ – і машини поїхали в інше місце, а поранених (близько двох тисяч осіб!) залишили напризволяще. Так опинився Степанов у полоні. Правда, стверджував, ветеран, німці ні поранених, ні медперсоналу не чіпали, і шпиталь продовжував свою роботу. Навіть підсобне господарство, з якого харчувалися, залишилося ціле. Тільки  хірургів щодня забирали до німецького шпиталю – на операції.

Читайте також: Вчитель із Володимира-Волинського вижив у концтаборі та звільняв Краків

Дмитро вже став потроху ходити з милицями, але у вересні шпиталь із Житомира німці перевезли до Рівного, де поранених «розсортували» на «ходячих» і «лежачих». Перших одразу ж кинули за колючий дріт у табір,  а других поклали в костьолі – до одужання або смерті. Степанов одужав, хоч і важко було, адже  морили голодом, даючи на добу лише 70 грамів хліба, змішаного наполовину з тирсою, та літр «баланди» (вареної води з буряковою гичкою та інколи капустинням). У «нагороду» за це його перевели до здорових – за колючий дріт, а невдовзі повезли до Ковеля – в  концтабір, який називали пересильним.

Куди їх готували пересилати, спочатку для всіх було інтригою. Річ у тім, що впродовж двох тижнів полонених кожного дня водили в лазню, голили, дезінфікували від вошей.

«Мене мати немовлям не щодня купала, а тут така дивина. Дехто радів, думаючи, що готують до відправки в Німеччину – на роботи. Аби куди, тільки б швидше з-за дроту, з цієї голодовки», – згадував Дмитро Степанов.

Згодом стали щодень по 120 осіб відправляти – у Польщу. А коли в таборі випадково дізналися куди –  волосся дибом стало. Виявляється, у сумнозвісний Майданек – до крематорію… Тоді у Степанова та ще шістьох товаришів став визрівати план утечі.

Втечу організував… комендант поліції 

Ще в Житомирі Дмитро зійшовся з комендантом поліцаїв (був з-поміж радянських військовополонених), які охороняли  шпиталь, Іваном Глоткіним. А познайомився з ним за доволі екстремальної ситуації: одного дня всім пораненим наказали вийти з палат, щоб зробити дезінфекцію. У Дмитра якраз поламалася милиця, і доки її зв’язав якоюсь ганчіркою, зостався сам у корпусі. Поліцай, який його застав, перевіряючи палати, шмагонув  гумовою нагайкою по плечах, але Дмитро в боргу не залишився й огрів того по спині милицею. Оторопілий поліцай подався геть, а через хвилину прибігло четверо інших – з ношами й винесли Дмитра надвір. Той поліцай з нагайкою і був Глоткіним. Очевидно, коменданту припав до душі хоробрий боєць-сибіряк, і з того часу став таємно підгодовувати харчами з комендантської кухні Дмитра та хлопців з його палати. Аж до відправлення їх у Рівне. А в Ковелі, бо туди ж відправили німці й охоронців-поліцаїв, Глоткін розшукав свого «хрещеника» й знову допомагав, чим міг.

Дізнавшись про Майданек, Глоткін запропонував Дмитрові підібрати надійних хлопців і готуватися до втечі.

Меморіальна дошка на місці, де був концтабір

Читайте також: Три роки неволі: як волинянин вижив у полоні в Норвегії. #ЦінаІсторії

Табір був огороджений сімома рядами колючого дроту. Але огороджували його самі ж в’язні під наглядом  здебільшого поліцаїв. Глоткін посприяв, щоб групу Степанова під час монтування огорожі ставили на одне ж і те саме місце. Таким чином, посвячені в план втечі в’язні в одному прольоті нижній  дріт прибивали абияк – щоб потім можна було послабити натяжку.

Однієї листопадової ночі  падав дощ із мокрим снігом, і німецькі вартові, що пантрували табір зовні, поховалися від негоди. Користуючись цим, Степанов, Глоткін і ще п’ятеро відчайдухів пролізли під огорожею непоміченими. Відійшовши з кілометр, розбилися на групки по двоє-троє й подалися далі – на Схід, до своїх. Але, сибіряк Степанов до своїх не дійшов –  «застряв» назавжди в Куклах. Там же «застряв» і його «подільник» екскомендант Глоткін. Крім них, узимку сорок першого-сорок другого це село прийняло ще близько 60 втікачів із фашистського полону. Та майже всі вони (хто волею, а хто неволею) подалися до червоних партизанів, що промишляли в навколишніх лісах і в Кукли вже не повернулися. Степанова ж від партизанщини врятували скалічені ноги. Глоткіна довгий час до лісу також не брали, лише в сорок четвертому зник із села. Довго не давав про себе знати Дмитрові, але після війни таки надіслав листа – з Чернігівщини, у якому назвався заступником начальника районного управління…КДБ. Засланим «козачком», виявляється, Ванька-комендант був у ворожому тилу…

Читайте також: Біль на віки: як у таборі смерті «Тростенець» нацисти знищували євреїв