Боротися з тяжкою недугою письменнику з Рівненщини допомагали «дитячі віршики»

Минають сороковини від дня смерті дитячого письменника Романа Демчука, засновника «Нобельської премії».  

Ми були знайомі давно, але спілкувалися дуже рідко, хоч і мешкали обоє на Поліссі, вважай, по сусідству – він у Зарічному, я в Любешеві.

Цієї весни я збирався зателефонувати йому, поговорити про життя-буття, але не встиг. Прикра звістка про його смерть 26 травня 2021 року звела нанівець мій намір. 

Роман Демчук родом із Покуття (Івано-Франківська область), але вищезгадане містечко, колись найвіддаленіший райцентр Рівненщини, давно вже став йому рідним пристановиськом. 

Як для письменника, то основна його професія, на диво, дуже далека від літератури. Він закінчив житлово-комунальний технікум у Чернівцях, потім – відповідний інститут у Львові. Після навчання молодого спеціаліста направили в Зарічне, будував у містечку банно-пральний комбінат, готель. Потім перейшов у дорожньо-будівельне управління, де пройшов усіма щаблями кар’єри – від майстра до начальника – й очолював це підприємство 33 роки. Але потяг до книжок і писання проявився в нього ще в дитинстві. Бувши школярем, складав кросворди, ребуси,  бо малював непогано, оповіданнячка писав невеличкі, замітки, які друкувалися в «Зірці» (республіканська газета дитяча тоді була така). Приїхавши в Зарічне, став друкуватись у місцевій районці, згодом літературну сторінку «Провесінь» у ній доручили вести. Писав фейлетони, гуморески до обласних газет, почав друкуватись у «Перці».

Утім, література тоді була лише захопленням, якому віддававсь у вільний від роботи час. А турбот у будівельників на Поліссі тоді вистачало.

«Коли я сюди приїхав, з 320 кілометрів тутешніх доріг тверде покриття було лише на 70 кілометрах. Під моїм началом підприємство збільшило цю цифру до 200. Хоча здебільшого доводилося бути не начальником, а постачальником, бо на всі будівельні матеріали тоді був якщо не дефіцит, то ліміт» – згадував Роман Демчук, коли загодила тема про місцеві дороги.

На початку двохтисячних, саме він, тоді керівник шляхобудівного  підприємства та вже відомий на Рівненщині письменник-гуморист був  і організатором, і автором сценарію, і ведучим, і, якоюсь мірою, навіть спонсором неординарного фестивалю українського гумору «Лауреат Нобельської премії» (від імені озера Нобель та однойменного села на Зарічненщині). А виникла ідея провести щось подібне при доволі своєрідних обставинах: коли в районі зменшилося майже до нуля фінансування на дороги, Роман Демчук з однодумцями замислилися, як привернути до себе увагу, а точніше, що б таке зробити, щоб в області стало соромно за поліські шляхи перед відомими людьми, які туди приїдуть. 

Вирішили використати, себто обіграти назву озера, розташованого на північному заході району, з найпрестижнішою літературною премією світу. А далі, як то кажуть, діло техніки. Колеги-письменники з Рівного залюбки підтримали, але всі організаційно-матеріальні проблеми поклали на плечі Романа Демчука. А куди було подітися? Правда, й зиск від цього певний з’явився: область відразу виділила на ремонти доріг 300 тисяч гривень, забезпечивши десь на 2-3 місяці роботою місцеве підприємство. 

До найближчого видавництва Романові Демчуку було близько двох сотень кілометрів, але це письменнику з поліської глибинки не стало на заваді писати й, головне, видавати свої твори окремими книжками. Причому в непростому жанрі – для найменших читачів. Та й не абиякими: одну з них, наприклад, визнали найкращою дитячою книжкою року в області. Перейти ж із гумору на «дитячу» тему Романа Демчука змусили проблеми зі здоров’ям.  У 2010 році в нього виявили пухлину на спинному мозку, і це, як він казав, «кардинально змінило його характер і внутрішній світ». Він покинув роботу, бо не міг ходити після операції, часом по тижнях не встав з ліжка, потерпаючи від болю.

«Усередині в мене все ніби перевернулося… До того часу, для прикладу, не любив домашніх тварин, не звертав уваги на пташок. А тут почало цікавити все, що нас оточує. І несподівано прокинулося бажання писати для дітей», – розповідав письменник, коли запитували про це.

Уже першу його дитячу книжку визнали найкращою на Рівненщині. І це так його окрилило,  що написав їх і видав одна за одною цілий десяток.

Хоч і за все доводилося дбати самому: домовлятися з видавництвом, друкарнею, художником (для дитячих книжок важливий не лише текст, але й відповідне оформлення, тому співпрацював із художниками, які малюють для «Малятка»), займатися розповсюдженням. Усі витрати покривав часто коштом власної пенсії. Жили удвох з дружиною на її пенсію. Дружина не нарікала, навпаки, підтримувала, розуміючи, що творчість тримала її чоловіка на цьому світі.

Як йому, галичанину, взагалі велося на Поліссі? Інша природа, клімат, традиції…

«Вийшов із літака, а на аеродромі бархани піщані, одне-єдине двоповерхове приміщення в містечку… Ніколи тут не приживуся, вражено подумав тоді. Але людина як та африканська риба амкуру, що може жити в мулі пів року, чекаючи в пересохлому озері сезону дощів, пристосовується до будь-яких умов. Головне, аби поряд були друзі й однодумці. І поговорити було з ким. От на безлюдному острові я б не вижив. – відповів мені з усмішкою.

 Лікарі давали йому лише 8 місяців життя, та завдяки, як казав сам,  «дитячим віршикам», Роман Демчук боровся з тяжкою хворобою ще понад десять років...

Читайте також: Помер відомий поліський казкар