На Волині точилися бої, поки в Києві відбувалася Злука
-
-
>
-
>
-
>
5509
Поки у Києві проголошували Злуку, на західних кордонах нашої держави йшла війна. Поляки намагалися захопити Волинь. Допомога з Києва запізнювалася. На захист рідної землі встали місцеві відчайдухи.
Ще на початку Першої світової війни, від самих перших днів мешканці Володимира-Волинського стали заручниками війни. У місті на той час стояв 68 бородинський полк Російської імператорської армії. За три десятки кілометрів – російсько-австрійський кордон. Тож уже в серпні 1914 року Володимир-Волинський став ареною боїв.
Місто обстрілювали. Штурмували кіннотою та піхотою. Австрійці намагались зайняти прикордонне місто. А росіяни вперто тримались за давнє українське місто. Світова преса регулярно повідомляла про сутички біля Володимира. А російський солдат Іван Усатий, родом з Поділля, навіть отримав Георгіївський хрест.
Читайте також: Зимовий Володимир-Волинський століття тому
Улітку 1915 року російське командування вирішило таки здати місто. Була оголошена загальна евакуація. Міська управа переїхала до Житомира, суд – до Новограда-Волинського, приватна гімназія пані Беньковської – до Києва. Росіяни вивезли майже усе.
З центральної площі міста зняли та перевезли до Києва цинковий пам’ятник імператору Олександру ІІ. Що не можна було вивезти – підпалили та зруйнували. Не евакуювали лише євреїв. З понад 15 тисяч населення лишилось 7 тисяч євреїв та по кілька сотень українців та поляків.
Місто пограбували та спалили. Місто опустіло. Фронтовий журналіст Олексій Толстой про стан міста написав: «У Володимирі-Волинському залізниця закінчилась… неподалік досі блукає у лісах австрійський батальйон, харчуючись сирою картоплею… Тут ми побачили перші сліди війни – спалений пакгауз та зруйновану динамітом водокачку. Величезні бетонні глиби та залізний бак розбиті і розкидані як горіхи…»
У серпні 1915 року, після року взаємних перестрілок та спроб штурму австрійці таки зайняли Володимир-Волинський. У місті розташувався штаб 4-ї цісарсько-королівської армії. Тридцять дві тисячі вояків заполонили місто. Військо Австро-Угорщини було багатонаціональним. Етнічні німці, чехи, угорці, поляки, хорвати і звісно ж українці-галичани. Кого тільки не було у володимирському гарнізоні.
На щойно зайняті австрійцями українські території відразу звернули увагу Січові Стрільці. На Волинь рушили агітатори та вербувальники. Та попереду йшли вчителі. По усій Волині вони створювали українські школи. І цим здобували прихильність місцевого населення.
Посадником міста назначили українця з Калуша Гната Мартинця. Під австро-угорським військовим управлінням Володимир-Волинський перебував до кінця 1918 року. Згідно Брестського мирного договору 1918 року, місто формально входило до складу Української Держави. Однак австрійці не поспішали покидати терени Західної Волині. Окупаційний режим продовжував діяти.
Після розпаду Австро-Угорщини та проголошення ЗУНР, уже інший міський посадник – Лука Мишуга організував вибори міського голови. Він же і переміг. Новий міський голова – нова й міська управа. Її сформували у складі двох українців (Черановський, Озерів), двох поляків (Гродецький, Савицький) та двох євреїв.
За іншими даними, до складу міського управ ління входили 3 українці, 3 поляків та п’ятеро євреїв, серед яких Лев Гершель. На революційній хвилі у місті створено українську міську міліцію, а у повіті діяли польські міліційні загони Тадеуша Крижановського.
Міський голова також добився, щоб місцева польська жовнірська рада оголосила декларацію, що Волинь – це Україна. Вояки колишньої австро-угорської армії роз’їзджалися по домівках. За армійське майно точилися справжні бої. Демобілізовані солдати спродували амуніцію та спорядження.
Від’їзд австро-угорського війська (а серед них були люди різних національностей – чехи, словаки, угорці, італійці, хорвати, українці) супроводжувався безладами, підпалами та погромами, а відтак – і смертельними випадками.
Як свідчить сам Лев Мишуга, «не було дня, щоби не привезено до управи кілька трупів пробитих або прострілених».В день від’їзду останніх 4000 вояків з 32-тисячного гарнізону в районі залізничного вокзалу знайдено близько 80 трупів, з них двоє – солдати-чехи. Містом ширились пожежі, 16 солдатів облили будинок кінотеатру нафтою та вимагали сплатити їм по 1 тисячі корон, інакше підпалять заклад.
На одному із перших засідань управи було підняте питання про мову урядування у місті. Більшість членів управи виступала за російську. Лише Мишуга та представники української громади Черановський та Озерів виступали за українську. Врешті, погодились на українську після ультиматума Мишуги з погрозою відмовитись від посади.
Ще одним випробуванням для міста стало перебування у ньому звільнених з австро-угорського полону вояків колишньої російської армії. Вони повертались на батьківщину брудними, голодними, повільними колонами. Йшли через Володимир. Це місто фактично було першим великим українським містом на шляху колишніх бранців.
А містяни ще памʼятали як рік тому, навесні 1918 року, у Володимирі формували дивізію сірожупанників. Тоді містом крокували вишколені, ідейні солдати.
Тепер ситуація була кардинально іншою. Для допомоги колишнім полоненим було організовано два харчувальні пункти при вʼїзді у місто, лазарет, а для відпочинку підготовлено одну будівлю Ковельських та Бородинських казарм. Серед них було чимало хворих та виснажених. Щоденно помирало 30-40, а то й 60 осіб.
Польський загін із Любліна приїхав до міста 13 листопада. Це були посланці від колишнього військового міністра люблінського уряду, полковника Едварда Ридза-Сміґли. Після переговорів із міським головою загін відступив. Місто опинилось у сірій зоні. Ані польська, ані українська влада його не контролювали.
В Києві у цей час відбувалась своя драма. Директорія розпочала антигетьманське повстання. На сході загрожували більшовики та білі. Уже відбувся бій під Мотовилівкою, у якому повстанці завдали поразки гетьманським військам.
Біля університету святого Володимира розстріляли студентську демонстрацію. Гетьман запровадив надзвичайний стан. Українській владі у Києві було не до оборони кордонів. Володимирські українці посилали делегації і до Києва, і до Львова. Скрізь обіцяли допомогти. Але… допомога не надходила.
Якщо вповні довіряти спогадам Лева Мишуги – а це міський голова, посадник і майбутній визначний діаспорний діяч – поляки зайняли місто 22 листопада. Хоча наразі не відомо чи це були підрозділи регулярної армії, а чи місцеві загони. Верховодив згадуваний вище місцевий дідич-поляк Тадеуш Крижановський. Син київського адвоката Альфреда Крижановського, випускник Ягеллонського університету, власник великого маєтку на 3 тисячі десятин землі неподалік Володимира.
Українська школа уже не працювала. Міського голову Луку Мишугу відсторонили від посади. Армія УНР перебувала недалеко від міста. Принаймні, Луцьк був в українських руках. У самому місті та околицях існував загін місцевих українців, готових до боротьби проти поляків. За Володимир-Волинський розпочались перманентні сутички з перемінним успіхом.
Читайте також: Легендарний генерал УНР Алмазов був меценатом луцьких гімназистів
Українці розпочали свій наступ о 3 годині ночі 20 січня. Перша сотня наступала з північного сходу. Мали два кулемети системи Максим та 60 багнетів. Між собою поляків називали «яворчиками». Бо польський командант мав прізвище Яворський.
Друга сотня йшла по Луцькій дорозі, зі сходу. А за ними, трохи далі, йшли основні сили. Обидві сотні мали завдання увійти у місто та спричинити паніку серед польської залоги. Сутичка розпочалась на переїзді через залізничну колію на Ковель.
Очевидець хорунжий Радчук згодом у своїх спогадах написав: «Залізничник, помітивши озброєних людей, кинув кожуха і прожогом подався геть до міста. Постріл один... другий... і через хвилину з вигуками «Слава» уся розстрільня бігом кинулася у місто. Кисилинська вулиця, Гноїнська і Ковельська перейдені майже без спротиву. На розі Ковельської та Миколаївської в саму розстрільню раптово врізався вершник польський офіцер з револьвером у руці. Його поцілений кулею кінь упав серед вулиці. Поляк скочив убік і завернув на Миколаївську вулицю. Хорунжий Симольчук кинувся за ним і врізався так само у відділ поляків, які вискочили з вулиці Городельської. Заторохкотіли польські стріли, але Симольчук уже за рогом будинку. Влучними по стрілами він змушує поляків до втечі. Кілька польських трупів залишилось на вулиці. Повстанці посуваються вперед».
Далі українці зайняли кінотеатр, костел і увесь центр міста. Центром польського спротиву стала вʼязниця. Старі, ще княжих часів, вали були майже неприступними. «Поляки отямились і відкрили вбивчий вогонь з валів в’язниці…поручник Статкевич з 23 козаками кидається па в’язничні вали. Падають перші жертви».
Далі сутичка за будівлю магістрату. Поранений кулеметник Степанюк, поручник Троць втрапив у пастку. З-під вʼязниці повертаються козаки Статкевича. Виби поляків звідти не вдалось. «Відворот!», – командує Симольчук.
Відстрілюючись, повстанці відходять. На розі Миколаївської і Плотинської, шлях перетинають польські кіннотчики з боку Ковельських касарень. Та кілька сальв і дорога вільна. Далі відступ проходить без перешкод. Зібрались у лісі «Березина». Завдання було виконано. Поляки у паніці покидали місто.
Дві сотні поснідали у приміському селі Поничеві – селяни їх нагодували. Рушили далі – до свійчівських лісів, де через 25 років виникне УПА. Вранці наступного дня, 21 січня, в покинутий поляками Володимир вступили українські війська. На міській вежі маяв синьо-жовтий прапор.
З цього приводу газета «Нова рада» писала «після гарячого бою з українськими військами вчера в 8 годин ранку занято Володимир-Волинський». Головнокомандуючий Південно-західним фронтом Володимир Оскілко видав спеціальний наказ: «Від імені Української Народньої Директорії, головного отамана і своїм іменем висловлюю вашій героїчній групі щиру подяку за це завзяття з яким провадилась боротьба за здобуття рідного і старого українського міста Володимира-Волинського. Хай знають вороги, який подарунок в день річниці проголошення самостійної, вільної і незалежної УНР піднесли українському народу ваші герої козаки. Слава Україні! Слава славному козацькому війську!».
Наступна хвиля протистояння відбулася 22-24 січня 1919 року, коли у Києві відбувалися урочистості з нагоди Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу.
Військові операції з польського боку вів І батальон (2 та 4 компанії) оперативної групи «Хелм» (командир – генерал-підпоручник Стефан Маєвський).
Про сили поляків довідуємося із «Нарису воєнної історії 17 полку піхоти»: 8 офіцерів та 250 рядових під керівництвом поручника Яна Котовича.
Батальйон прибув 22 січня залізницею до Устилуга з місця свого розташування у Ряшеві та вирушив пішки в напрямку Володимира-Волинського. У П’ятиднях до них приєдналася група майора Владислава Бонча-Уздовського.
Читайте також: Село П’ятидні 100 років тому
У ніч з 22 на 23 січня розпочався бій. Поляки спочатку захопили казарми на західній околиці міста. Плютон підхорунжого Юзефа Земби захопив залізничний вокзал «завдавши поважні втрати українцям». Однак наступ поляків зупинився через опір українців на правому франзі. Вокзал довелось залишити, захопивши «кільканадцять полонених та кулемет».
Наступного дня українці відступили з міста. Полякам вдалося відновити свій контроль над містом 24 січня. У публікаціях є певна неузгодженість у датах. Польськомовні джерела, як правило, подають датою зайняття міста 23 січня. Українські – 24. Розбіжність у датах можна пояснити.
Сам бій (переможний для поляків) відбувся у ніч з 22 на 23 січня. Українці відійшли з міста 24 січня. Кожна сторона «запам’ятала» свою дату – ту, яка видавалася важливішою. У січневих боях у Володимирі-Волинському загинуло дванадцятеро українських вояків. З польського боку було семеро поранених, пʼятеро – загинуло.
Усіх їх поховано на міському кладовищі у двох братських могилах. Українці над могилою встановили хрест «Полеглим за рідний край. 1918-1919 роки».
Біографічний довідник «Офіцерський корпус армії УНР» містить інформацію, що 22 січня 1919 року виконуючим обов’язки начальника Володимир-Волинської групи військ був призначений полковник Гнат Порохівський.
Чому 22 січня – на другий день успішного зайняття міста? Чому лише «виконуючим обов’язки»? Можливо, попередник Гната Порохівського під час бою 21 січня потрапив у полон, загинув чи був важко поранений, а тому не міг виконувати свої обов’язки. До слова, Гнат Порохівський теж потрапив до польського полону 2 березня.
Цим також можна пояснити факт відступу 4-тисячного українського загону під натиском усього трьох сотень поляків – через смерть або важке поранення командира, підкріплене віддаленістю запілля, українці були здеморалізовані. До того ж, 23 січня 1919 р. було підписано наказ начальника штабу армії УНР Андрія Мельника про реорганізацію армії.
Серед інших, у згаданих боях брав участь загін на чолі з Юхимом Бундою. У публіцистиці та газетних статтях його нагороджують званням сотника, хоча якихось документальних підтверджень цьому наразі немає. Фронт до березня стабілізувався трохи далі східних околиць міста.
Декретом Начальника Держави Юзефа Пілсудського від 8 лютого 1919 року із зайнятих польськими військами земель утворено «Військовий уряд Кресів Всходніх». Бурмістра-українця Черановського змінив поляк Ціхоцький. Розпочався двадцятирічний період «польського» Володимира.
Читайте також: Луцькі гроші, червона дичина, мер-єврей та інші факти, які ви не знали про Українську Революцію на Волині
Віталій СКАЛЬСЬКИЙ
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
