Пригоди волинського шляхтича Михайла Чайковського: від козацького ватажка до османського паші
-
-
>
-
>
-
>
7533
Михайло (Міхал) Чайковський був відомий у XIX столітті як польський письменник, політичний діяч та османський паша Садик Мехмед. Він тричі змінював віру – католицизм на іслам, а потім – на православ’я, і мав п’ять дружин. А ще, будучи сполонізованим шляхтичем, став козаком і воював проти Москви на службі в османського султана. Про його подвиги українці, поляки, росіяни й турки складають легенди. Ким же насправді був цей чоловік, розповідає дослідниця османської історії, авторка книжок «Роксолана: міфи та реалії», «Жіночий султанат: влада та кохання» Олександра Шутко.
Козацьке дитинство
Народився Михайло Чайковський 29 вересня 1804 року в селі Галчинець (тепер Гальчин) Житомирського повіту Волинської губернії в давній сполонізованій українській родині.
Його батько Станіслав Чайковський був волинським шляхтичем, а мати Петронеля – правнучкою гетьмана Івана Брюховецького.
ЇЇ батько – волинський шляхтич Михайло Глембоцький після раптової смерті зятя виховував онука Михайла в дусі славних козацьких традицій. «Мати моя, крім любові і прихильності …всіма силами намагалася зробити з мене козака і по духу, і по плоті», – писав у спогадах сам Михайло Чайковський.
Читайте також: Волинянин Андрій Войнаровський був правою рукою гетьмана Івана Мазепи
Освіту він здобув в одному з найкращих навчальних закладів Російської імперії – бердичівському ліцеї англійця Джона Уолсея, де навчався військовій справі, кільком іноземним мовам, поетиці, географії, фізиці і математиці.
Учителем словесності в Михайла Чайковського був Петро Гулак-Артемовський. Після смерті Уолсея юнак навчався в Межиріч-Корецькій школі на Волині (зараз село Великі Межиричі на Рівненщині).
Потім вступив до Варшавського університету, де заприятелював з поетами Юліушем Словацьким та Адамом Міцкевичем. У листопаді 1831 року поляки повстали проти російського панування. Тоді Михайло Чайковський розпустив своїх кріпаків, створив із них повстанські козацькі загони.
У своїх мемуарах він яскраво описав цю подію. Коли ж повстання росіянам вдалось придушити, йому після втрати маєтку довелося рятуватися втечею до Франції.
Письменник і політичний діяч
У Парижі Чайковський познайомився з Леонідою Габаре із заможної французької родини і одружився з нею. Тоді ж потрапив в опіку некоронованого короля Польщі Адама Чарторийського.
Той побачив у Михайлі Чайковському, який працював у Парижі журналістом і писав твори на козацьку й антиросійську тематику – «Вернигора», «Козацькі повісті», «Гетьман України», «Українки», «Степан Чернецький» тощо, полум’яного борця за права поляків проти російського гніту.
Тому зробив його членом розгалуженої шпигунської мережі, так званого «Східного агентства». У Парижі Чайковський став батьком чотирьох дітей – доньок Кароліни й Михайлини й синів – Адама, хресним якого став сам Чарторийський, та Владислава.
За завданням Чарторийського він поїхав з таємною місією на Балкани. У вересні 1842 року ініціював переворот у Сербії, внаслідок якого на Балканах послабився російський вплив. Також брав участь у замиренні конфлікту між запорожцями та некрасівцями в Добруджі.
Тоді ж Чайковський, який мав французький паспорт, заручився підтримкою османського султана Абдулмеджида, щоби під його покровительством не лише приймати польських емігрантів у Стамбулі, а й розпочати активну боротьбу за вільну Польщу.
Джерело: https://islamansiklopedisi.org.tr/sadik-mehmed-pasa--caykovski
Його ідеями захопилася донька професора Анджея Снядецького, Людвіка, яка була першим коханням знаного польського поета Юліуша Словацького та дружиною померлого на війні з османами російського морського офіцера Володимира Корсакова (ліцейського товариша поета Олександра Пушкіна). На момент прибуття до Стамбула їй виповнилося 40 років.
Джерело: http://kobietyihistoria.blogspot.com/2012/06/ludwika-ciagle-znika.html
Попри це, вона була мініатюрною жвавою брюнеткою. Її енергія, освіченість та рішучість захопили молодшого від неї на два роки та одруженого на француженці Михайла Чайковського. Саме Снядецька допомагала йому реалізувати ідею з організацією поселення поляків у Стамбулі, яке назвали на честь Чарторийського, Адамполь.
На службі у султана
Одружений Чайковський жив зі Снядецькою в цивільному шлюбі, що не подобалося полякам. Тому його потурчення в Стамбулі стало справжнім для них ударом.
В османських архівах зберігся документ Михайла Чайковського, надісланий до шейхульіслама (муфтія) Аріфа Хікмета-бейефенді від 7 січня 1850 року, у якому він просив його про навернення на праведну віру й отримання нового мусульманського імені Мехмед із прізвиськом Садик, тобто «вірний».
На це отримав відповідь, що оскільки його навернення в іслам відбулося раніше, то не потребує додаткових дій з боку муфтія. До цього 1849 року Чайковський узяв мусульманський шлюб (нікях) із Людвікою Снядецькою. Адже зміна релігії автоматично звільняла його від попереднього шлюбу з француженкою Леонідою Габаре.
Читайте також: Як волиняни поверталися із кримськотатарського полону
Про це з обуренням писав у листах польський поет з відомого магнатського роду Зигмунд Красінський, який підтримував фінансово польських емігрантів: «Шлюбом турецьким (османським – О.Ш.) поєднався з цією недостойною вар’яткою Снядецькою, якій вже було 60 років (явно перебільшив вік нареченої – О. Ш.), отримав маєток вартістю у півтора мільйона, ворогом Польщі стане невдовзі…».
Також Красінський зазначав, що шлюб відіграли з гамором та кумедною виставою, молячись привселюдно цілий день і співаючи бусурманських пісень. На його думку, все це Чайковський зробив, аби втекти від французької дружини та дітей. Але він помилявся. Адже, ставши Саїд Мехмед-пашею, Чайковський наприкінці 1850-х викликав з Франції до себе дітей.
Його сини також навернулися в іслам. Старший Адам став Тімур-беєм, а молодший Владислав – Музаффер-беєм. Характеризуючи синів, Чайковський пише: «Тут в Туреччині (Османській імперії – О.Ш.) один мій син, і то молодший, міг би
мене заступити… а на Україні, в Козаччині – мій син старший, бо молодший – то солдат-дипломат, а старший – козак».
Так і сталося: У Стамбулі Музафер-бей став пашею і у 1902 – 1907 роках навіть отримав посаду губернатора Лівану, а старший син Адам зробив непогану кар’єру в російському війську.
Михайло Чайковський на службі у султана створив козацькі загони, так звані «казак-алаї», до яких, окрім українців, входили некрасовці-липовани, поляки, болгари, боснійці, румуни, угорці та євреї. Він власноруч розробив однострої і забезпечив кінноту арабськими скакунами.
Джерело: http://www.encyclopediaofukraine.com/picturedisplay.asp
23 січня 1854 року османські козаки склали присягу султану, який видав їм символічне знамено Запорізької Січі. А Чайковський, тобто Садик Мехмед-паша, тоді отримав титул кошового отамана та прізвисько – «отаман Чайка». Під час Кримської війни 1853 – 1856 років очолювані ним козацькі частини славно билися під Сілістрією та брали участь у взятті Бухареста.
1861 року помер султан Абдулмеджид. Його наступник Абдулазіз надав Садик Мехмеду-паші титул бейлербея Румелії, який був першим за статусом намісником провінції в Османській імперії, що підпорядковувався тільки султанові, поєднуючи цивільну та військову владу.
Утім, 1866 року померла його кохана дружина Людвіка Снядецька. Він поховав її в Адамполі, який вони заснували разом. Тоді ж скаржився у листах: «Я втратив найдорожче у світі – пораду, розраду, супутницю 23-х років праці та мозолів».
Джерело: http://kobietyihistoria.blogspot.com/2012/06/ludwika-ciagle-znika.html
Убивче кохання
Майже 70-річного самотнього Чайковського, якого шляхта, попри намагання друга – Адама Міцкевича, відсторонила від справ польських емігрантів у Стамбулі, знайомлять з юною та гарною грекинею Іреною Теосколо. Її чорні очі, брови й волосся підкорили серце старого воїна, який, як він сам напише в оповіданні «Чайка», став невільником цього раптового кохання.
Тому знову одружився. Саме через його дружину-грекиню російський посол у Стамбулі Микола Ігнатьєв намовив Михайла Чайковського зректися ісламу та повернутися до Російської імперії. 1872 року йому офіційно вручили царську амністію. Тож Чайковський, отримуючи військову пенсію від султана, поїхав до Києва, де перейшов на православ’я та почав активно закликати до примирення з царизмом і об’єднання усіх слов’ян Російської імперії.
Невдовзі він вкотре став батьком доньки, похресником якої був Олександр ІІ. За гроші, подаровані російським імператором, Чайковський купив маєтність у селі Бірки на Чернігівщині, де оселився з родиною. Але його життя не було там спокійним, адже дружина почала зраджувати із молодим управителем його маєтку.
Тому скандали й нестерпні сцени ревнощів змусили старого Чайковського перебратися на хутір, де він мешкав в убогій хатині разом зі своїм вірним супутником Адамом Морозовичем. Коли ж той помер він серцевого нападу, дружина-грекиня вмовила Чайковського повернутися додому. Відтак поновилися сварки та скандали.
Навіть приїзд доньки з Петербургу, де вона навчалася у Смольному інституті за державний кошт, не приніс спокою у родину. Приводом для чергового скандалу стало небажання дружини, яка збиралася проводжати доньку на навчання, узяти із собою служницю. Під ранок Михайло Чайковський увійшов до її кімнати, присів поряд на ліжко і, приставивши до серця револьвер, натиснув на гачок.
Ще кілька днів він був при тямі і на запитання слідчої комісії, що стало причиною самогубства, відповів: «Життя набридло». Від втрати крові Михайло Чайковський помер з 17 на 18 січня 1886-го у 82-річному віці. Поховали його в селі Пархимів (Чернігівщина) поруч із товаришем Адамом Морозовичем.
Про перших його двох дружин, на жаль, немає інформації. Знаємо лише, що однією з них була Северина Залеська, яка померла перед від’їздом до Стамбула. Старший син Адам отримав архів батька та займався популяризацією його спадщини. Він листувався з істориками Францішеком Равітою-Гавронським, Іваном Застирцем та Євгеном Рудницьким, які працювали над біографією Михайла Чайковського.
Деякі папери передав для друку в Краків. А його сестра Кароліна під псевдонімом «Ванда» видала у Франції «Анекдотичні спогади про Туреччину (1820 – 1870 рр.)» свого батька про правління султанів Абдулмеджида і Абдулазіза. Турки тривалий час гадали, хто є автором цих кумедних історій: османські генерали чи султанські служники? Правду дізналися лише у ХХ столітті.
Читайте також: Луцький договір: шпигунські пристрасті та програні війни
Олександра ШУТКО
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
