Одне кохання і три весілля бандерівця Чорноуса

15 Жовтня 2015, 15:41
1789

Лучанин Антон Костюк пережив застінки НКВС, уранові рудники і Долину смерті.

Багато із його побратимів уже у кращому світі. А він і досі, ніби то було вчора, чітко пам’ятає дні повстанської юності, коли разом із такими ж, як сам, прагнув кращої долі для України. Хоч і заплатив за це роками таборів, втраченою молодістю й коханням.

86-літній Антон Степанович поділився спогадами з журналістом «Сім’ї і дому».

НАРОДИВСЯ ЗА БУГОМ, СТАВ ПОВСТАНЦЕМ НА ВОЛИНІ

Антон Степанович ще семикласником вступив у юнацьку сітку українських націоналістів, яку очолював директор школи. Вчилися і військової справи, і розвідки. А у 1944-му родину разом з іншими холмщаками виселили з рідного Тератина на Грубешівщині, аж у одеські степи.  «Довелося усе кинути. А батько мав чимале господарство, тільки землі – 10 гектарів» – поринає у гіркі спогади чоловік.

На Півдні хлопець вивчився на тракториста, сезон працював на комбайні. Бракувало у воєнні роки чоловічої сили. Страшна посуха знищила врожай, люди заробляли за трудодень усього по сто грамів зерна.

Якось хлопці із сусіднього села, ровесники Антона, пішли в поле –  зібрати колосків, які лишилися після жнив. І їх упіймав об’їждчик.

«Привіз їх у сільраду, викликав дільничного, – розповідає Антон Степанович. – А у них тих колосків – по жменьці! Нас, таких-о чотирьох «шпінгалетів», змусили тих «злодіїв» стерегти. Хлопці попросилися до вітру. Вивів їх і кажу: «Тікайте!» Вони побігли, я вистрелив у повітря. Думав, пронесе. Та їх, бідолашних, таки знайшли, засудили одного до п’яти, другого – до семи років. За що? За колоски! А в нас на Грубешівщині добрий господар ще й приплатив би за те, що поле йому прибрали…»

Це було, певно, останньою краплею. Вирішили Костюки повертатися ближче до рідних країв. У 1946-му попакували такі-сякі пожитки й подалися на Волинь. Усі, поїхали поїздом, а Антон – пішки, бо гнав корівку-годувальницю.

«Напевно, те, що мандрував через усю Україну, бачив, як живеться людям, і утвердило мій націоналістичний дух ще більше», – міркує сивочолий повстанець.

У Олександрії – колишній польській колонії у Рожищенському районі – поселилися у батькових знайомих. Там і познайомився з «хлопцями з лісу». Перший раз – геть кумедно: випадково ускочив у клуню, а там незнайомі чоловіки миються.

«Якось господар мене запитав, чи не хотів би я хлопцями поспілкуватися, – усміхається Антон Степанович. – Звісно, я хотів! Він тоді мене до них відвів…»

Довго Антон балакав із хлопцями. Лише згодом дізнався, що то був сам Дубовий, командир УПА-Північ, з побратимами.

17-річний Антон готовий був хоч зараз іти до лісу. Втім йому все ж дали час на роздуми, поділилися літературою, а ще вручили «Декалог українського націоналіста», аби вивчив його. Через деякий час Антон удруге зустрівся з упівцями і склав присягу. Тоді й отримав псевдо Чорноус.

ТЯЖКИЙ ЕТАП І ДОЛИНА СМЕРТІ

Антон рвався до лісу, але Дубовий сказав, що кориснішим він буде у місті. Наказ є наказ, лишився у Луцьку. Першим завданням було улаштуватися на роботу шофером». Водійські права Антон отримав за хабар начальникові ДАІ – спирт, переданий хлопцями.

Так став зв’язковим. Працюючи, і хлопців возив, і книги, і шкіру на чоботи,і  медикаменти, і батарейки купував…

«Мій брат тоді працював у друкарні, то нам вдавалося навіть фарбу і шрифти діставати, – хитро всміхається. – Фарбу припасовували у грілці на поясі, шрифти – у глибоких кишенях».

Каже, що найстрашніше було ходити на зустрічі й передавати грипси – секретні записки з паролями й важливою інформацією, писані на тонкому газетному папері.

«У разі чого його можна було легко ковтнути», – пояснює.

У серпні 1951 року заарештували районного керівника ОУН Луцького району: влаштували засідку на квартирі коханки. І той видав усю районну сітку. Саме в той час додому до Антона навідався дивний гість із грипсом. Насторожило: записку до хати принесли, а не лишили у домовленому місці. Тож на вказану у посланні зустріч не пішов.

Але все одно арештували. Кілька днів били, змушували до співпраці.

«Просив Бога лише, щоб не здати своїх, – аж мружиться від болючих спогадів. – Вигадав легенду, як ішов з танців через місток, перейшли мене хлопці з лісу, попросилися переночувати. Потім прилякали, мусив їм кілька батарейок купити».

Хоч і без явних доказів, а засудили Антона з батьком до 25 років таборів. Дорогою до Магадана видавали по 300 грамів хліба з оселедцем на добу, а води – ні краплі. Кінцевий наш пункт призначення — Бутугичак, де уранові шахти. Якути звали його Долиною смерті.

Там Антон тягав вагонетки, доки земляки-волиняни не допомогли перейти на роботу в механічні майстерні, бо ж золоті руки мав, будь-яку машину вмів полагодити. Після уранових шахт були й золоті рудники, і автомайстерні. А ще  грав на трубі у табірному оркестрі. Заготовляв ліс, косив сіно, яким потім дозволяли набивати матраци. «А сіно – то таки не тирса», – усміхається.

Реабілітували і звільнили Антона у 1956 році. Каже, та подія досі змушує тремтіти серце.

ДВІЧІ В ОДНУ РІКУ

Повернувшись до Луцька, спочатку не міг навіть приписатися. Довелося давати могоричі… Тут довідався гірку звістку: дружина вдруге одружилася, ще й народила доньку іншому…

«З Марією одружилися вперше 1951 року, – змахує непрохану сльозу. – Як же ми любилися! Три роки зустрічалися, а вона й не знала, що я з «хлопцями з лісу». Виходить, підвів її, про це чи не найдужче шкодую… Ми з нею не просто розписалися, а у церкві повінчалися, бо вірили, що – назавжди. Арештували мене через два місяці після весілля. Коли забирали, кажу Марії: розлучися, ж хіба то діло – молодій красивій каторжанина чекати? Та й тягати через чоловіка-бандерівця не будуть».

Марія вийшла за солдата з Бійська, поїхала з ним у Сибір. Треба було якось улаштовувати своє життя. Антон одружився, у шлюбі народився син. Життя не складалося, але терпів, бо ж підростав син.

Коли Маріїн чоловік помер, вона повернулася додому. Жили кожен своїм життям, але врешті не витримав: пішов із сім’ї,повернувся до коханої.

«Ми завжди були подружжям перед Богом, – каже, дивлячись на жінку на весільному портреті на стіні. – Бо ж вінчані… Удруге розписалися, коли обом по 45 було».

У парі закохані Антон та Марія прожили 18 років.

«Мало прожили, але такими щасливими були, якби ви тільки знали! Коли Марії не стало, я теж думав, що не житиму. Але, бачите, і досі ряст топчу. А вона живе у моїй пам’яті…»


Тих випробувань, яких вділила доля Антонові Костюку, вистачило б на багатьох. Не кожен витримав би. Не кожен вистояв би. Але він зміг.

«Якби можна було б заново життя прожити, і дня не викреслив би, не змінив би нічого, знов би у повстанці подався», – каже сивочолий Чорноус.

Оксана ГОЛОВІЙ

Під час гутірки на «Бандерштаті»
Під час гутірки на «Бандерштаті»

Документи із сімейного архіву
Документи із сімейного архіву

Документи із сімейного архіву
Документи із сімейного архіву

Документи із сімейного архіву
Документи із сімейного архіву

Документи із сімейного архіву
Документи із сімейного архіву

Після вінчання з Марією. Цю жінку він кохав усе життя
Після вінчання з Марією. Цю жінку він кохав усе життя

Табірний оркестр
Табірний оркестр

З Наталією Осьмак, донькою президента Головної визвольної ради Кирила Осьмака
З Наталією Осьмак, донькою президента Головної визвольної ради Кирила Осьмака

Табірний оркестр на гастролях
Табірний оркестр на гастролях

Табірне фото
Табірне фото

Табірне фото
Табірне фото

Табірне фото
Табірне фото

Табірне фото
Табірне фото

Одне із небагатьох весільних фото з Марією
Одне із небагатьох весільних фото з Марією

В’язень Антон Костюк. Ця святочна вишиванка була в таборі одна на всіх
В’язень Антон Костюк. Ця святочна вишиванка була в таборі одна на всіх

Повстанець Чорногус - затятий мисливець
Повстанець Чорногус - затятий мисливець

Під час гутірки на «Бандерштаті»
Під час гутірки на «Бандерштаті»

Коментар
26/05/2024 Неділя
26.05.2024
25.05.2024
24.05.2024