«Коли ти йдеш проти системи, зупинятися не можна»: історія українського спротиву з-під землі

Спекотного липневого дня вони стояли на центральній площі Донецька й намотували на руку трикілограмові шахтні саморятівники (дихальний апарат призначений для захисту шахтарів під час аварій, – прим. ред.) . Були готові оборонятися, навпроти – міліція з кийками, а за її спинами – сірі стіни та зашторені вікна, за якими ховалися ті, хто ще декілька років тому здавалися вершителями доль, небожителями. 

Під ногами – розпечений асфальт великого промислового міста. З-під касок на обличчя протестувальників стікав піт, до тіла прилипали забруднені вугільним пилом спецівки. Напруга наростала. 

Страйкарів не вдалося ні залякати, ні розігнати за допомогою міліції. Шахтарі вимагали гідних умов праці та соціального захисту. Але це був тільки початок. Згодом на шахтах замість зірок замайорять жовто-блакитні прапори, а у Червонограді (теперішня назва – Шептицький) «впаде» пам’ятник «вождю мирового пролетаріата». Саме під тиском страйкарів Верховна Рада УРСР ухвалить Закон «Про економічну самостійність Української РСР». 

Через два роки обласних та районних комітетів Комуністичної партії, біля будівель яких збиралися протестувальники, вже не було, як і країни, в якій влітку 1989 року розпочалися  наймасштабніші за всю її історію протести робітників.