Волинянин в Ірландії написав книгу про Литовеж: від родинних спогадів до легенд про корону Данила
3457 
Найменша громада Волині – Литовезька – свого часу стала єдиною в Україні, яка фінансувала археологічні дослідження з місцевого бюджету, аби дослідити замок першого волинського воєводи князя Олександра Чорторийського.
Саме тут, на березі Західного Бугу, де й досі живе легенда про заховану корону короля Данила, виріс Петро Шалапай. Уже в Ірландії він написав книгу «Історія та сучасність села Литовеж», у якій зібрав пам'ять про рідне село. Журналістка Район.Історія поспілкувалася з автором.
Червоний прапор і німці
Історією рідного села пан Петро зацікавився з дитинства. Поштовхом до цього стала праця місцевого краєзнавця Леона Пучковського«Нариси села Литовеж».
Ця невелика книжка багато років залишалася одним із небагатьох видань, присвячених минулому цього давнього волинського села. Ще під час навчання в інституті чоловік почав збирати старі родинні фотографії, записувати спогади старших людей та цікавитися історією своєї родини.
Його дід Феодосій Шалапай, за польських часів, був солтисом у селі, а дід по материній лінії Клим Монюх – війтом, в підпорядкування якого входило кілька навколишніх сіл. Саме від батьків і родичів дослідник почув багато розповідей про життя на Волині у міжвоєнний період, роки Другої світової війни та повоєнну добу.
Особливе місце у його спогадах займає матір – Лікерія. Після смерті батька саме вона зберегла для дітей родинну пам’ять. Довгими вечорами розповідала про життя села, про польський період, прихід радянської влади, німецьку окупацію та непрості повоєнні роки. Ці розповіді стали основою для майбутніх досліджень.
Пан Петро згадує, що родинна хата, в якій ми з ним бесідуємо, збудована у 1922 році. Будівля стала мовчазним свідком багатьох історичних подій. Висів на цій хаті, половину якої перетворили в магазин, червоний прапор. Чия влада – того й прапори.
«22 червня 1941 року ніхто ж того прапора не зняв. А від нас три кілометри до Буга, тобто до границі, – розповідає Петро Шалапай. – Десь о 6-7 годині німців повне подвір'я. Притягнуло, що прапор на хаті. Зірвали його, гудуть, топчуть. Мого брата, двох бабусь, матір ставлять до стіни на розстріл. Але покійна баба Павліна, стає на коліна перед офіцером, показує вишивку на сорочці і просить: «Офіцере, ми не комуністи, не комуністи, ми українці». Він їх відпустив. Але пішли до стайні, забрали пару коней та залишили німецьку кобилу, яка була крепкою, але повільною. І отак мати з нею перебула всю війну.
Як батько вернув з німецького полону, то ще їздив на ній і навіть у колгосп віддав. Батько пішов на війну в 1939-му в Польщу. Але їх розбили під Варшавою і він попав на 7 років у полон до німців. Відійшов рано у вічність, коли мені виповнилося тільки 18 років. Я мало що знав про його життя».
Петро Шалапай вирішив продовжити справу Леона Пучковського і написати власну книгу про Литовеж. Однак постійно бракувало часу: робота, господарство, сімейні турботи не залишали можливості систематизувати зібрані матеріали.
Від інженера до краєзнавця
Петра Шалапая можна назвати одним з будівничих Нововолинського заводу спеціального технологічного обладнання – підприємства, де виробляли спеціальні верстати для подальшого виробництва на суміжних заводах трансформаторів та електродвигунів. Він прийшов сюди працювати у 1976 році, коли на місці майбутніх цехів були лише котловани, траншеї та будівельні майданчики.
«До трьох тисяч будівельників працювало. У великій їдальні обід починався о 12:00, закінчився о 16:00, поки всі перейдуть», – пригадує чоловік.
Молодий спеціаліст брав участь у монтажі обладнання першого зварювального комплексу, допомагав готувати виробничі приміщення до запуску та займався введенням об’єктів в експлуатацію. За це отримав позолочений годинник і направлення на здобуття вищої освіти у Київський політехнічний інститут.
Повернувся на підприємство й продовжив працювати за фахом. Загалом Нововолинському заводу СТО віддав понад два десятиліття життя.
«У 1975 році – одружився. Ми все жартували, що наша молодість пройшла за книжками. Дружина у мене за фахом вчителька. 47 років навчала діток», – каже пан Петро.
Наприкінці 1990-х років ситуація на підприємстві погіршилася. Через економічну кризу виробництво скорочувалося, зарплату виплачували нерегулярно. Тоді Петро Шалапай перейшов працювати до Нововолинського професійно-технічного училища №11, де готували зварювальників та сантехніків.
«Я прийшов вчасно. «Зварювальник» – нова професія, вони не могли її навіть відкрити. Профільне міністерство вимагало викладача з дипломом зварювальника. Взяли мого диплома, поїхали у Міністерство і групу зварювальників затвердили», – пригадує Шалапай.
Однак життєві обставини змусили залишити педагогічну роботу. Похилий вік матері та потреба постійного догляду за нею вимагали багато часу, тому пан Петро повернувся до села і присвятив себе родині.
Як і багато українських родин, Шалапаї в 90-ті шукали додаткові джерела заробітку. Працювали на землі, вирощували городину, тримали господарство. Довелося займатися й дрібною торгівлею. Подружжя їздило до Білорусі, де купували товари для перепродажу. Так вдалося підтримати сім’ю та допомогти дітям здобути освіту.
Син Сергій закінчив Львівську академію ветеринарної медицини, згодом переїхав до Ірландії, де створив власну сім’ю. Старший син Ігор закінчив Луцький технічний університет, живе і працює в Луцьку. Разом з дружиною Валентиною тішяться донькою Соломією та онуком Конором, які теж живуть в Ірландії.
Сергій Шалапай від початку повномасштабного вторгнення присвятив себе допомозі Україні. Разом із благодійною організацією Project ESPWA та українською громадою він організував відправку десятків вантажівок з гуманітарною допомогою для військових, лікарень, дітей та постраждалих від війни.
До України регулярно надходять генератори, автомобілі швидкої допомоги, медичне обладнання, ліки, продукти, одяг та інші необхідні речі.
Сергій активно популяризує Україну серед ірландців: організовує благодійні акції, виступає на мітингах, співпрацює із місцевими медіа та залучає жителів Ірландії до збору коштів. За свою діяльність він отримав відзнаки від ірландської громади, зокрема, медаль на честь національного лідера ірландців Майкла Коллінза, а друзі називають його «народним послом України».
Книга, написана далеко від дому
У листопаді 2022 року померла Галина – дружина Петра.
«Увечері, після похорону сів з синами та почали розмовляти. Менший Сергій каже – їдь зі мною до Ірландії. Отак з кінця 2022 року я там і живу. Мови не знав, бо у школі німецьку вчив, містечка теж. Виходив подихати свіжим повітрям: сто метрів сюди, сто метрів туди. Якось кажу своїй невістці: «Марійко, дай мені паперу, якогось зошита, щось писатиму». Вони на роботах, діти в школах, в хаті тихо. Сиджу, згадую, і пишу», – каже чоловік.
До роботи, краєзнавцю стали у пригоді й книга Леона Пучковського, і власні нотатки, і численні родинні перекази.
На відміну від свого попередника, який більше уваги приділяв окремим історичним періодам та документам, пан Петро вирішив почати історію Литовежа від найдавніших часів.
Його цікавило походження назви села, перші згадки про поселення, розвиток громади у різні історичні епохи. Особливу увагу він приділив спогадам очевидців, адже вважає, що саме людські історії найкраще передають дух часу.
У своїй праці автор описує події Першої та Другої світових воєн, польський період, колективізацію, життя селянських родин, діяльність місцевих священників, учителів та громадських діячів. Окреме місце займають історії його родини, адже через долі окремих людей можна краще зрозуміти долю всього села.
Петро Шалапай щороку приїздить до Литовежа. Несе на могилу дружини улюблений жасмін. Спираючись на ціпок видирається на городище. Фотографує, вбирає очима рідний край, аби вистачило його на місяці перебування в Ірландії.
Краєзнавець переконаний – історія невеликого села є частиною великої історії Волині та України, а тому заслуговує на збереження для майбутніх поколінь:
«Нехай ті, хто прочитає мою книгу, знають як ми жили, учились і будували Україну в 50-90 роки XX століття і що сталося з Україною на початку XXI століття. Ми пройшли два майдани, але ще грозить і не відпускає нас Путін. Але Україна переможе цього руського ведмедя, і ми будемо вільні у своїх діях, думках і щасливо житимемо в новій Україні», – наголосив пан Петро.
***
Дивіться також випуск «Вечірнього Району», у якому розповідаємо, що означає для України головування Ірландії в Раді ЄС.