Одіссея доктора Романа Могильницького

Орися Вознюк

Подякувати

5 червня 2026, 13:04

  2205

Зберегти

Історія української інтелігенції XX століття – це часто історія розпорошення, втрат і неймовірної адаптації. Біографія доктора Романа Могильницького є квінтесенцією долі цілого покоління галичан, які, народившись в Австро-Угорській імперії, змушені були шукати своє місце в Другій Речі Посполитій, пережити радянські репресії, пройти через горнило Другої світової війни та знайти прихисток у зовсім чужих світах.

З доволі невеликої кримінальної справи, яка зберігається в Державному архіві Волинської області, виникла ідея знайти про цього чоловіка все, тому ця стаття є спробою вичерпної реконструкції життєвого шляху Романа Могильницького. Вона базується на аналізі розрізнених архівних даних, фрагментів спогадів, списків біженців, медичних реєстрів та історичних розвідок.

Лікар, громадський діяч, мисливець, будівничий шпиталів і меценат – Роман Могильницький залишив слід на трьох континентах, хоча його ім'я довгий час залишалося відомим лише вузькому колу істориків діаспори.

Роман Могильницький народився 8 листопада 1902 року в містечку Делятин, яке на той час входило до складу Надвірнянського повіту Королівства Галичини та Володимирії, коронного краю Австро-Угорської імперії.Делятин початку XX століття був не просто провінційним містечком, а важливим транспортним вузлом і курортом, що лежав на перетині культур. Тут перепліталися українська, польська та єврейська громади.

Народження в родині інтелігенції (хоча точні дані про батьків у джерелах фрагментарні, сам статус лікаря в ті часи передбачав певне соціальне походження) визначило його шлях. Українська інтелігенція Галичини того часу жила ідеями національного відродження. Дитинство Романа припало на період активізації українського політичного руху, створення «Просвіти», «Січі» та «Сокола».

Перша світова війна (1914–1918) перетворила Галичину на театр бойових дій між австро-німецькими та російськими військами. Руйнування інфраструктури, епідемії та біженство були частиною повсякденного досвіду молодого покоління Могильницького.

Розпад Австро-Угорщини в 1918 році та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) стали кульмінацією національних прагнень галичан. Хоча прямих даних про участь юного Романа в Українській Галицькій Армії (УГА) немає, атмосфера Листопадового чину та подальшої польсько-української війни (1918–1919) безумовно сформувала його патріотичну позицію, яка чітко прослідковується в його подальшій діяльності в лавах УНДО. Поразка визвольних змагань і встановлення польської влади поставили перед молодим Могильницьким, як і перед тисячами його ровесників, питання вибору: еміграція, збройна боротьба в підпіллі або легальна праця задля збереження нації в нових умовах. Роман обрав шлях професійного вдосконалення.

Питання медичної освіти Романа Могильницького є ключовим для розуміння його професійної кваліфікації та соціального статусу. У джерелах існує певна розбіжність, яка вимагає детального аналізу.

Українські енциклопедичні видання, зокрема Енциклопедія Сучасної України, стверджують, що Могильницький закінчив Познанський університет у Польщі і здобув ступінь доктора медицини у 1926 році. Однак, архівні дані та пізніші документи вказують на інший слід.Списки випускників медичного факультету Загребського університету (Хорватія, тоді Королівство Югославія) містять запис «MOGILNICKI Roman» у переліку дипломованих фахівців періоду 1928–1932 років. Інші джерела, пов'язані з його мисливськими трофеями, вказують на 1929 рік як дату отримання диплома в Загребі.

Наявність диплома Загребського університету є історично закономірним. У міжвоєнній Польщі існували обмеження для українців на вступ до вищих навчальних закладів. Це змушувало тисячі молодих українців виїжджати на навчання до Чехословаччини, Австрії, Німеччини та Югославії.Югославія була одним з центрів української студентської еміграції. Медична школа в Загребі мала високу репутацію, базуючись на австрійських традиціях. Навчання там давало ґрунтовну клінічну підготовку.

Найбільш вірогідним сценарієм є те, що Роман Могильницький здобув основну медичну освіту саме в Загребі (закінчив бл. 1929 р.), а згодом пройшов процедуру нострифікації (підтвердження) диплома в Познанському університеті, щоб отримати право на легальну практику в Польщі. Це пояснює згадку обох університетів у його біографії. Процес нострифікації часто вимагав додаткових іспитів і стажування, що могло затягнути початок самостійної практики до початку 1930-х років.

Переїзд до Рівного у 1933 році ознаменував початок найбільш плідного періоду в довоєнному житті Могильницького. Волинь у міжвоєнний період була специфічним регіоном – адже тут була чи найінтенсивніша політика полонізації та осадництва.У Рівному доктор Могильницький оселився в престижному двоповерховому особняку (ймовірно, на одній з центральних вулиць, де раніше була нотаріальна контора Петра Міцкевича). Те, що він зміг дозволити собі таке житло і практику, свідчить про його професійний успіх і заможність.Він розгорнув широку приватну практику. У тогочасному Рівному, де кваліфікована медична допомога була дефіцитом, лікар європейського вишколу швидко здобув авторитет. Але Могильницький не обмежився комерційною медициною.Особливу роль Роман Могильницький відігравав у системі українського шкільництва. Він працював лікарем у двох ключових інституціях Рівного:

1.     Рівненська українська приватна гімназія. Цей заклад був форпостом національної свідомості. Виховання здорового (фізично і морально) молодого покоління вважалося стратегічним завданням. Могильницький відповідав за гігієну, профілактику захворювань та фізичний розвиток гімназистів.

2.     Приватна початкова школа імені Івана Мазепи. Робота тут, у закладі, що носив ім'я «анафемованого» гетьмана, вже сама по собі була викликом офіційній ідеології того часу.Його роль виходила за межі простого лікування. Він був ментором, прикладом успішного українця-професіонала для молоді.

Могильницький не був «аполітичним фахівцем». Він обіймав посаду секретаря повітового комітету Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО). УНДО було провідною легальною українською партією, яка виступала за конституційний захист прав українців, розвиток кооперації та просвіти.

Як секретар повітового комітету, він:

Ця діяльність відбувалася в умовах постійного тиску з боку польської поліції та адміністрації. Друга половина 1930-х років на Волині ознаменувалася кампанією ревіндикації (примусового навернення православних у католицизм) та закриттям українських організацій. Могильницький опинився на вістрі цього протистояння.

Кульмінацією тиску ставпереїзд Могильницького з Рівного до Володимира. Лишається невідомим чи він шукав нового життя, чи все ж таки це була спланована акція УНДО для піднесення патріотичного духу в місті на прикордонні з Польщею. Відомо лише той факт, що до Володимира Роман приїхав зі своєю дружиною Ткачук Євгенією Авсентівною.

Початок Другої світової війни у вересні 1939 року і наступний вступ Червоної Армії на територію Західної України стали катастрофою для української еліти. У жовтні 1939 року, майже одразу після встановлення радянської влади, Роман Могильницький був заарештований органами НКВС. Як активний діяч УНДО (буржуазно-націоналістичної партії) та представник інтелігенції, він підпадав під першу категорію репресованих.

Про діяльність Могильницького, як лікаря майже не збереглося ніякої інформації. Лише кримінальна справа, заведена на нього, відкриває нам цього чоловіка, як незламного авантюриста.

Мало кому вдалося втекти з камери для допитів. Джерело описує подію за 10 жовтня 1940 року, коли доктор медичних наук Роман Могильницький здійснив втечу з камери тимчасового затримання при Володимир-Волинському міському відділі НКВС. Це описується як «перша та єдина відома втеча з місцевої катівні»:

Власне із кримінальної справи дізнаємося усі точні біографічні дані не тільки про Романа Могильницького, але й про його дружину Євгенію Ткачук.

29 жовтня 1939 року у м. Володимир було заарештовано Романа Ігнатійовича Могильницького. Причина арешту: проводив контрреволюційну діяльність, завербовував нових членів до УНДО. Окрім того в своїй квартирі зберігав контрреволюційну літературу, яка містить брехливі статті про  положення СРСР, звинувачується за статтями 54-10, 54-11 і 54-13.

З анкети арештованого дізнаємося, що він проживав за адресою 3 Мая, буд. 10. Місце роботи -завідувач повітовим відділом охорони здоров’я тимчасового управління м. Володимира-Волинського. Батько – залізничник, мати – домогосподарка. З березня 1937 року є членом УНДО.

Склад сім’ї: дружина Євгенія Авксентівна Могильницька 22 роки, домогосподарка, мати Августа Могильницька, 57 років, пенсіонерка, живе в Загребі (тепер ми розуміємо чому медичну освіту він здобув саме в Загребі). Брат Богдан 1900 року народження, проживає у Львові, інженер, безробітний. Брат Іван 1907 року народження живе в містечку Городенка Станіславського воєводства, слюсар на цукровому заводі. Брат Олексій 1914 року народження – студент медичного інституту в м. Загреб.

Освіта: німецька реальна гімназія в м. Любляна, 8 класів. Медичний інститут у Загребі. Має вчений ступінь доктора медицини.

Допит розпочався о 23 год. 20 хв.

-         Яке положення ви займали в УНДО?

-         З 3 січня 1938 року я був членом ЦК УНДО.

-         Яку УНДОвську діяльність ви провадили в Володимирі?

-         Прибувши до Володимира я запевнився, що робота УНДО повністю відсутня. З іншої сторони по моїм особистим переконанням, українське населення Володимирського повіту, було значно нижче по своєму культурному рівню в порівнянні з іншими повітами. Я привів в УНДО: Бартків Іван адвокат, Річинський Арсен – лікар, Хома Іван (він від вступу в УНДО відмовився), Озеров – комерційний працівник, Копач Роман – доктор, Станіслав Полянський – доктор, Черкаш – директор українського банку, Паєвський Денис – колишній власник млина, Назаревич – бухгалтер Народної торгівлі.

Допит закінчено в 02 год. 30 хв. 29.10.1929 р.

З протоколу допиту Хризанта Озєрова (1883 р.н.), який проживає у м. Володимир по вул. Чкалова, 4 бачимо, що він заперечує вступ в УНДО, і що знає Могильницького з того часу, коли він з’явився в місті, познайомилися при лікуванні.

І саме тут десь між допитами свідків і черговим проговорюванням одного і того ж, Роман Могильницькій тікає. Здавалося б історія на цьому могла завершитися ідеально. Далі тільки воля й еміграція. Але ж ні. Могильницького затримали при спробі перейти кордон на прикордонній заставі Лудинської комендатури. Могильницького Романа Ігнатійовича, як соціально-небезпечного елемента відправили у виправний трудовий табір терміном на 8 років, рахуючи термін з 20 жовтня 1939 року.

Кінцевим пунктом його перебування в СРСР став Сибір. Але перебування лікаря в ГУЛАГу мало свою специфіку. Медичний фах часто рятував життя: табірна адміністрація потребувала лікарів для лікування вільнонайманого складу та підтримки мінімальної працездатності в'язнів. Проте умови були жахливими: голод, холод, антисанітарія та постійна загроза смерті від виснаження або свавілля кримінальних в'язнів. Цей досвід назавжди змінив його, але також дав навички виживання, які знадобилися пізніше в Африці.

Порятунок прийшов несподівано. Після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 року та підписання угоди Сікорського-Майського, радянський уряд оголосив амністію для польських громадян. Це дозволило тисячам в'язнів, включаючи українців, які мали польське громадянство до 1939 року, вступити до новоствореної Польської армії під командуванням генерала Владислава Андерса.

Наприкінці 1941 року Роман Могильницький приєднався до армії Андерса. Для нього, як і для багатьох українців, це був єдиний шанс вирватися з ГУЛАГу. Його медична кваліфікація в армії була надзвичайно затребуваною, адже стан здоров'я колишніх в'язнів був критичним.

Разом з армією він пройшов довгий шлях евакуації через Каспійське море до Ірану, а згодом  –  до Палестини. Цей маршрут був шляхом всіяним смертюта краплинами життя. В Ірані та Іраку польські лікарі боролися з епідеміями тифу та дизентерії, які косили виснажених людей.

На відміну від бойових частин, які пішли воювати в Італію, значна частина цивільного населення та допоміжного персоналу була направлена до британських колоній в Африці. Доктор Могильницький потрапив до Танганьїки (сучасна Танзанія).Його основним місцем діяльності став табір біженців Тенгеру (Tengeru) – найбільше поселення польських вигнанців у Східній Африці. В той період кар’єру Могильницького можна розділити так:

-         Медичний офіцер:у цей період він працював лікарем у таборі. Перед ним стояли виклики тропічної медицини: малярія, паразитарні інфекції, а також наслідки тривалого голодування пацієнтів.

-         Директор туберкульозного санаторію: Згодом він очолив санаторій для хворих на туберкульоз. Туберкульоз був поширеним явищем серед колишніх в'язнів ГУЛАГу. Організація санаторного лікування в умовах африканського клімату вимагала неабияких організаторських здібностей.

Унікальним штрихом до портрета лікаря є його діяльність як мисливця. Документальні джерела (аукціонні описи трофеїв) свідчать, що у 1942-1944 роках він отримав спеціальний дозвіл від колоніальної адміністрації на полювання на велику дичину. Мета цього полювання була суто гуманітарною,«заради годування виснажених переміщених біженців з Європи». М'ясо диких тварин було критично важливим джерелом білка для людей, чиї організми були зруйновані радянськими таборами. Леопардова шкура, що збереглася як артефакт, є свідченням цієї незвичайної сторінки його біографії.

Після закінчення Другої світової війни та ліквідації таборів біженців (1948–1950 рр.), Роман Могильницький, як і більшість його співвітчизників, відмовився повертатися до підрадянської України чи комуністичної Польщі. Він обрав життя в Африці, інтегрувавшись у колоніальне суспільство. І як каже давня приказка – нашого цвіту по всьому світу, він отримав посаду резидента-медичного офіцера (ResidentMedicalOfficer) у компанії TorontoSisalPlantationLtd. Вирощування сизалю було основою економіки Танганьїки. Але праця на плантаціях була важкою На цій посаді він реалізував масштабний проект: спланував і збудував шпиталь на 110 ліжок, який на той час вважався одним з найкращих медичних закладів у Танганьїці. Це свідчить про те, що Могильницький був не простим лікарем, але й талановитим менеджером та інженером. Шпиталь обслуговував тисячі працівників плантацій та місцеве населення, що робить його внесок у розвиток танзанійської медицини беззаперечним.

Є й певні свідчення про те, що він мав родину в Танганьїці. Це вказує на те, що його особисте життя стабілізувалося після років поневірянь. У 1963 році, вже в незалежній Танзанії, ім'я «Dr. RomanMogilnicki» з'являється у звітах Міністерства торгівлі США як контактна особа для інвестиційного проекту. Він пропонував створення курортного готелю (resorthotel) у місті Моші (Moshi), біля підніжжя Кіліманджаро, шукаючи американського партнера для спільного підприємства (jointventure). Це демонструє його підприємницький хист і віру в туристичний потенціал регіону. Адреса «P.O. Box 585, Moshi» стала його офіційною резиденцією в цей час.

Але повернемося до його дружини. Що ж було з Євгенією Могильницькою-Ткачук? Як склалася її доля? І чи жили вони разом в Африці? А може доля була жорстокою і свою першу дружину він знайшов лише на схилі літ? Насправді, тут питань більше ніж відповідей, бо Євгенія Могильницька вела свою боротьбу. Перебуваючи в м. Володимир, вона була членкинею ОУН. І все, що мене, як дослідницю хвилювало, чи вона вижила в цій кривавій боротьбі чи навіки залишилася безіменною жертвою серед розстріляних у тюрмі.

Кримінальна справа на Романа Могильницького містить окремі фрагменти й про його дружину. З неї ми дізнаємося, що вона мала дуже гарну зовнішність. При допиті Лучука Віктора, який був членом ОУН, ми дізнаємося, що він був завербований Романом Могильницьким, ще коли був його пацієнтом. Віктор був родом з с.Овлочин, у Володимирі навчався в гімназії. Шукав квартиру, Могильницький запропонував йому житло в себе.

Після арешту Романа Могильницького, саме його дружина Євгенія впросила Лучука виконувати деякі її завдання і завербувати ще трьох молодих людей з гімназії. Також згадується, що Євгенія змінила квартиру і переїхала жити на вул. Шкартальну, 3 до панянки Іващенко Єфросинії. В свою чергу Лучук Віктор завербував Хвещука Івана з с. Зимне (саме Івана ХвещукаНКВдисти  розстріляли у володимирській в’язниці в 1941 році). Перед від’їздом Могильницька передала Лучуку свою метрику і виписку про шлюб, а також завірену довідку по Ф.№ 1, щоб він з нею взяв фотографії у Штерна і передав їх в поліцію для отримання паспорта. Більше Могильницька у Володимир не поверталася. З протоколу допиту Лучука і завдань, які він виконував, стає зрозуміло, що вона поїхала у Львів.

Далі мої пошуки були направленні на Львів. Перше, що спало на думку – вона була розстріляна в тюрмі на Лонцького. Євгенія згадується у судовому процесі, який відбувався 12-13 травня 1941 р. На лаві підсудних опинилися 39 осіб, причетних до діяльності ОУН та арештованих протягом листопада 1940 – січня 1941 рр. Під час слідства Могильницька перебувала у в’язниці №1. Могильницькій-Ткачук інкримінували членство в ОУН, організацію Юнацтва ОУН у м. Володимирі-Волинському. Львівський обласний суд виніс їй вирок: Могильницьку-Ткачук «позбавити волі в далеких місцях Союзу терміном на десять років, з поразкою в правах по п. а,б,в, ст 29 КК терміном на п’ять років з конфіскацією майна». Але ми знаємо, що велику частину в’язнів у тюрмі на Лонцького розстріляли…

За офіційним документом НКВД, а саме згідно з звітом начальника тюремного управління НКВД УРСР заступникові НКВД СРСР та начальникові тюремного управління НКВД СРСР «Про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УРСР» від 12 липня 1941 р., у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. було знищено 2 464 в’язні. Всі документи та архіви у в’язниці спалено за винятком журналів обліку в’язнів та карток обліку цінностей. Збережені документи направлено до Києва.

Натомість сучасні підрахунки науковців оцінюють кількість жертв у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. приблизно в 4 000 осіб. Отже, загиблі в’язниці №1 ‑ 1681 особа становить 42% від усіх розстріляних в’язнів тюрем Львова.

У Меморіал-музей «Тюрма на Лонцького» надали копію справи на Могильницьку-Ткачук Євгенію Авксентівну. З неї дізнаємося, що народилася вона в 1916 році в м. Острог. На момент арешту була студенткою.

Не відомо чи була вона розстріляна в тюрмі на Лонцького, адже у розстрільних списках її нема. Є маленька надія, що воно поїхала останнім евакуаційним потягом відбувати заслання. Але далі історія про неї замовкає.

У 1969 році, уже в незалежній Танзанії, яка прагнула помститися білим за роки експансії, 67-річний доктор Могильницький емігрував до Великої Британії. Лондон на той час був центром української та польської політичної еміграції.

У Лондоні він відновив контакти з українською громадою. В архівах збереглися свідчення його співпраці з відомим видавцем і дослідником Волині Петром Волиняком. Документ під назвою «Галичанин  Dr. RomanMogilnicki, MS. 1946» у колекції Волиняка, який зберігається в нашій діаспорі в Канаді, може свідчити про те, що Могильницький писав спогади або статті про пережите, намагаючись зафіксувати історію свого покоління. Він залишався вірним своїй ідентичності до кінця.

Роман Могильницький помер 29 квітня 1973 року в Лондоні. Похований на одному з лондонських кладовищ. Вже в незалежній Україні він був посмертно реабілітований як жертва політичних репресій, що офіційно відновило його добре ім'я на батьківщині.

Доктор Роман Могильницький прожив життя, яке за своєю насиченістю могло б стати основою для пригодницького роману, проте в його основі лежить трагедія бездержавності українського народу. Його біографія є унікальним свідченням того, як українська інтелігенція, навіть будучи вирваною з рідного ґрунту, здатна до самоорганізації та високих професійних досягнень у будь-яких умовах.