На Полтавщині 102 роки тому народився письменник Павло Загребельний, автор історичних романів
1013 Життя і творчість автора «Роксолани» та інших популярних романів з історії України.
25 серпня 1924 року на Полтавщині, в селі Солошине Кобеляцького району, народився відомий український письменник, сценарист, публіцист, лауреат Шевченківської премії, Герой України Павло Загребельний. Про це йдеться на сайті Українського інституту національної пам'яті.
Село Солошине було великим і від початку славилося своєю вольницею.
«Воно було на кордоні земель Війська Запорізького і царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра. І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні», – згадував письменник в одному з інтерв’ю.
Читати навчився дуже рано, років у п'ять, коли ходив разом з мамою на курси із ліквідації неписьменності. Тоді ж захопився читанням. Але щастя було недовгим: коли Павлові було шість, мама померла, а мачуха не надто прихильно ставилася до пасинка. Та й часи були непрості: колективізація, Голодомор, репресії.
В 1941 році, одразу після закінчення десятирічки, пішов на фронт. Став артилеристом, був двічі важко пораненим. Вперше – восени 1941-го, під час оборони Києва. Вдруге, коли після шпиталю повернувся на фронт – у 1942-му. Після другого поранення він, непритомний, лишився на полі бою і потрапив у полон. Далі – три роки нацистських таборів. Свій досвід полону Загребельний пізніше описав у повісті «Дума про Невмирущого».
Йому пощастило уникнути ще й сталінських таборів, але довгий час довелося виборювати своє право на визнання.
«Після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»,– згадував він.
Одразу після полону деякий час працював у радянській воєнній місії в Німеччині, після повернення додому – рахівником у колгоспі. Але жага до знань взяла гору. У 1946-му вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Опинившись у колі літераторів, сам почав відточувати майстерність слова.
По закінченні університету майже півтора десятиліття працював журналістом – спочатку в обласній дніпропетровській газеті «Дніпровська правда», пізніше – заступником головного редактора журналу «Вітчизна».
У 1961-1963 роках він очолював «Літературну газету», яку перейменував на «Літературну Україну». Газета одразу стала трибуною для гострих дискусій, заохочуваних редактором, він же друкував поетів-шістдесятників – Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, підтримував їх.
«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу у «Літературну газету», надрукував мою поему «Ніж у сонці» і почав друкувати усіх шістдесятників — Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу», — розповідав про ті часи Іван Драч.
З 1979 по 1986 очолював Спілку письменників УРСР, обирався до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР. Мав багато державних нагород, зокрема – Державну премію імені Шевченка (за романи «Смерть у Києві» та «Первоміст»), державну премію СРСР (за роман «Розгін»).
На початку 1960-х з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека». В 1968 році вийшов роман «Диво», який поклав початок серії історичних романів автора, що в ті часи відкривали широкому загалу невідомі сторінки історії України: «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Первоміст», «Я, Богдан» і один з найбільших бестселерів – його «Роксоляна». Загалом же у творчому доробку письменника – 22 романи та 5 повістей, перекладених 23 мовами світу.
Написав кілька п’єс, за його сценаріями були зняті фільми «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено — мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий» та ін. В часи Незалежності як літературний критик багато писав і виступав на телебаченні. Залишив щоденник, який, за рішенням дружини письменника може бути оприлюднений після 2029 року.
В часи Незалежності був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та орденом Ярослава Мудрого V ступеня. А у 2004 році за заслуги в літературі відзначений званням Героя України.
Помер 3 лютого 2009 року на 85-му році життя. Похований на Байковому кладовищі.
Читайте також:
- Історія
У Рівному презентували книжку, присвячену військовому шляху та пам’яті офіцера ЗСУ Андрія Ольшанського
- Історія
Непокірний голос українського спротиву: 120 років тому народився видатний письменник Іван Багряний
- Історія
На Полтавщині 135 років тому народився український військовий діяч Микола Чижевський
- Історія
На Кропивниччині 181 рік тому народився драматург Іван Карпенко-Карий
- Історія
Укрдержархів презентує підтвердну грамоту руського старости ХІV століття