Як американці вшановують військових: у Луцьку Вахтанг Кіпіані розповів про меморіальний досвід США
-
-
>
-
>
-
>
РЕПОРТАЖ
537
До Луцька приїхали представники 13-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Хартія». Вони розповіли та вшанували пам'ять побратима, лучанина Олександра Ющенка з позивним «Капа». Військові подали офіційне звернення до Луцької міської ради про перейменування однієї з вулиць на честь загиблого воїна.
У межах візиту, в четвер 21 листопада відбулася лекція публіциста, історика та військового Вахтанга Кіпіані «На щиті у вічність. Як вшановувати захисників України в діаспорі». На ній побувала й журналістка Район.Історія.
Пам'ять про Олександра Ющенка
Спершу бійці передали музею та місту два портрети свого командира, які згодом можна використовувати на виставках.
«Він став практичною опорою і моральним показником того, яким повинен бути сержант української армії. З Олександром ми познайомилися у 2015 році під час проходження відбору до бригади швидкого реагування сержантів армії України. Він особисто приймав у мене відбір, потім був головним сержантом у моєму батальйоні. Це людина, яка фактично заклала основи сержантської школи. Після того, як він звільнився з армії, коли розпочалася повномасштабна війна, його учні за його методикою та навчальними матеріалами виховували наступне покоління молодих сержантів і солдатів», – згадував полеглого його побратим Сергій Семенченко.
За словами гостя, військові після місяця навали росіян особисто дякували Олександру Ющенку за науку.
«Людина багатогранна, харизматична, займалася кінологією. Два місяці тому був проведений турнір з кінології на честь пам'яті Олександра Ющенка. Він вносив свою методику в тренуванні собак, які знаходили міни. Собаки – це було все його життя. Він з ними спав, їв, постійно тренувався. А основне його гасло було таке – не намагайся, бути різким до своїх солдатів, показуй особистим прикладом. Головне завдання сержанта: так підготувати солдата, аби дати йому шанс вижити на війні», – додав він.
Він зазначив, що основною метою Олександра Ющенка було створення сержантського корпусу, який відповідав би американській армії.
«Та він завжди наголошував: ми країна у війні, ми повинні бути кращими, випереджати на крок вперед. У нас є досвід, ми повинні розвиватися технологічно, тому що проти нас воює дуже серйозний противник. Він ніколи не вимагав від своїх солдат того, що він не міг зробити сам», – сказав Сергій Семенченко.
Меморіальний досвід США та історія України в цвинтарному вигляді
«Зараз важко знайти село, і тим більше місто, де на цвинтарі немає двох прапорів біля могил. У більшості випадків це означає, що поряд лежить воїн. І зараз утворюється нова культура – вшанування війська і полеглих, вшанування живих. Треба розуміти, що дуже багато воїнів отримують поранення або контузії, повертаються до так званого мирного життя й комунікація з ними, повага до них, залучення їх у певні справи, це нова історія, яку ми маємо пережити разом», – промовив Вахтанг Кіпіані.
Історик навів приклади з досвіду Сполучених Штатів Америки. Ще до війни в історика був намір видати книжку про місця поховань воїнів українських армій, за межами України. Він не один рік їздив на цвинтарі в Америці, Канаді та в інших країнах.
Вахтанг Кіпіані зібрав матеріали, як виглядає культ героїв, воїнів на найбільшому українському кладовищі закордоном – цвинтар святого Андрія або ж Саут-Баунд-Брук, що знаходиться у штаті Нью-Джерсі. Там поховано понад десяти тисяч людей.
Вахтанг Кіпіані називає його «головним місцем історії України в могильному вигляді».
Лектор зазначив, що інформацію про меморіалізацію можна також віднайти у пресі вільних країн, примірники публікацій відскановують в діаспорах. У кожній газеті була рубрика «Про померлих».
«В СРСР не писали про воїнів. Писали тільки про буржуазних націоналістів, про зрадників Батьківщини, які, начебто, продалися польським панам, німецьким імперіалістам, чи ще комусь. А насправді це були люди різних поглядів, різних життєвих орієнтацій», – пояснив військовий.
На думку Кіпіані, головною подією в меморіальній історії Америки є становлення колишнього мешканця Волині Степана Скрипника настоятелем Української автокефальної православної церкви у США.
«Він розумів, що на очах того покоління відбувається страшне – пам'ять про українських емігрантів, політичних діячів та вояків починає розчинятися в американському океані. Люди жили в різних містах, і коли помирав якийсь воїн, що воював за Україну, чи просто гідний українець, що жив у маленькому містечку десь у Пенсильванії, поряд не було українців. Його ховали на місцевому цвинтарі. А каменотес, звичайно ж, не розумів кирилиці, напише у кращому разі латиницею, ким він був. Прізвище буде спотворено, особливо якщо воно не просте – складається не з кількох літер, які відповідають англійському алфавіту. І все: пам'яті про людини немає», – сказав історик.
Так Вахтанг Кіпіані бачив на одному з канадських цвинтарів прізвище Ханші. Виявилося, що в Америці було три покоління з українським прізвищем Гудзі, але через відсутність співвідношення літер до латині, його «перехрестили» на Ханші.
Степан Скрипник був у складі армії Української Народної Республіки (УНР), був племінником Головного отамана військ УНР Семена Петлюри, послом польського сейму від Волині, а ще був хорошим менеджером.
Як зазначив лектор, Скрипник розумів, що треба цінувати гроші та вміти їх збирати. Тому в 1954 році купив ділянку землі, на якій облаштував всеамериканський український цвинтар. Територію придбав за народні кошти, які зібрали люди після його кличу.
«Він бачив далеко наперед. Він вірив, гадаю, що Україна колись буде незалежною, буде шанувати й пам'ятати людей, які загинули під час голоду. Оскільки він родом з Полтавщини, то побудував цей пам'ятник. Фактично це церква. Але в його баченні це була могила-пам'ятник всім, хто загинув під час Голодомору, мільйонам людей, які ніколи не мали і не матимуть могил. Він молився за всіх, заморених голодом», – зазначив лектор.
Навколо церкви стоїть український цвинтар. Перші поховання відбувалися зовсім близько до храму, та поступово територія буде повністю заповнена.
«Зверніть увагу: від крайніх могил справа до будинків, в яких живуть американці, то буквально 30-50 метрів. Це в нас зараз іде велика дискусія, де можуть бути поховані українські воїни. Є історія про виділене державою місце в селі Михайлівка під Києвом. Там від крайнього поховання до ґрат 700 метрів. А місцеві мешканці влаштували істерику, фактично ведуть війну з українським міським цвинтарем, бо начебто могили українських воїнів приведуть в село холеру й всі можливі смертні гріхи», – сказав Вахтанг Кіпіані.
На кладовищі Святого Андрія поховано кілька президентів УНР та прем'єр-міністрів, дисидентів та понад сотню митців. Історик порахував кількість могил діячів різних українських військових формацій.
За приблизними розрахунками там спочивають понад 1 300 вояків, більшість – служили в армії УНР, УПА, Українських січових стрільців (УСС), вояків Української галицької армії (УГА), дивізійників та членів інших підрозділів, зокрема й з Червоної Російської Армії.
На надгробних плитах записували усі відомості – дати народження й смерті, рідне місто, освіту, професію. Часто види захоплення позначали малюнком – шаховою фігурою, розгорнутою книжкою, м’ячем – щось що могло розповісти більше.
Усе через те, що люди розуміли, що можуть бути останніми, хто пам’ятає щось про померлого, а отже мають зафіксувати десь усі відомості.
80-85% могил завершують хрести.
«Зараз теж йде полеміка, чи треба ставити на могилах плитки, чи хрести. Та це був вибір тих людей – як релігійний, так і історичний. Частина з них не були ультравіруючими, але вони розуміли, що козацький хрест – це відсилання до української історії», – сказав військовий.
В США не заведено ставити бронзових пам'ятників. Місцеві вважають недоцільним витрачати великі гроші на це. Рекомендують гроші на квіти не витрачати, а краще віддати десять доларів на науку, українську церкву, товариство.
Винятком у мінімалізмі став пам'ятник на могилі командира полку Чорних Запорожців Петра Дяченка. Ще одна незвичайна могила належить Євгену Маланюку й на ній помістили посмертну маску.
«Його могила має посередині розріз, де проростають квіти. Це дуже красиво. Коли людини немає, але пам’ятник дає красу його душі», – прокоментував історик.
На кладовищі розмістили й тіла українсько-американських ветеранів. Уряд постановив традицію ставити на могили кожного воїна американського війська табличку, вінки зі свічкою, живі квіти.
Надгробки почали вирізнятися від інших, й побратими американських військових вирішили, що поряд лежать також достойні люди, тому взяли дозвіл на те, щоб ставити таблички на могили інших українських формацій, хоч й ті не воювали в американській війні.
«Це просто звичайні люди, які виконують певну роботу. Вони всі об'єднані за американською землею, повагою і повагою нащадків», – додав лектор.
На кладовищі є ще дві символічні могили, так звані кенотафи. Це поховання, під якими немає кісток. Вони названі місцем Симона Петлюри та Павла Скоропадського.
«В армії Скоропадського служили десятки тисяч патріотичних людей, але чомусь жодна людина на своїй могилі це не вказує. Чомусь гетьманці не мали такої традиції. Та один чоловік за свої гроші встановив такий кенотаф Скоропадського, який був похований в Німеччині. Зрештою через океан не наїздишся на могилу свого генерала, вождя, державного діяча», – сказав військовий.
«Є могили, які не мають аналогів. Ось є надпис про чотаря, лікаря ДУМ – дружини українських націоналістів. Це військовий підрозділ в складі німецької армії. Можна багато про це розповідати, але одне з найголовніших – його родичі не боялися вказати його службу для німців на могилі. Таке було неприйняте. Німецька армія програла цю війну, була її співучасницею, на багатьох цвинтарях не знайдеться згадки про чиюсь службу у німецькій армії. Хоч ті люди йшли туди лише з метою отримати вишкіл і готувалися воювати за Україну», – зазначив він.
Вахтанг Кіпіані згадав і малоприємний факт – надгробок військового, родичі якого приписали йому заслуги, яких він не мав. Також Кіпіані віднйшов єдиний пам'ятник з підписом українського військового англійською мовою.
«Зараз кожного дня в різних містах України йдуть поховання воїнів. Я був на семінаріях на Харківщині, Дніпропетровщині, та бачив, як військовим ставлять плити з написами російською. Це мене зачіпає. Це просто жах. Ми маємо мати культуру поховання, повагу до того вчинку, який здійснили всі військові», – промовив Вахтанг Кіпіані.
Довідково:
Олександр Ющенко брав участь в АТО на сході України у складі спецпідрозділу «Омега» НГУ з 2014 року. У 2015 році був одним із засновників формування 4-ої бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж». У 2018 році став командиром відділення у 25-й окремій бригаді охорони громадського порядку НГУ.
Читайте також: Меморіал у Луцьку: живі історії зі зруйнованого некрополя
