Біль закодований у спогадах та родинних альбомах: у Луцьку відкрили виставку про депортованих українців Холмщини
-
-
>
-
>
-
>
РЕПОРТАЖ
1183
У Луцьку відкрили виставку «Холмщина у пам’яті поколінь». Співробітники Волинського краєзнавчого музею спільно з Волинським ветеранським громадсько-культурним товариством «Холмщина» представили особисті речі родин, що походили з Холмщини.
Відкриття виставки відбулося у понеділок, 9 вересня. Подію відвідала й журналістка Район.Історія
Виставка присвячена 80-м роковинам депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Любачівщини, Західної Бойківщини та Південного Підляшшя.
Для встановлення радянсько-польського кордону 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням».
Читайте також: Без права повернення додому: етапи депортації українців у 1944-1951 роках
За даними Українського інституту національної пам'яті, за цією угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР.
Завідувач науково-експозиційного відділу новітньої історії Волині Волинського краєзнавчого музею Богдан Зек розповів присутнім про особливості депортацій та історії, що стоять за експонатами виставки.
«Радянська влада вже мала досвід у введені таких планових антигуманних акцій. Варто тільки згадати депортації українських татар 17 травня 1944 року. Радянська влада не даремно проводила депортації, масові страти. Вона боролася з українською ідентичністю», – зауважив Богдан Зек.
Хвилиною мовчання віддали шану тим, які зазнали утисків від влади, а також сучасникам які досі боронять незалежність України від того ж ворога.
Метою обміну населенням було вивезти українців якомога далі від меж їхнього проживання. Депортованих українців розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Однак, українці намагалися повернутися, якщо не до себе додому, принаймні ближче до своїх етнічних територій. Тому вони прибували на Волинь, де традиції краю ще пов'язували депортованих з їхніми домівками. Власне, і клімат був більш придатним для їхнього проживання, аніж південь чи схід країни.
«Коли намагаюся змоделювати, як повинно було бути, то уявляється гарна українська родина з дітьми. А потім приходить чужинець і каже: ви більше тут не живете. Кого насильно з тортурами, кого добровільно, зганяли зі своєї землі. Ті події, які відбуваються, так чи інакше, – це все уламки одного цеху. Тому що сьогодні на Сході знову приходить чужинець і починає встановлювати свої порядки та закони», – зазначив заступник голови Волинської обласної ради Юрій Поліщук.
Він додав, що вшанування таких подій необхідне аби нащадки знали й вміли трактувати ті процеси, які відбувалися колись та відбуваються нині, щоб у майбутньому унеможливити їх повторення.
«Домовленість, яка була дуже «мирною» на папері про обмін населенням, перетворилася у тисячі особистих людських трагедій. Адже кожен втратив свої величезні земельні наділи, майно, будинки. За дві години, вивезти до візка чи поїзда усе те, що наживалося багатьма поколіннями було неможливо. Але все ж таки, холмщаки, яких спочатку виселяли в степи, привезли не тільки особисті речі, а й сільськогосподарський реманент, освоїлися, вступили в колгоспи. Інакше не могли вижити», – розповіла заступниця департаменту культури, молоді та спорту Волинської державної адміністрації Тетяна Дудар.
Музей разом із представниками товариства «Холмщина» вирішили показати символи їхніх родин, особисті речі, які вдалося зберегти та вивезти. Окрім сімейних світлин, в залі є ікони: репродукція Холмської Богоматері XII століття, яку вивезла Надія Горлицька, надруковані на папері ікони. Одну з них родина Пальків привезла з Холмщини, а в радянський час переховувала в російсько-українському словнику.
Ікону Турковицької Божої Матері, що належить Тетяні Дмитроци, ховали в біографічній книжці про Йосипа Сталіна. Адже цю книгу радянські силовики не посміли б шматувати.
На виставці також розмістили колекцію писанок, кришталевий посуд, глеки, інструменти для роботи в полі, особисті речі – програвач вінілових платівок, перо та годинник. По периметру залу також розмістили колекцію саквояжів та валіз, які є символами переселення.
Робота над цією виставкою тривала декілька місяців. Як зазначила співорганізаторка виставки Людмила Пінчук, науково-експозиційний відділ музею довго контактував з товариством «Холмщина», аби відчути емоцію їх памʼяті, щоб вміло та доступно згодом розповісти її відвідувачам, які часто й не знають про таку сторінку в долі українців.
«Дуже часто ми зустрічаємося з тим, що люди не знають, що таке депортація, операція «Вісла». Не знають, навіть, ті, чиї батьки були в тому залучені. Нам, нащадкам – бо я вже народилася тут – теж важко було це зрозуміти. Наші батьки були настільки вражені тим, що з ними зробили поляки, що вони боялися вже дорослим дітям сказати, хто вони такі», – сказала голова товариства «Холмщина» Ніна Бачинська.
Читайте також: Роковини операції «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців
Її родина зазнала дві депортації. Першу – у 1915 році. Діди були виселені в Росію. Матір Ніни народилася у 1920 році, в місті Подольськ, Московської губернії, а тато в Казані. Вже коли матері був один рік, а батькові чотири, їх сім’ї повернулися додому.
«Коли діти почали щось питати, то батьки відповідали: отак як в школі розказують, отак все було. Пізніше ми дізналися, що не можна було говорити дітям правду, було страшно, що прийдуть і заб'ють. Спочатку нищили церкви, а потім оточували села і спалювали вщент. В одну добу було спалено десять сіл», – додала вона.
Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині
Ніна Бачинська розповіла, що маленькою дуже дивувалася з того, як батьки вміло говорили польською, хоч в документах було зазначено, що вони народилися далеко за межами Польщі.
«Дідуся вбили розривною кулею в голову на очах мами та сестри. Поляки питали його паспорт, побачили місце народження й одразу ж убили. Мама ховала свій паспорт у взутті. «Хороші маєш бути?», питали її, а вона розуміла, що якщо зніме їх, то так само пропаде. «Дерті, бо не було коли шукати інших». То один з тих чоловіків сказав їй: «Йди та знай, що поляк тобі життя врятував»», – поділилася історією Ніна Бачинська.
Переселенці гуртувалися, переказували один одному історії про своїх односельців і де їх можна було знайти. Навідувалися один до одного, попри довгу дорогу, адже мали спільну долю.
«Чому вони об'єдналися в товариство вже в 1990 році? Їх прийняли тут добре, але все одно між людьми звучало, то «забужани», то «з чорним піднебінням», то «невідомо хто» і так далі. 18 листопада 1990 року в театрі ляльок вони зібралися й вирішили об'єднатися», – зазначила голова товариства «Холмщина».
Також Ніна Бачинська розповіла, що спільно з товариством виготовили вже десять пам'ятників на цвинтарі в Польщі, але вже чотири роки не можуть їх перевезти та встановити. Тому товариство працює над тим, щоб Верховна Рада визнала їх депортованими на законодавчому рівні.
Відвідувачам показали не лише матеріальну, а й пісенну спадщину краю. Композиції виконали аматорська хорова капела «Дзвони Холмщини». Це народна пісня «Зоре вечірняя, далеко сіяєш…» та гімн Холмщини. Пісні були написані в 1940-ві роки у відгук на події, що відбувалися на Холмщині.
«Ми маємо великий пласт історичних пісень, чого не мають, як це не парадоксально, поляки. У свій час, польський громадський діяч, фольклорист і політик Вацлав Залеський, відомий ще як Залесько, мав величезну збірку польських пісень і долучив до неї українські пісні. Пояснював це тим, що польський фольклор дуже бідний. Поляки переважно мають танцювальну музику», – розповіла диригентка хору Мирослава Новакович.
Мирослава Новакович також додала, що значна кількість польських пісень – це співані краков'яки. Водночас у польському фольклорі відсутні чоловічі пісні, історичні пісні.
«Він дуже дивувався з того, що поруч живуть два народи, і умови життя простих польських людей, мало чим відрізнялися від українців. Та це багатство душі, намагання зберегти, закарбувати в пам'яті ці трагічні події», – додала Мирослава Новакович.
Виставка складається з особистих речей, родинних реліквій депортованих з Холмщини. Як зазначив Богдан Зек, саме найцінніших речей, адже саме вони опинилися у валізах людей. На стінах розмістили карту Холмщини для орієнтування, герб, світлини, генеалогічні дерева. Також виставили й елементи гардеробу – сорочки, спідниці, чобітки та жіночі прикраси.
«Достеменно не можу сказати, кому належали ці речі, але вони були в наших скринях, як кажуть, на горищі. Потім вже в хаті це зберігалося. Ці чобітки, здається, бабуся вдягала на 1 вересня 1932 року, коли моя мама йшла в перший клас у село Крилів», – розповіла Віра Гресь.
Експонати доводять, що на території Холмщини був не один навчальний заклад. Серед збережених матеріалів: писанка, буквар з елементами картини зі штемпелем «Українське освітнє товариство», українська читанка видана в Кракові у 1940 році, Євангелія 1942 року, зошит лекцій з методики виховання дітей дошкільного віку в сільській місцевості. Видавалася церковна література та книги для дітей.
«Чи існували громадські організації та об'єднання? Їх було багато. Доказом цього є, це фото членів товариства «Рідна хата» з села Молодятичі Грабичівського повіту 1928 року. Вони одягнуті в національні вишивки… А на фото 1944 року зафіксоване Шевченківське свято у селі Богородице, Грубешівського повіту. Усі одягнуті в українські вишиванки, а хтось і одягнувся Тарасом Шевченком і причепив довгі вуса», – сказав Богдан Зек.
Збереглися фотографії груп дитячих садочків. Жителі створювали кооперацію, яка могла підтримувати школи, громадську організацію.
«Українці були освіченими й знали, що таке бізнес в той час, попри усталене уявлення, що українці не вміли ні читати, ні писати, займалися сільським господарством і далі свої хати носа не показували. Було абсолютно не так і ці фото доводять цю тезу», – пояснив історик.
Одна з вітрин присвячена українській кооперації у Глодані. Нею керував Антін Ливчук, який займався виготовленням газової солодкої води.
До колекції увійшла його коротка автобіографія це його фото, і його автобіографія з позитивними рекомендаціями про роботу на кооперативі, написану українською мову, та підтверджена штемпелями.
«Також організовували вечори на волонтерських засадах. Ще дуже цікавий документ – це посвідка 1949 року, видана українським комісаром у Холмі. Це громадська організація, яка виконувала різноманітні функції з соціальної та культурної сфери українців», – сказав Богдан Зек.
Як розповіла провідна наукова співробітниця науково-експозиційного відділу історії Волині Людмила Пінчук, у речах депортованих закодований біль.
«Надзвичайно болить що українці Холмщини та інших регіонів були вимушені кидати свої домівки і рухатись у невідомість. Цей біль часто закодований у їхніх спогадах, листах, які зберігаються в музеї та родинних альбомах. Однак мене як історикиню надзвичайно вражає те, яку неймовірну культуру свого регіону їм вдалось зберегти до сьогодні. Скільки цінних для душі речей вони зуміли привезти. Чого тільки варті вишиті артефакти, котрі дбайливо передали нащадкам», – зазначила співорганізаторка виставки Людмила Пінчук.
Найбільше її вразили альбоми. Не всі з них були виставлені напоказ, частину з родинних колекції співробітники музею опрацьовують.
«В них стільки цікавого – це і цілі карти з родинним деревом, і плани сіл. Мені траплялось кілька детальних планів осель в яких навіть відображено розташування речей. Важко уявити як боляче було відтворювати такий план своєї домівки десятки років по тому», – додала вона.
Однією із тих, хто пережив примусову депортацію була Лідія Федчук-Засадко. На виставці розмістили і фото з її колекції. Жінка народилася в 1929 році в українській родині в селі Трещани, що в 12 кілометрах від Грубешева.
Детальніше про її історію та спогади можна дізнатися у статті «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави.
Виставка «Холмщина у пам’яті поколінь» діятиме до грудня 2024 року.
Читайте також: Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину.
