Без права повернення додому: етапи депортації українців у 1944-1951 роках
У другу неділю вересня, в Україні вшановують пам’ять українців, яких у 1944-1951 роках примусово виселили з рідних домівок на Лемківщині, Холмщині, Надсянні, Південному Підляшші, Любачівщині, Західній Бойківщині.
Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями та поляками 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням». Про це пише Український інститут національної пам'яті.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. В радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Продовженням депортації українців стала «акція Вісла», яку здійснив польський комуністичний режим. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.
Передумови
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Це питання постало ще на Тегеранській конференції керівників трьох союзних держав (28 листопада–1 грудня 1943 року).
Її учасники дійшли згоди, що кордон між СРСР і Польщею пролягатиме по «лінії Керзона», тобто як це було на вересень 1939 року. Щоб із таким поворотом ситуації погодився польський емігрантський уряд у Лондоні, прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчіль запропонував віддати Польщі взамін Західної України й Західної Білорусі землі Німеччини: Східну Пруссію, Західне Помор’я з Данцигом, Верхню Силезію.
Водночас обговорювали, як зробити, щоб після зміни кордонів українці опинилися в УРСР, а поляки – в Польщі. Так постало питання «переміщення населення». Хоча тоді йшлося виключно про добровільні засади переїзду людей.
Депортація за Угодою про взаємний обмін населенням від 9 вересня 1944 року
Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення тривалих суперечок щодо спірних територій між українцями і поляками (так зване «розв’язання національної проблеми») 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення (ПКНВ) Едвард Осубка-Моравський – уклали угоду про «взаємний обмін населенням».
На реалізацію угоди 21 вересня 1944-го Політбюро ЦК КП(б)У затвердило інструкцію про проведення переселення українців із Польщі, яка конкретизувала фінансові, організаційні питання.
Так, до переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переміщення мало бути добровільним.
Де-юре переселенці мали право вибору: виїхати у міста, радгоспи і колгоспи (тим пропонувалося їхати на схід УРСР) або у місця ведення індивідуального господарства – у західні області. Однак де-факто вивозили запланованими маршрутами без урахування думки людей.
Підставою для переселення ставали списки осіб, що виявили бажання покинути Польщу, відмовитися від її громадянства й отримати паспорт УРСР. Причому виявлення волі могло бути письмовим і усним. Це й створювавло широкі можливості для зловживань.
До прикладу, людину могли внести до списку, а вона про це і не знала. В Угоді не були виписані критерії визначення національності тієї чи іншої особи. Врешті, основним показником для виселення стала ідентифікаційна картка нацистської окупаційної влади (Kennkarte), в якій були дані про віросповідання і національність.
Переселенців мали звільняти від податків і поточних виплат. Під час виїзду можна було взяти з собою особисті й домашні речі, продукти харчування й господарський інвентар вагою до 2 тонн на родину. Майно, що лишалося, мали описати й оцінити, а його вартість у грошовому еквіваленті повернути на місці поселення в УРСР.
Переселенці мали отримати земельні ділянки, за розмірами однакові з тими, які вони залишили. Документ про майновий стан відповідно до опису майна видавали польсько-українські районні уповноважені з евакуації.
На виконання Угоди 9 вересня 1944 року в Києві створили Управління при РНК УРСР у справах евакуації та розселення польського й українського населення.
При облвиконкомах запрацювали відділи, котрі мали на місцях організувати виселення поляків, обліковувати вільний житловий фонд, координувати розміщення прибулих українців, сприяти їх облаштуванню. За поданою місцевими відділами інформацією створювали загальний план.
Щоправда, його не один раз змінювали як щодо кількості переселенців, так і щодо місць їх розселення. Спочатку планували розмістити українців переважно в західних областях, потім – у центрально-східних. Зрештою найбільше депортованих осіло в Тернопільській області, звідки виїхало найбільше поляків і євреїв і звільнилося житла.
Етапи депортації за істориком Євгеном Місилом
І етап: 15 жовтня – грудень 1944 року
Акція розпочалася зі створення апарату з питань переселення. Головне представництво з польського боку розмістилося в Любліні, а з радянського – в Луцьку. Головним уповноваженим уряду УРСР призначили заступника наркома хімічної промисловості Михайла Підгорного, а Польщі – Юзефа Беднажа. На допомогу їм укомплектували штати районних представників.
Виселяли переважно мешканців Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів. Ті терени навесні і влітку 1944-го сплюндрували й спалили загони Армії Крайової, батальйони хлопські та інші польські підпільні формування.
Перший ешелон з переселенцями відправили із села Стрільці Грубешівського повіту. Він складався з 28 вагонів, в яких виїздили 290 осіб – власники 78 господарств. Потяг рушив зі станції Володимир-Волинський з призначенням на станцію Ново-Хортиця Запорізької області.
Умови переїзду були жахливими. Від дому до залізниці людей супроводжував військовий конвой. Проживали вони до відправлення поїзда на залізничних станціях просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги.
При тому очікування формування ешелонів тривало від кількох тижнів до кількох місяців. Перевозили депортованих переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою. Дорога до місця призначення могла затягнутися на місяць.
Деякі люди самі зголошувалися виїжджати. Одні з них через те, що піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя. а інші, втікаючи від польських погромів (як, наприклад, українці Холмщини після весни 1944 року) або від утисків за національною та релігійною ознаками.
Разом з тим, виїзд поляків із УРСР до Польщі затягувався, що зривало плани заселення українських сімей. Варшава пояснювала таку ситуацію невизначеністю побутових умов для польських переселенців і відсутністю територій, де їх мали б розселити.
Польська влада планувала заселити їх на північні та північно-західні «земі одзисканє», обіцяні та передані Польщі трохи згодом – у лютому 1945 року. Зі свого боку, Микита Хрущов був зацікавлений у швидкому розв’язанні питання, тож намагався прискорити виселення поляків. Але транспортна та житлова проблеми гальмували процес.
ІІ етап: січень–серпень 1945 року
Після вигнання нацистських окупантів і їхніх союзників із західної Лемківщини почався масовий виїзд із зруйнованих війною сіл (Дуклянський і Лупківський перевали).
Часто майбутніх утікачів вводили в оману щодо умов розселення на нових місцях. Траплялося, що прибулі з Польщі у східні області УРСР селяни Грубешівського і Білопідляського повітів вимагали наділення індивідуальними господарствами, бо їм таке обіцяли районні уповноважені.
13 лютого 1945 року Рада міністрів Тимчасового уряду ПР прийняла рішення про безумовне стягнення із тих, хто зареєструвався, але ухиляється від виїзду до УРСР, натуральних поставок за 1944–1945 роки. Польська влада ініціювала прикликання до війська й включення до штрафних батальйонів усіх чоловіків–українців призовного віку, які не записалися на виїзд.
У лютому–березні 1945-го польське підпілля й частини Корпусу внутрішньої безпеки почали антиукраїнські збройні акції під гаслами «Українці за Сян». Польська комуністична влада не чинила протидії цим злочинним акціям. Вбивства українців у Березівському, Холмському, Грубешівському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому й Томашівському повітах сприяли збільшенню охочих виїхати.
Від січня до кінця серпня 1945 року переселили 229 685 осіб (59 644 родини). Попри централізоване розселення прибулих, незначний відсоток потрапляв до області «не свого призначення» через проблеми із залізничним транспортом. Нерідко вагони з депортованими зупиняли, людей виганяли. Пояснювали реквізицією поїздів на інші потреби.
Від літа 1945 року плани переселенської акції почали зазнавали краху – почалася зворотна самовільна масова міграція переселенців у західному напрямі через невлаштованість на місцях переселення. У південних і східних областях закріпилося лише 20 тисяч прибулих.
22 серпня 1945 року міністр громадської адміністрації Владислав Кєрнік скликав надзвичайну нараду за участю шефа Генерального штабу Війська Польського генерала Владислава Корчица, командирів 3-ої, 8-ої й 9-ої дивізії піхоти, шефів воєводських управлінь громадської безпеки в Любліні й Ряшеві. Вони вирішили спрямувати в район Перемишля, Ліська й Любачева згадані піхотні дивізії із завданням переселити українців до УРСР.
ІІІ етап: вересень–грудень 1945 року
На цьому етапі депортація впроваджувалася силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. А з теренів Західної України депортували польське населення.
Основним регіоном розселення в цей період був західний, оскільки, по-перше, звільнився житловий фонд, а по-друге, у віддалені регіони не могли перевозити через транспортну проблему.
УПА, як єдина сила, що могла протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки виселяли українців. Ті відплатні акції погіршили ситуацію. Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.
ІV етап: січень–15 червня 1946 року
В даний етап депортували найбільшу кількість жителів Закерзоння – понад 250 тисяч – у західний регіон розселення, де зосереджувалися родини, які самовільно виїхали із інших областей.
Тепер виконавці діяли особливо жорстоко, нищили українські села. У січні–березні проти селян, котрі не бажали лишати домівку, провели пацифікацію. Наприклад, у селі Завадці Морохівській Сяноцького повіту, де 25 січня 1946 року солдати 2-го батальйону 34-го піхотного полку ВП вбили 56 мешканців.
Читайте також: Трупи, як снопи – в садах, на вулицях, городах: трагедія в Сагрині
5 квітня створили Оперативну групу «Ряшів» під командуванням генерала бригади Яна Роткевича, яка підпорядкувала всі військові частини і всебічно допомагала переселенським комісіям.
26 квітня начальник Генштабу ВП генерал Стефан Моссор наказав командирам ОГ «Ряшів», Люблінського і Краківського округів до 15 червня 1946 року виселити 14 045 українських родин (понад 60 000 осіб), які ще лишалися в зоні депортацій. Для досягнення мети збільшили число родин для виселення протягом однієї доби – зі 100 до мінімум 500 на одну дивізію.
Через застосування війська в період від 1 січня до 15 червня 1946 року вдалося депортувати 252 422 українців.
У цій фазі акції Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку повторили під час акції «Вісла». Вже після припинення дії угоди поляки продовжували складати списки українців, які залишилися в Польщі, щоб повністю зачистити територію.
Читайте також: Роковини операції «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців
Особливості облаштування
Переселені українці переживали матеріальні і моральні труднощі. На нових місцях вони повинні були пристосовуватися до нових умов господарювання. Крім того, селянам-господарям украй важко було призвичаїтися до радянської колгоспної системи.
Адже ті, хто ставали колгоспниками, віддавали державі худобу та реманент і користуватися ними для особистих потреб вже не могли. За роботу отримували не гроші, а трудодні. Тому більшість переселенців хоч працювали в колгоспі, але категорично відмовлялися вступати до нього.
Багато хто намагався втекти до міст чи промислових містечок, щоб і влаштуватися на підприємствах або залізниці. Прагнули також переїхали в західні області, де ще існувало одноосібне господарство. Дехто намагався повернутися до Польщі, але їх затримували на кордоні.
Практично всі прибулі в УРСР зіштовхнулися з житловою проблемою. Одиниці змогли придбати житло власним коштом чи у кредит. А інших розміщали по хатах місцевих селян. У колгоспах створювали будівельні бригади для спорудження нового житла або ремонту старого. До робіт залучали і переселенців, однак справа рухалася катастрофічно повільно.
Переселенців до південних областей планували розміщати в колишніх німецьких колоніях. Їх населення вивезли ще на початку війни. Проте на час переселення деякі колонії спалили, інші зайняли для підсобних господарств. Частину будинків у колоніях заселили місцеві колгоспники і різні прибулі, які втратили житло під час війни. Вільними залишалися приміщення, непридатні для проживання.
Ті, хто опинився в західних областях, розміщувалися в оселях, покинутих поляками. Але й тут справа рухалася надто повільно. Хіба що сприятливим чинником адаптації у цьому регіоні до кінця 1947 року була можливість вести індивідуальне господарство або працювати у заможних домоволодіннях.
Житлова невлаштованість була не єдиним лихом переселенців. Щодо них чинилися свавілля і беззаконня. Численні приклади таких зафіксовані в документах Наприклад, у 1945 році траплялися випадки, коли переселенцям вже на другий день прибуття на нове місце вручали повідомлення про здачу державних обов’язкових поставок.
Або щодо довгострокових кредитів на облаштування і звільнення на 2 роки від податків і страхових платежів. Депортованих часто спеціально не інформували про таку державну фінансову підтримку, бо в районах розселення бракувало коштів для кредитів.
Ще була одноразова безповоротна виплата на місцях – від 500 до 2 тисяч карбованців на родину. Проте і її «з’їла» грошова реформа 1947 року.
Надавали і продуктові та промислові товари, свійських тварин. Відчутною така матеріальна допомога виявилася під час неврожаю 1946–1947 років.
Головна спеціалістка Західного міжрегіонального відділу Управління забезпечення політики національної пам’яті у регіонах Українського інституту національної пам'яті Леся Бондарук розповіла Район.Історія, що люди потерпали від нестачі продовольства та відчували посилену увагу органів безпеки.
«Щоб «перевиховати по-радянськи», серед депортованих проводили масово-політичну роботу. Невдоволених комуністичним ладом арештовували та судили як «націоналістичний елемент». Між переселенцями та місцевим населенням складалися складні стосунки. Прибулі до південних і центрально-східних областей зіштовхнулись із мовним бар’єром, радянським світоглядом, зокрема в контексті власності «приватне-колективне». Загалом примусове переселення призвело до руйнування історичних, матеріальних, моральних та культурних цінностей Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і поставило під загрозу знищення цілі етнографічні групи українського народу», – зазначила Леся Бондарук.
Читайте також: Депортовані назавжди бойки та лемки: хто вони та як опинилися на Сході
Операція «Вісла»
«Вісла» провів польський комуністичний режим під приводом ліквідації формувань УПА на Закерзонні. Однак справжнім наміром, прихованим у документах з грифом «таємно», було «остаточне розв’язання української проблеми в Польщі».
Операцію розпочали 28 квітня 1947 року та тривала вона понад три місяці, до 29 липня. Українців примусово, з використанням військ, виселили з їхніх етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі.
Під час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла, руйнували церкви та українські цвинтарі. З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела 357 бойових акцій, ліквідувала 1509 повстанців, знищила 1178 бункерів і криївок, заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.
3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. З них: 823 жінки, 27 священників. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.
За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 140 тисяч осіб. Урядовим декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства, з яких вони були виселені, і на залишене там нерухоме майно.
Вже після завершення «Вісли» з’ясувалося, що депортація обминула українців, що мешкали у Красноставському, Замостянському та Білгоайському повітах Люблінського воєводства.
У цьому регіоні не виявили українського націоналістичного підпілля. Однак Держкомітет безпеки Польщі наказав виселити українські родини, «не зважаючи на ступінь лояльності та партійну приналежність». У таємній директиві від 10 листопада 1947 року йшлося про те, що головною метою переселення українців є «асиміляція в новому польському середовищі. [...] Не вживати до цих переселенців назви «українець».
Читайте також: У Польщі поновлять розслідування операції «Вісла»
Відселення у зв’язку із демаркацією державного кордону між СРСР і Польщею. 1948 рік
Остаточне формування кордону між СРСР і Польщею відбувалося через довготривалий переговорний процес, який утілювався в формі міждержавних угод.
Люди, які жили вздовж лінії кордону, підпадали під «виселення», «очищення кордону» шляхом перенесення жител на певну відстань від прикордонної зони.
10 квітня 1948 року спільна комісія СРСР і Польщі прийняла рішення про демаркаційну лінію в районі верхнього Сяну. Внаслідок цього вглиб УРСР виселили 9125 українців.
Депортація відбувалася з територій південно-західної частини Турківського району, Ліського повіту (Західна Бойківщина), Мостиського, Медицького, Нижанковицького, Добромильського районів (колишньої Дрогобицької області) та територій Львівської області, що відійшли до Польщі.
Akcja H-T 1951
Останньою територіальною корективою між двома державами стала «Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом «Akcja H-T 1951».
У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 квадратних кілометри. Це більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн».
В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення.
Сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців. Наслідком даної угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців Нижньоустрицького, Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Нижні Устрики.
Майже всі переселені бойки були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.
13 червня розпочалося переселення. У кілька етапів під конвоєм людей звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України.
У селах півдня бойкам обіцяли надати новозбудовані будинки. Проте до початку зими житло отримала лише четверта частина новоприбулих. Бракувало будівельних матеріалів, тому переселенці тіснилися в будинках місцевих степовиків або мешкали у коморах, стайнях, землянках.
Незвичний для горян спекотний і посушливий клімат, відсутність церков і духовних осіб, неприйняття місцевими їхніх релігійних настанов і традиційної обрядовості, постійний брак води та деревини – усе це сприяло тому, що більшість переселених бойків, які мали родичів чи знайомих у західних областях, почали мріяти про дорогу на захід. На заваді стояли колгоспні обмеження і заборони повернення переселенців.
Навесні 1952 року до забузьких сіл, які увійшли до СРСР, цілими колгоспами примусово переселяли бойків із прикордонних сіл Турківщини і Старосамбірщини Львівської області. Нову прикордонну територію використали для заселення та сільськогосподарського освоєння новоствореного Забузького (пізніше – Сокальського) району Львівщини.
Польська влада збудувала на новоотриманій території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещядське море) – найбільший у Бещадах туристичний об’єкт.
Читайте також: Історик Роман Кабачій про долю депортованих у 1944–1951 роках
Спогади про депортацію
Однією із тих, хто пережив примусову депортацію є Лідія Федчук-Засадко. Вона народилася в 1929 році в українській родині в селі Трещани, що в 12 кілометрах від Грубешева. Під час спілкування жінка наголошувала, що виселення мало примусовий характер:
«Польський уряд перш за все наполягав, а радянський уряд... їм було байдуже до українців. Заставляли. Хто хотів своє кидати? У батька було досить поля, ми не бідні були. Все своє було. Хто б так кидав запросто й хотів їхати. І поїхали ми на двох підводах, все своє добро, що було. Мама напекла хліба, щоб було на деякий час на дорогу, сало пересолили. На одній підводі я з батьками, на другій – брат, братиха з дитиною».
Спершу сім'я Лідії Федчук-Засадко приїхала на станцію у місті Замость.
«Нас довго держали, поселили нас в вагон товарняк,в одному були ми і ще дві сім'ї, посередині пічка буржуйка. Корови і коні були в другому вагоні. Щоб доїти корів, треба було бігти на зупинках, – пригадує пані Лідія.
«Привезли нас у село Жовте, може 2 км від станції Зелена. Це був величезний колгосп, в ньому було 7 бригад. І кожна бригада це вважай село, тягнулося довгою лінією до центру. І хати були побудовані по одну сторону дороги, а по другу степ тягнувся. Неозорий степ, засніжений. Здається кінця і краю йому нема. Із кожного села розселяли по дві три людини, щоб не були разом всі, а в різних місцях. Щоб не спілкувались, мабуть, я не знаю, така політика була».
«Поки були свої харчі, привезені з дому, то ще можна було жити. А як все вичерпалось, почався голод, який я відчула на собі. Батькові в колгоспі нічого не платили, а братові за сторожування дозволяли лише взяти в кишеню те, що змітав разом з піском після вивезення зерна. З цього братиха пекла коржі, від яких у шлунку наче каміння лежало».
Мешканка Новоукраїнки, що у Роздільнянському районі на Одещині, Емілія Дзіпак поділилася спогадами про примусове виселення. Вона народилася 1929 року в селі Телешниця Сянна (нині Польща), але вже 73 роки мешкає на Одещині.
На період примусово виселення Емілії Дзіпак було майже 22 роки. Людям розповідали, буцімто для них вже створені всі умови та навіть на місцях побудували хати.
«Це було десь за місяць або два до переселення. На цих зборах сказали, що треба переселятися. Нам казали, що все вже готове, хати побудували, заходь і живи. Я дуже не хотіла переїжджати, у нас там вдома була хата своя, худоба, город. Все треба було кинути і їхати. Були й сльози, але вибору не було. Москалі казали, якщо хтось не поїде, заберуть на машину і в Сибір «білих ведмедів пасти», – розповідає жінка.
Дорога була виснажливою та довгою. Жінка згадує, що була зупинка у Львові, де можна було помитися та переодягнутися, якщо хто мав одяг. Сім’ю залишили на станції Єреміївка, що за 23 кілометри від села Новоукраїнка. Люди йшли пішки, аби довести худобу до села.
«Ми залишилися без дому в чужому місці, знаючи наперед, що легко не буде. Виявилось, все що казали на зборах в колгоспі, неправда. Для переселенців було побудовано лише три хати, хоча розповідали, що все для життя є. Жити не було де, то нас підселили до сімʼї Марії Тимчихи. У них також було троє дітей, але вони нас не ображали, ніколи в наш бік нічого поганого не казали. Як ви розумієте, в той час всі городи вже були засаджені, а у нас нічого, ні хати, ні городу, все треба було заробляти з нуля», – згадує Емілія Дзіпак.
У вересні 2021 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт №2038 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання депортованими громадян України, які у 1944-1951 роках були примусово переселені з території Польської Народної Республіки».
Законопроєкт покликаний відновити соціальну справедливість шляхом визнання примусового переселення осіб українського походження у 1944-1951 рр. з місць їх постійного проживання на території Польської Народної Республіки депортацією та здійснити відшкодування моральних та матеріальних збитків, соціальних пільг для людей, що постраждали внаслідок депортації.
Детальніше про історії депортованих читайте у статтях «І поїхали ми на двох підводах»: чи отримають депортовані українці відновлення справедливості від держави та Мусили прижитись на чужині: сім’ю Емілії Дзіпак примусово переселили на Одещину.