Вони повалили СРСР: у Луцьку на «Фронтері» презентували книгу про Валентина Мороза
-
-
>
-
>
-
>
851
Публічна розмова співробітниці Українського інституту пам'яті Лесі Бондарук та дослідника українського національно-визвольного руху Богдана Паски про діяльність шістдесятників, що протистояли русифікації України.
27 липня в Луцьку на «Фронтері» краєзнавець Богдан Паска презентував упорядковане видання «Судовий процес Валентина Мороза: розсекречені матеріали». На обговоренні була присутня журналістка Район.Історія.
У книзі Паски вперше опублікували матеріали з колишнього архіву КДБ СРСР, які стосуються кримінальної справи проти Валентина Мороза. Також автор додав у видання рецензії, доноси, промови свідків та всі ключові твори Мороза дисидентського періоду.
«Важливо усвідомити, що шістдесятники, які не були політиками, які насправді прагнули займатися виключно улюбленою справою – літературою, творчістю, їх справа вважалася політичною. Уявіть собі: за статтею 62 того кодексу, усі ми б отримали сім років ув'язнення за те, що читаємо Василя Симоненка, Ліну Костенко і багатьох інших. Вони отримували ці терміни і йшли в табори», – розповіла історикиня Леся Бондарук.
Батьком волинських шістдесятників вважають Дмитра Іващенка. Після боротьби з нацистами, чоловік здобув освіту літератора в Одесі, і був присланий на Волинь викладати.
Після створили клуб літературної молоді, куди належали й викладачі та студенти тодішнього Луцького інституту, теперішнього Волинського національного університету імені Лесі Українки. Це був звичайний літературний гурток, але в радянські часи вільно думати було небезпечно. А коли до нього доєднався волинський історик родом з села Холонів Горохівського району – Валентин Мороз, – то об'єднання уже перетворилося на самвидавчий, закритий гурток. Члени добували книжки видання за кордоном, зокрема, книгу Кошелівця «Сучасна українська література», яка давала незалежну критику владі.
«Оці твори були холодним душем для тих, хто не знав, що робиться в країні, в літературному процесі. Дмитро Іващенко та Валентин Мороз почали перефотографовувати, вручну зшивати книжечки, робити «самвидав» і поширювати поміж своїх людей. Це означало, що приносиш тому, кому довіряєш, даєш читати, він читає і приносить іншому. Так до кола долучались багато інших місцевих творчих представників... Це було покоління, яке вірило у справедливість, були романтиками, які своєю творчістю намагалося зробити кращими всіх, навіть тих, хто їх поневолив», – пояснила співробітниця Українського національного університету.
Рух спочатку був більше культурним, а з часом абсолютна більшість шістдесятників стали дисидентами, займалися більше політикою, відстоювали національні права українського народу. У першій половині 60-х років в Україні діяли два великі та декілька менших осередків. Серед них історик виділяє Луцький осередок. Саме тут з 1963-1965 існував клуб поетичного слова, який очолювали Дмитро Івасюк і Валентин Мороз.
«До складу цього клубу йшла молодь, в першу чергу студенти. Їх було небагато, усього семеро. Але на той час це було достатньо багато, тому що абсолютна більшість людей перебували, очевидно, в середовищі радянської пропаганди, й наважитися на підтримку української мови та культури було дуже важко», – сказав упорядник Богдан Паска.
Зрештою, влада вирішила у 1965 році провести останню хвилю арештів, яка зачепила ключові центри українського шістдесятництва. Валентина Мороза заарештували першого вересня в Івано-Франківську, де він працював у педагогічному інституті. Така доля спіткала й Дмитра Іващенка. Слідство тривало декілька місяців, а відкритий процес відбувся в січні в 1966 році, у Луцьку.
«Протягом слідства головною метою кадебістів було вибити покаяння від Іващенка та Мороза. Зрозуміло, що вони не були готові до такого відкритого протистояння з системою. Їм довелося частково визнати свою провину», – додав історик.
Та навіть на суді, вони виступили проти політики русифікації. Валентин Мороз говорив, що буде боротися проти російського шовінізму. Дисиденти потрапили в мордовські виправно-трудові табори. Пізніше Мороза перевели у Володимирську тюрму, так званий Владимирський централ. У мордовських таборах він написав есе «Репортаж із заповідника імени Берії». Твір вилучили й потім підшили до окремих кримінальних справ.
«Під час другого судового процесу у 1970 році, Валентин Мороз вже мав досвід боротьби з радянським режимом і ввів себе зовсім по-іншому. Він був абсолютно безкомпромісним, взагалі відмовлявся спілкуватися з кадебістами, свідками, зі своїми карателями. Його ключова відповідь була: «Я відмовляюся відповідати на це запитання». Він не поставив жодного підпису під протоколами допитів. Він кинув виклик радянського режиму», – розповів Паска.
У 1970-му році з пера вийшло друге есе «Замість останнього слова». У ньому Валентин зазначив: «Я буду боротися проти того режиму, який знищує мій народ». За твір його засудили на дев'ять років позбавлення волі й п'ять років заслання.
Влада хотіла розправитися з ним і фізично. В 1972 році в камері Мороза була спроба вбивства зі сторони інших в'язнів. Йому нанесли декілька ножових поранень в живіт, після чого його помістили в окрему камеру.
Неодноразово Валентин звертався до голодувань, щоб привернути увагу світу до становища українських політв'язнів у тюрмах. Найдовше тривало 145 днів. Це трапилося у 1973 році.
Щоб порятувати дисидента, українська інтелігенція влаштувала понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації біля радянських посольств і консульств. За словами Богдана, ім'я історика знала фактично вся діаспора. Гасло «Свобода Морозу» тоді фактично дорівнювало «Свобода України».
Зрештою, у 1979 році Радник з національної безпеки президента Джиммі Картера та виходець із Польщі Збігнєв Бжезінський вніс Валентина в список на обмін.
«Мороза та ще чотирьох політв'язнів обміняли на двох радянських шпигунів, які свого часу працювали в Організації об'єднаних Націй. Як бачимо, ООН з боку Росії завжди використовувалася не на користь захисту прав людини та нації. І нічого не змінилося від того часу, на жаль», – зазначила Леся Бондарук.
За словами Паски, влада боялася того часу, коли Мороз вийде з ув'язнення. Але через тиск міжнародної спільноти, дисидента депортували до Америки.
Наступні 12 років свого життя чоловік провів закордоном. Його персоною цікавилися міжнародні репортери й дисидент намагався використати момент своєї популярності для того, щоб привернути увагу світу до проблем України. Він їздив Америкою, Канадою, Європою, зустрічався із папою Римським Іваном Павлом II та політиками.
«Валентин Мороз говорив незручні речі для тогочасних держав. Прямо закликав до того, щоб надати максимальну підтримку українським політв'язням, самій ідеї української державності, самостійності. Він звертався до української діаспори, щоб молодь не втрачала свого національного коріння, гуртувалася в молодіжні організації й навіть планував створити збройні формування в середовищі української діаспори, які, зрештою, можна було використовувати для звільнення України. Звичайно, що ці ідеї не були популярні. Це була зовсім інша епоха і мало хто навіть з-поміж української діаспори міг тоді взяти до рук зброю і боротися», – зазначив упорядник книги.
Через яскраво виражені настрої, він втратив свій авторитет і популярність. До цього, доклали руку й кадебісти. Служба безпеки СРСР розгорнула кампанію з компрометації Мороза, поширювали чутки про його особисте життя.
В другій половині 80-х років, коли до влади прийшов Горбачов, а з ним і перебудова, Мороз продовжував підтримувати мітинги, перебуваючи у діаспорі й просував ці ідеї через свої радіопрограми, які транслювали на території України.
«У соціальних мережах є інтерв'ю Мороза, зняте у 1969 році... Він розповідав, що в Україні русифікація дуже жорстка і люди задихаються, не маючи права говорити рідною мовою, особливо на Сході. Але він все-таки наголошував: попри те, що у східних українців забрали мову, вони не забрали українську душу», – сказала Леся Бондарук.
Цікавим є те, що він хотів аби його знали не лише як історика, а і як літератора й поета. Більшість своїх віршів він написав в Івано-Франківській тюрмі, в слідчому ізоляторі КДБ. Серед них є поезія «Луцьк». У ній автор завуальовано змалював ту радянську дійсність, в якій тоді знаходилося місто, і говорив, що треба шукати своє українське коріння. Уривок вірша «Луцьк» та «Україна» історик зачитав присутнім. Учасникам також показали фрагменти з промов Мороза.
«Ми українська громада, краща знаємо, що таке Москва. І ми повинні бути тим дороговказом, який розіб’є ті ілюзії, стереотипи, які Москва накинула заходу».
«Приходить новий час. Для нас, українців, найважливіше бути духовно змобілізованими. Нація, яка ще не має самостійності, завжди мусить мати на своєму знаменні святий неспокій, завжди мусить бути покликана до змобілізованості. Нація, яка ще не має самостійності, повинна мати силу до зброї, а не до роззброєння»
«Будьмо різних поглядів, але в рамках духовного українства. Сперечаймося і навіть сварімося, але робімо це так, щоб не було сварки. І пам'ятаймо, що над усім нашим громадським і політичним життям повинно бути святе триєдинство: жовто-синій прапор, святий тризуб і велике соборне гасло «Смерть імперії, свобода Україні»».
Довідково: Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» – літературна подія в Луцьку, яка тривала 27-28 липня. Захід об’єднав українських та закордонних літераторів, перекладачів і медійників. Цьогорічна фокус-тема фестивалю – «Зміна ролей». Це не тільки про митців, які долучилися до лав ЗСУ чи стали волонтерами, але й про сам момент перелаштування кожного з нас: тих, хто захищає, допомагає, чекає, спільно переживає велику війну.
Читайте також: «Імперія розпадеться. Відділяться татари, башкири, Сибір. Кубань – ми заберемо», – останнє інтерв'ю Валентина Мороза
