84 роки тому народився поет та член Української Гельсінської групи Іван Сокульський

Іван Сокульський – поет, дисидент, політв'язень та член Української Гельсінської групи.

Про це пише Український інститут національної пам'яті.

Іван Сокульський народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоний Яр у Дніпропетровській області народився поет, дисидент,  політв'язень, член Української Гельсінської групи 

Мати Івана була селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку 1941-го Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому.

Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді.

У 1962-му Іван Сокульський вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. 

Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто.

Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта» (мовою КДБ так позначався націоналізм, який виявили у віршах поета).

Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції.

Із кримінальної справи Івана Сокульського

Після того, як «Лист» зачитали на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. 

В ув’язненні він потоваришував з дисидентами, серед яких були Микола Горбаль, Леонід Горохів­ський, Зиновій Красівський, Василь Ов­сієнко, Ярослав Лесів, Опанас Заливаха.

Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге Івана Сокульського вдруге заарештували. 

Чоловік отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5 років заслання.

3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, його утретє заарештовували і засудили до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино.

За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі. У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. 

Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає.

Родина Івана Сокульського: мама, донька Марійка та дружина Орися. Фото: mao.kiev.ua

2 серпня 1988-го Сокульського звільнили – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стоко­тельна.

Після звільнення він став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бав діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса.  За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги».

На пікетуванні на підтримку незалежності України 20 травня 1990 року його  жорстоко побили агенти КДБ. Іван Сокульський помер 22 червня 1992 року – далися взнаки й 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.

Читайте також: Микола Руденко: «Дисидент, що взагалі не схожий на дисидентів»