Жахіття радянського дитячого концтабору і способи вижити: у Луцьку презентували книгу спогадів «Таборові діти»

У Луцьку презентували книгу «Таборові діти» письменниці та журналістки Любов Загоровської. Зустріч з авторкою відбулася у вівторок, 25 червня в стінах музейного простору «Окольний замок». 

Захід модерувала історикиня, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук. Презентацію відвідала й журналістка Район.Історія. 

Історії, викладені в книзі – непрості. Це свідчення людей, які з дитинства спізнали систему каральних радянських таборів. 

«Ця книжка направду дуже важка для прочитання, але дуже важливо, що вона є... Це праця, факти та історії з якої ми можемо уточнити, знаходити, збирати серед людей. Але одна справа просто записати, інша – коли це виконує письменниця з досвідом і легким пером», – зазначила модераторка презентації та історикиня Леся Бондарук. 

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

Книги авторки

Попри морально-складні розповіді героїв книги, авторка зізналася, що робота над попередньою – «Моя УПА» була значно складнішою. 

«На книгу «Моя УПА» пішло повноцінних шість років. П’ять з них я провела в поїздках та збиранні історій від одного героя до іншого, а останній рік – розшифровувала матеріали. З «Таборовими дітьми» було інакше», – розповіла авторка книги Любов Загоровська. 

Читайте також: «Моя УПА»: у Луцьку презентували книгу-сповідь

Леся Бондарук, Любов Загоровська

Географія героїв збірки спогадів охопила п’ять областей: Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку і Волинську. За словами письменниці, у розмові зі свідками вона прагнула дійти до того етапу, коли у вісімдесятирічному чоловіку «прокинулася» пам’ять шестилітнього. 

«Перед тобою говорить вже доросла людина, яка має дітей, онуків, правнуків, яка змогла дожити до цього віку і не зійти з розуму після того, що з нею відбулося. А я хотіла, щоб свідчила дитина. Дитина, чию маму арештували десь в селі, а вона цього і не знає. Додому приходять озброєні чоловіки й без пояснень перевозять в райцентр і садять в камеру «одиночку» на два тижні. І тобі вже розповідає дитина, яка пережила цей жах, згадує які були стіни, як їй було страшно, як плакала… Мені здається, що це завдання вдалося», – додала авторка. 

В таборах діти мусили працювати на рівні з дорослими. Леся Бондарук розповіла, як чотирнадцятилітніх підлітків посилали гасити лісові пожежі. А одна з героїнь книги у шестирічному віці була нянькою молодшої дитини. 

Така робота вважалася везінням, адже вона минала в теплі й працівниця могла очікувати, що коли принесуть їжу для підопічної, то і їй перепаде кілька ложок. 

Читайте також: Арештували у 15: історія волинянки із Забороля, яка пройшла сталінські табори

Відвідувачі

За харчі теж доводилося боротися. Як розповіла Любов Загоровська, за щастя було знайти лушпайки від картоплі, висушені риб’ячі голови. Смажили молоду папороть, бо припалена трава смаком й запахом нагадувала гриби. 

«З тих свідчень вийшов підручник виживання. Сподіваюся, що він нікому не знадобиться», – підкреслила авторка.

Письменниця зазначила, що під час роботи над матеріалом, виокремила два види поселень «ворогів народу» – місця, де жило корінне населення і місця, де могли жити росіяни та народи Росії, яких вивезли раніше. Це були декабристи, релігійні люди та інші «неугодні» представники населення.

«Власне, навіть якщо там жили вже онуки раніше виселених, вони ставилися до нових більш по-людськи. Місцеві приносили продукти, питво, давали можливість пройти адаптаційний період», – сказала Любов Загоровська.  

Презентація

Письменниця наголосила: невивчені уроки історії повторюються. Адже з десятилітніми свідченнями, що увійшли до книги спогадів, можна провести паралелі зі сучасної війни. Чимало згадок Любов Загоровська почула про украдених дітей. 

«Одна з жінок розповідала, що коли їх сім’ю вивезли, її мати народила близнят. Після пологів лікар сказав, що обидвоє немовлят померли, а коли його просили дати їх для поховання, їм не дозволили. Жінка по нинішній день впевнена, що десь на цьому світі живуть дві її сестри. Скоріш за все їх забрала якась родина на вдочеріння», – розповіла журналістка. 

Авторка ділиться історією

Здорових дітей росіяни намагалися відбирати у свій генофонд. Лякали матерів, намагалися змусити їх відмовитися від власних дітей, віддати в інтернат. Інакше – помруть. Не всі могли витримати такий психологічний тиск. 

«Я віднайшла історію про Зінаїду. Її брат мав успішну криївку й росіяни, щоб виманити його з лісу, на очах практично всього села вбили його батька. Сподівалися, що син прийде на похорони, але нічого не вдалося. То їм нічого не залишалося, як відправити у заслання самотню матір з шістьма дітьми, в тому числі з десятимісячними близнюками», – розповіла історикиня Леся Бондарук. 

Слухачі

Усю сім’ю записали в «базу» як бандитів. Зінаїду вдочерила місцева бездітна сім'я, хтось з братів й сестер потрапив до Петербурга, ще хтось аж на Одещину. Близнят віддали сім'ї в Маневицькому районі. Дізнавшись про це, їх мати втекла з депортації, переховувалася в лісі у повстанському загоні поблизу хутора, де жили її діти. 

Час від часу вона могла навідувати їх, але скоро її вистежили та розстріляли енкаведисти.

«Жінкам доводилося багато пережити, в тому числі й зґвалтування. Деякі зумисно йшли на зв'язок з конвоєм чи слідчим, щоб завагітніти й таким чином вижити… Матері могли жити зі своїми дітьми в одному бараку до їх дворічного віку. А після – їх переводили вже їх у такі спеціальні дитячі будинки. Вони, по суті, виконували роль таких собі дитячих концтаборів у ГУЛАГу. Тому що це були діти батьків, яких вважали не людьми, а номерами, які їм давали  замість прізвищ», – розповіла модераторка презентації.

Читайте також: До Сибіру: перший ешелон з репресованими волинянами вирушив зі Здолбунова 80 років тому

Захід

Бувало, що вдавалося вберегти кількох дітей від життя в таборі. Таке траплялося у великих родинах. Поки вони йшли вулицею до товарних вагонів чи возів, дітей «викрадали» самі ж родичі, які залишалися в селі або сусіди. Допомагали вже біля самих вагонів заспокоїти дитину від плачу, а потім тихо зникали разом з немовлятами. 

Та навіть ті діти, які уникали життя в таборах не врятувалися від душевного болю. Вони потім не приймали своїх справжніх батьків, а їхні брати й сестри, яких віддавали в інтернат ображалися на матерів, що коли був час обирати вона біля себе залишила іншу дитину.

 «Ми насправді не знаємо всього спектру того, яку психологічну травму вони перенесли, але вона не минає, не лікується, вона передається. Вона автоматично передалася дітям, внукам через якісь звички, комплекси, страхи тощо», – наголосила Любов Загоровська. 

В замку

Після відбуття покарання, в’язні поверталися на волю. Вони не мали права вступати до університетів, здобували робітничі професії. Часто під час творення сімей дотримувалися правила – брати подібних собі.

«Як написала одна жінка: «Вийшла заміж за такого самого, як я. Бо у нас вдома було табу – не дай Боже, аби вийти за росіянина». Коли я досліджувала долі політв'язнів, то звернула увагу, що дуже багато з них укладали фіктивні шлюби для того, щоб підтримати таких же чоловіків і жінок пропискою, щоб вони мали куди повернутися. Дітей і людей, яких влада репресувала, розлучивши з родиною, зберегли за найвищу цінність створити свою родину і дати їй те, що не могли отримати самі. А от шістдесятники, дисиденти, які отримували 12 років – вже не 25 – ставали народними депутатами, намагалися повернути втрачену молодість якимись новими сімейними зв'язками», – розповіла Леся Бондарук.

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

Обговорення

Любов Загоровська також розповіла історію репресованої жінки Єлени. Вона жила у поселенні з іншими репресованими, де й доглядала за тяжкохворою жінкою. А коли та померла, організували похорони. 

У речах покійної, жінка віднайшла листи від чоловіка, що тоді відбував покарання у в’язниці й сповістила про смерть його коханої, поклавши до конверта й фотокартку з похоронів.

«Цей чоловік зі своїми співкамерниками читає цього листа і каже: «Дружина померла, уже не маю кому листи писати. А яка добра жіночка, що мені про це написала». Його співкамерник дивиться на фотографію і каже: «Це ж моя перша любов!»», – сказала журналістка. 

Читайте також: «Збережіть свою українську душу й вірте в нашу перемогу», – закликала ОУН депортованих під час операції «Запад»

Авторка

Чоловік написав їй листа, у якому зізнався – досі кохає її та хоче, бути з нею.

«Вона відписує: «Навіть думати про це забудь. Я вже не та Єлена, що ти знав. Я стала страшна, худа, стара, від мене лишилася шкіра і кості. Бути нічого не може». Коли пройшов термін того чоловіка, він знову надіслав їй листа, де написав «Загортай кості в кожух й вези сюди». Донька Єлени сказала мені, що з першим чоловіком вона прожила сім років, а з ним – 30 і це був дуже щасливий шлюб», – додала Любов. 

Пару на колінах зустрів батько Єлени. Коли її наречений запрошував на побачення, то чоловік був проти їх взаємин і бив доньку, «бо краще він її вб'є, аніж дозволить вийти за незаможного п'яницю (юнак тоді любив відвідувати корчму)». 

Після звільнення з таборів, чоловіки й жінки знайомилися в поїзді й обирали собі пару й вже там пропонували один одному шлюб. Як пояснила Любов Загоровська, ув’язнені вважали за вагому причину одруження з’єднатися з людиною, яка так само відсиділа за ідею, за політику та Україну. 

«Що ж давало їм постійну силу і віру в Україну? Це бабусі, яких теж вивозили з сім’ями. Поки батьки були на промислових роботах, старенькі жінки наглядали за дітьми, вчили їх українських віршів і молитов. Розповіли мені один анекдот. Колись слова священника і хору (їх записували як «люди»), позначали «С» і «Л». Баба каже вченій онуці: «Читай Службу Божу». Та читає й поясює своїх молодшій сестрі: от бачиш «С» – це співає Сталін, а «Л» – Лєнін», – розповіла журналістка. 

Читайте також: Республіка свободи у Казахському ГУЛАГу: 70 років тому відбулося Кенгірське повстання

В замку

Перша книга «Моя УПА» містила також кюаркоди зі записами її героїв. У «Таборових дітях» їх немає. 

«Мене добило, коли мені подзвонила жіночка і сказала: «Мій тато вже помер, ви його записували. А тут приходить книжка і племінник увімкнув мені той квадратик і з книжки до мене говорить тато. Тата немає, а він говорить. А мій син зараз на нулі. Ми йому цей запис послали й він з побратимами слухав голос діда, який тоді воював за Україну». Така історія для мене цінна», – поділилася авторка. 

Любов Загоровська розповіла, що планує написати третю книгу, яка б підсумувала попередні, проте зараз ще шукає тему. 

Читайте також: «В мене два досягнення в житті – це моя дитина і ця книга», – Леся Бондарук про нове видання