Дисиденти небезпечніші за вбивць: у Луцьку розповіли про життя політв'язнів місцевих тюрем
-
-
>
-
>
-
>
796
У Луцьку розповіли про життя політичних в’язнів місцевих в’язниць під керуванням різних держав. Круглий стіл провели 21 травня. На ньому побувала й журналістка Район.Історія.
Захід відбувся в межах проєкту «В’язниця. Історія. Люди», який ознайомлює з видатними українцями, чия доля була пов'язана з пенітенціарними установами. Першу частину цього проекту презентували в Чернігові у 2023 році.
Читайте також: У Луцьку презентували книжку про в’язниці на Волині та в Галичині
Ознайомчі зустрічі лучан з істориками організували департамент з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України спільно з Пенітенціарною академією України, Українським інститутом національної пам’яті та Волинським національним університетом імені Лесі Українки. Спершу для учасників заходу провели екскурсію Луцьким слідчим ізолятором. Там відвідувачі могли дізнатися про роботу в’язниці зісередини під час повномасштабного вторгнення.
Другою частиною заходу став круглий стіл з істориками, дослідниками пенітенціарної системи. У холі корпусу факультету історії, політології та національної безпеки Волинського національного університету розмістили стенд із короткою інформацією про 10 політичних в’язнів, що відбували покарання в Луцьку. Вони доповнені цитатами з власних спогадів арештантів та їх фотографіями.
«Ми вважаємо, що сьогодні пенітенціарна система має міняти відношення до себе, не як місця, де є тільки тортури та кати. Сама система реформується і наближається до певних європейських стандартів. Окрім того, ще одна складова проєкту – відкрити новий формат в'язниці, яка водночас може бути місцем пам'яті. Звісно, нашим завданням ще є привернути увагу до проблеми прав людини», – розповіла співавторка і модераторка проєкту Алла Попружна.
Заступник керівника Департаменту з питань виконання покарань Андрій Галай наголосив на важливості збереження історичної пам’яті про такі установи у такому форматі, які б забезпечили якісне функціонування місць для затримання.
«Мені колеги доповіли, що, здається, у Бердичівській установі є камера, де певний час тримали генерала Денікіна. Цікаве місце, але я точно знаю, що наші працівники неправильно підпишуть цю камеру, хоч і підійдуть до цього з музейного погляду. Я був би вдячний, якби історики допомагали зробити це коректно, щоб ця камера і далі виконувала свою функцію. Щоб ми гарно почепили якусь табличку, працівники могли знати про історію місцятримання, в якому вони працюють і розуміли, що це державна суспільна інституція, яка має давню історію», – сказав заступник керівника Депаратменту з питань виконання покарань Андрій Галай.
Кандидат історичних наук Олег Разиграєв розповів про діяльність луцької в’язниці, коли та належала Польщі.
«У 1845 році в Луцьку трапилася наймасштабніша пожежа – горів монастир Бригідок. Деякі вчені вважають, що це найбільша пожежа в історії міста. Міщани стукали в браму монастиря, аби їх відчинили, адже вогонь зайнявся саме на території цього комплексу. Але Бригідки, згідно з статусом та монастирських переконань, не мали права цього зробити. Пожежа поширилась Луцьком», – промовив кандидат історичних наук Олег Разиграєв.
Це була в'язниця першого класу – одна з найбільших в'язниць Польщі, де утримували понад 450 в’язнів. Вона містила робітничі майстерні – швецькі, кравецькі, де працювали в’язні й отримували гроші, що акумулювалися на їх тюремних депозитах. Їх могли використовувати на свої потреби: книги, окуляри, одяг. Також при в’язниці була своя стайня, кухня та пекарня.
Забезпечували й релігійні потреби бранців. За словами Олега Разиграєва, до Другової світової війни їх було два – православний та римо-католицький. Для греко-католиків служіння та сповіді відбував місцевий апостол. Були в’язні і з юдейським віросповіданням. Сталого капелана такого віровчення не було, але на їхні релігійні свята місцевий рабин звертався до начальника тюрми та медпрокуратури й отримував дозвіл на допуск у в’язницю. На свята їм приносили кошерну їжу і, навіть, трохи родзинкового вина.
Своїм перебуванням та умовами в’язниці були незадоволені ні арештанти, ні працівники тюрми. Останні нарікали на малу зарплатню, погане матеріальне забезпечення, і на те, що влада їх не шанує.
Про те, як харчувалися в’язні, залишив у спогадах шевченкознавець Микола Куделя. Коли він коли потрапив до в’язниці в 1939 році, у нього виявили туберкульоз легенів. Чоловіка боялися інші в’язні, і арештанта одразу відправили в шпиталь при тюрмі. Саме в Луцьку був найбільший хірургічний шпиталь на Волині. Він писав: «Щодо харчів, то вони були негірші, як у лікарнях на Волі. Білий хліб, борщ, юшка – завжди з порцією м'яса, каша гречана зі шкварками, каша манна з маслом, перед обідом приносили парне молоко з булкою і маслом». Окрім того, в'язні, які виконували важку фізичну працю, мали право на подвійну пайку їжі.
Посол сейму Речі Посполитої Марко Луцкевич опинився у Харківській в’язниці наприкінці 30-их років. У своїх спогадах він порівнював польську та радянську тюрми, й зазначав, що в першій «сиділося як на волі».
«Коли більшовики влітку 1920 року наступили на Луцьк, поляки прийняли рішення евакуації. Їх перемістили до Польщі у Вронкі біля німецького кордону. Коли землі знову належали Польщі, в’язнів повернули. Тобто їх не знищили, якщо порівнювати з радянською системою. Проте постала інша проблема – частина тих ув’язнених походила з територій, які вже не були під владою Польщі. Більшість вирішили залишитися, хоч тоді розгорнулася репатріаційна компанія. Складали списки з охочими приїхати на територію радянської влади», – додав історик.
Читайте також: «В Польщі не було тюрми, де б не було українських націоналістів», – історик Олег Разиграєв
Співробітник Волинського краєзнавчого музею Богдан Зек коротко ознайомив з пенітенціарною системою в часи німецької окупації. 25 червня 1941 року місто було зайняте підрозділами. Частину в’язнів звільнили, але ця доля оминула євреїв. Німці пояснили такі міри тим, буцімто євреї були причетні до трагедії 23 червня (НКВДисти розстріляли до двох тисяч в'язнів Луцької в'язниці).
Німецька влада використовувала в’язниці для поселення полонених червоноармійців через те, що жодних будівель для них не було відведено. Там військовослужбовці могли вільно пересуватися кімнатами й на коридорах, бо охорона відбувала службу лише зовні. Коли для полонених виділили окреме приміщення, в'язниця втратила свою затребуваність й була звільнена.
Історик розповів, що медичний супровід був, практично відсутній або ж перебував на елементарному рівні. Тому людина помирала, oтримавши легке поранення через зараження крові. Тіла червоноармійців часто ховали поблизу самої в'язниці.
Богдану вдалося ознайомитися із щоденником заступника міністра УНР Івана Кобилка. Його знають як добудовника протитуберкульозного диспансеру, що нині працює в Луцьку. До в'язниці він потрапив через те, що належав до представників української громади. Разом з ним за ґрати потрапили свідомі українські діячі та представники православної церкви.
«За записів Кобилки, харчування відрізнялося від того, що давали у міжвоєнні роки. Був хліб, а в банці з-під консервів подавали каву. Ну і, можна ще сказати, що і суп. Та він суттєво відрізнявся від того супу, який ми знаємо», – пояснив історик.
Сутужно було і з місцем для розподілу в'язнів. На всіх території не вистачило.
«Луцька в'язниця 1943 року, особливо з травня по липень була дуже переповнена. Зрештою все дійшло до того, що не було місця, де розмістити в'язнів. Траплялися випадки, що для подальших дій, учасника опорного руху відправляли з Володимира, з гестапо, тому що розгляд потребував кращого слідчого. Власне, багатьох в'язнів евакуювали до Рівного. Їх садили в автомобілі з двома охоронцями. Усім чітко пояснили: якщо у вас виникне якась думка залишити вантажний автомобіль, то вас знищать без жодних попереджень», – додав Богдан Зек.
В Рівному, під час подальших слідчих дій, нацисти страчували в'язнів, які якось проявляли себе в політичних та культурних поглядах.
Загострилося ставлення до в'язнів, та й сама кількість в'язнів, після того, як лінія фронту поступово наближалася до Луцької. Нацисти вважали, що скрізь їх оточують партизани та розвідники, які можуть вчинити диверсію. Арешти стали масштабнішими. Одна з арештованих нацистами була Просков'я Савельєва. Жінка не була керівником радянського підпілля в Луцьку, лише зв'язковою.
«В джерелах, що я читав, була сказано, що швидше за все, вона була страчена разом із представниками іншого радянського підпілля. Існував міф, що в камері вона залишила напис: «Іду на смерть. Нескореною не здаюся», але ніяких записів у дослідження радянського підпілля про її фразу не було. Зацікавившись цим написом, я почав звіряти, хто ж покликався на це. Перше джерело – це радянська газета за 1967 рік «Літературна Україна»», – розповів співробітник музею.
В момент наближення Червоної армії до Луцька, нацисти прийняли таке ж рішення, що і радянська влада на початку 1941 року – тюремників розстріляли. В лютому 1944-го, коли армії зайшли до міста, були виявлені свіжі могили. Тих, кого можна було опізнати, забирали родичі для подальшого перепоховання.
Яким було життя політв'язнів? Спогади сучасника.
Запрошений гість, дисидент Мирослав Маринович спізнав тюремне життя зісередини. З учасниками зустрічі він поділився власним досвідом перебування у в’язниці. Свої свідчення він також уклав у книзі «Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента)».
З розповіді Мирослава, боротьба за права ділилася на кілька видів. Перший – підпільна боротьба, почасти збройна. На кінець 50 – початок 60-их років рух вичерпав свої можливості, тому що укріпилася радянська влада.
Другою хвилею була лінія шістдесятників: Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В'ячеслав Чорновіл та багато інших провідників. Усі вони боролися за культурні права, настільки це було можливо в той час. Нагоду дала Хрущовська відлига та вже скоро почалися арешти.
«Була надія, що після ХХ з'їзду КПРС держава зможе демократизуватися. Ні. Соціалізм з людським обличчям був неможливий. Почалися пошуки іншого шляху», – почав дисидент Мирослав Маринович.
1 серпня 1975 року європейські держави, Америка та Канада підписали прикінцевий акт Гельсинських угод про права людини.
«Брєжнев гордо підписував ті угоди, тому що його цікавили військові та економічні аспекти. Захід цікавило питання прав людини. Брєжнєв вважав, що після зачистки більше не має потенційно небезпечних елементів для спротиву. Але не так сталося, як гадалося. У 1976 році весною виникла Московська Гельсінська група, і одразу в листопаді виникла українська, тоді – литовська, вірменська та грузинська. Техніка була проста: була угода, були гарантії, а радянська влада їх не виконувала», – розповів свідок подій.
Він та його однодумці хотіли засвідчити порушення угоди з боку Росії. Робота їх групи полягала у складанні меморандумів. Спершу колектив складався з 10 засновників, де головував Микола Руденко. Члени організації діяли відкрито, адже підписала декларацію, де вказали свої імена та адреси.
«Це було зручно для КДБ, та це давало нам моральну перевагу: ось ми, які хочемо боротися за права людей. Але працювати було важко. Якщо ви фіксуєте порушення прав людей, почуті від когось, і потрапляєте під черговий обшук, то цей папірець потрапляє в КДБ. Фактично, ти підставляєш інших осіб», – нагадав публіцист.
На час арешту Мирослава вони встигли надіслати 11 меморандумів на Захід. Їх передали з допомогою московській групі, яка влаштовувала конференції та запрошувала західних дипломатів та журналістів. 5 лютого 1977 року заарештували Миколу Руденко та Олексу Тихого, а інших офіційно попередили, що також будуть арештовані, якщо продовжать свою справу. Це їх не зупинило, тому зовсім скоро, 23 квітня він приєднався до своїх попередників. Через небажання розкаюватися, чоловіків дали максимальний термін – сім років ув'язнення в таборах суворого режиму, п'ять років заслання та статус «особливо небезпечні державні злочинці».
«Я жартував над своїм слідчим: «У мене складається таке враження, що ми, дисиденти, небезпечніші за вбивць». А той відповів: «То правда. Убивця вб'є одного або двох. А ви своїми ідеями заражаєте масу людей»», – згадував дисидент.
Він потрапив до в’язниці в Пермській області (Російська Федерація), а заслання пробув у Казахстані тільки вже три роки. Від довшого ув’язнення його врятувало рішення Горбачова звільнити політв’язнів у 1987 році. Їх «помилували», а потім реабілітували.
«На Брежнєський час вже не було брутального фізичного насильства. Те, що ми чуємо про катування це все сталінський стиль. Брежнєвський стиль був трішечки інакший: тортури голодом, холодом, позбавленням елементарними потребами. Щодо харчування, то становище точно передає цитата патріарха Йосифа: «Харч був такий, що за мало, щоби жити й забагато, щоб вмерти». Як правило, продукти були зіпсовані. Я пригадую, коли ми отримали кашу і там було багато хробаків. Ми покликали чергового офіцера, а він: «Та це каша» і з'їв наші докази», – поділився історією він.
Медичне обслуговування, надавали тим, хто дотримувався поведінки. Щоб домогтися приїзду лікаря, треба було голодувати. Зі спогадів колишнього політв’язня, табірний лікар часто не без гордості говорив: «Я прежде всего чекист, а потом врач».
Спілкування з рідними було обмежене. Дозволялося відправляти лише два листи на місяць. Кореспонденція проходила через цензора, тож якщо перевірка була негативна, родина місяць не отримувала новин від ув’язненого. Особисте побачення дозволялося один раз на рік до трьох днів. Через скло – два рази на рік. Та все це було лише офіційно і часто людей позбавляли й найменших зустрічей.
«Через скло можна було говорити тільки російською. Був випадок, коли до грузина приїхала його мати і не знала російської. То вони сиділи і дивилися одне на одного. От і все побачення», – додав чоловік.
У тюрмі діяла примусова праця і норма виробітку. Якщо в’язні не встигали виконати його, то їх карали. Особливо діставалося тим, хто не став «на путь исправления». Якщо навпаки встигали, й сідали відпочити – «не положено» – мусили далі працювати.
«Я ніколи не думав, що утримання в камері психологічно несумісних людей може бути настільки тяжким. Бувало так, що хтось креслив на підлозі квадратик і казав: «Це моє місце і ви сюди не заходьте». Закривалася людина, не витримувала психологічного. Бувала дезінформація, наприклад, організовували провокації з дружинами в’зянів, які б кидали тінь на їхню вірність. Потім чоловікам скрушно доповідали: «Так сталося, ваша дружина вас зрадила», – розповів Маринович.
Фантазії керівництва не зупинялися на подружніх зрадах й знаходили різні методи психологічного тиску.
«Мій побратим Олесь Шевченко мав дружину і двох донечок. В останньому листі повідомлялося, що вона захворіла. Потім він перестав отримувати звістки. Через якийсь час його викликають до адміністрації і кажуть: «Ваша дружина на грані смерті. Ваших дітей ми віддамо до дитячого будинку і ви їх не побачите. Якщо хочете врятувати дітей, напишіть покайну заяву, ми вас відпустимо, але обіцяйте, що ви ніколи не будете проти радянської влади». Вийшов Олесь з своєї дежурки, ходить по табору, блідий, як смерть, не знає, що робити. «Та ні, я не маю за що каятися, не підпишу»», – розповів історію товариша Мирослав.
Як з’ясувалося згодом, це була спроба зламати чоловіка, адже він знову почав отримувати листи. Національні зв'язки також ставали предметом розвороження. Семен Гюзман згадував про те, що у таборі був російськомовний єврей. Він близько зійшовся з упівцями, сиділи разом за столом і гарно спілкувалися. Це зауважила адміністрація і почала працювати з обома сторонами. Українцям казали: «Що це ви з жидом зв'язуєтеся? Він же російськомовний». А до єврея: «Та це ж бандерівці, антисеміти». Та тюремники обмінювалися між собою тими розмовами.
Категорично був заборонений будь-якій релігійний культ та тримання Біблії. Мирослав 20 днів голодував за право тримати її у своїй камері, але це не дало результату.
«Нас попередили, що якщо будете молитися, то покарають. Але ми все одно зібралися групкою. Я прочитав молитву, ми почали частуватися нашими бідними почастунками. Прийшли на глядачі – і в карцер. Потім ми написали листа до Папи Римського, зуміли передати до Риму. Папа молився за нас», – сказав дисидент.
Вибірковість покарання впливала на спосіб життя арештантів. Ті вже вважали це природною поведінкою. Устрій життя впливав і на кримінальних злочинців.
«Я пригадую, як в тюрмі зустрівся з кримінальниками й вони сказали: «Мабуть, ти прийдеш до влади. Нам власті не треба. Але зроби мене начальником тюрми, де будуть сидіти ті, хто зараз тебе переслідує». Тобто, пенітенціарна система замість того, щоб перевиховувати, викликала бажання помсти. Мені це видається радикальним, помилковим», – наголосив член-засновник Української Гельсінської групи.
Ламалися характери і наглядачів. За час ув’язнення, дисидент зустрівся з новим молодим наглядачем. За словами Мирослава, то був щирий українець з села, який обіцяв не розстрілювати в’язнів.
«Через місяць він мене черговий раз садив у карцер. Це вже був інший чоловік. Він знущався наді мною. Це мене приголомшило: один місяць на те, щоб людина повністю трансформувалася в такій системі. Ми, колишні в'язні, не дочекалися Нюрнбергу-2. Антигуманістичні злочини не були засуджені, а що найголовніше – ніхто за них не покається. Непокараний злочин повертається новими злочинами. Путінський режим сьогодні – це реінкарнація більшовицького режимі. Він взяв за підручники не Брєжнєва, а Сталіна», – додав він.
Представниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук досліджує яким було слідство до членів національно-визвольного руху. За її словами, радянська влада повернулася на Волинь у 1944 році, а воєнний стан в Західній Україні був знятий в липні 1946 року. Внутрішні війська, які були мобілізовані для боротьби з нацистами, вже залучили до боротьби з місцевим населенням, яке боролося за незалежність України. Вони були впевнені, що вже в 1952-1953 році придушили рух, тому наступним кроком було пропагандою закріпити думки, що арештовані були бандитами першої категорії. В хід йшли фальсифікація документів та відкриті публічні суди.
Одна з жертв таких рішень – Ніл Якубчук. Він був учасником бою у Новому Загорові, в одному з найбільших боїв із нацистами. Його, пенсіонера, привезли зі Свердловська і засудили як посібника нацистів.
Іван Гончарук вважається останнім розстріляним бандерівцем. Його допитували два з половиною тижні з 10 – 18 години. У нього були онуки, вагітна донька і він лише думав, аби не чіпали його рідню і щось залишити їм після себе. Людей змушували свідчити проти нього в суді. А самого Івана звинуватили у смерті понад сорока людей щоправда, у ролі вартового під час вбивств.
«Після смерті родичі не мали права знати де його тіло. Єдине, що він зміг передати своїм дітям – це коронку свого зуба. Так виглядає його могила на Харківщині», – сказала співробітниця Українського інституту національної пам'яті Леся Бондарук.
Кандидатка історичних наук наголосила, що суспільство потребує детального переосмислення ситуації ув'язнених. Тому дуже важливо говорити про цих людей, робити зустрічі з пенітенціарлною системою, адже зараз людство має унікальні можливості свободи і демократії.
Читайте також: У Луцьку вшанували памʼять волинських воїнів, які загинули в бою під Волновахою
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
