Малювали потай від наглядачів: Великодні листівки з ГУЛАГу
2904 
Попри на труднощі виживання в умовах табору, українці всіляко зберігали традиції Великодня та інших релігійних свят. Зі своїх скупих пайок або з посилок з дому, відкладали й переховували найцінніше з продуктів, щоб потім можна було мати «на свято» частування з друзями.
Запасалися навіть атрибутами свята – писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею чи перловкою для куті тощо. Атрибутом свята були й рукотворні листівки в’язнів ГУЛАГу, якими вітали один одного та родину за межами табору.
Постійна авторка видання Район.Історія – Леся Бондарук дослідила минуле, що стоїть за їхніми авторами.
Листівки зумисне робилися невеликого розміру, щоб легше було ховати під час обшуку. Малюнки створювали найчастіше кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, аквареллю та гуашшю, на деяких є аплікації з засушених квітів чи картону, оздоблення витинанками.
Не всі могли чи хотіли в умовах каторжної неволі малювати. Це робили ті, хто мав хист до творчості, або просто відверталися від важкої буденності таким заняттям. Найчастіше, листівки створювали дівчата.
Їх для привітання дарували іншим в’язням або обмінювали на щось із продуктів чи допомогу в праці. Одна невільниця згадувала, що завдяки своєму таланту малювати такі листівки вона вижила, бо була дуже слабкою і виконувати робочу норму не мала сили, і за це мала малу пайку їжі від якої можна було просто померти з голоду.
А за листівки подруги по черзі ділилися з нею своїми теж малими пайками. Кожна з листівок – неповторна, бо малювалася лише в одному екземплярі. Потай від табірних наглядачів і стукачів.
З другої половини 50-х, в’язні таборів могли замовити через пошту звичайні листівки, як у всіх. Але радянське штампування було під радянські свята з їх символікою і гаслами. Лиш вітання «З Днем народження!» серед них було актуальним.
У 60-70 роки, українські політичні в’язні все ж вітали рідних офіційними листівками, які виписували з книгарень разом із книжками, або їм спеціально надсилали родичі. Ці листівки теж були особливі.
В’язні намагалися знайти для себе картки з пейзажами природи, вулицями знайомих і різних міст, улюблених письменників – Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком та іншими.
На зображеннях в тих листівках ніколи немає колючого дроту, сторожових веж чи інших ознак неволі. У малюнках на листівках переважно квіти й пейзажі з України, рідні хатинки, які збереглися у спогадах. Але є й зображення дівчат та хлопців, трапляються жартівливі зображення і побажання.
Важливими є вітальні тексти, які писали в’язні. У них побажання скорішого повернення додому, слова ніжності та любові до рідних і друзів, особливо шанобливі й важливі слова – батькам.
Розглядайте кожну деталь малюнку, зверніть увагу на слова і мову, на місце і дату відправлення. За кожним цим рядочком – жива історія людських взаємин.
Листівки Ганни Рехнюк
Ганна Рехнюк народилась 23 лютого 1923 року в селі Пустомити (Луцький район). Навчалася у місцевій школі. Як і багато членів її родини, була членкинею ОУН. Під час німецької окупації влаштувалася завідувачкою місцевої бібліотеки.
Замість радянських книжок, які потрапили сюди у 1940-1941 роках, у бібліотеці з’явилася інша література – підпільні видання українських націоналістів, з яких людям пояснювали, що лише коли матимуть Українську Соборну Самостійну Україну, то стануть господарями своєї долі на рідній землі. Цю літературу активно поширювала серед населення.
Наприкінці 1942 року Ганна пішла в УПА: організовувала медичну мережу підпілля, збирала у людей продукти для повстанців, домовлялася за виготовлення їм одягу.
З 1943 до червня 1945 року була станичною ОУН у своєму селі, брала участь у різних повстанських вишколах. Займалася розвідкою, а прикриттям були господарчі справи для підтримки УПА: збирання продуктів і одягу від мешканців довколишніх сіл, постачання їжі в повстанські схрони.
Читайте також: Ретрофото: повстанці на Волині святкують Великдень
Переховувала поранених повстанців у своїй хаті й в родичів. У квітні 1946 року Ганну Рехнюк разом із двома двоюрідними сестрами та рідною тіткою заарештували за допомогу УПА.
На слідстві усі вперто відмовлялися свідчити про свою діяльність. І попри важкі тортури, таки дотримали обіцянку мовчання. 2 липня 1946 року їх разом засудили на 10 років ув’язнення в ГУЛАГу. Відбувала строк у Казахстані в таборі особливого режиму «Песчлаг».
У 1954 році після Кенгірського повстання політв’язнів ГУЛАГу розпочався перегляд справ засуджених. Написав до Москви лист-звернення батько Ганни Павло, де повідомив, що втратив працездатність і потребує опіки доньки.
У 1955 році її справу переглянули та знизили строк до вже відбутого. На волю вийшла 4 липня після 9 років, 2 місяців та 12 днів ув’язнення. Повернулася на Волинь у батьківську хату в Пустомитах. 29 червня 1975 року взяла шлюб із Володимиром Пальчуком із села Шклинь.
На схилі літ чоловік Ганни помер, вона певний час проживала у Пустомитах. Згодом продала хату і переїхала жити в Луцьк, де й померла 17 січня 2007 року.
Листівки Ярослави Людкевич-Сітко
Ярослава Людкевич-Сітко народилася 29 листопада 1929 року у Варшаві. Батько – колишній доброволець Українських січових стрільців, працював референтом у Рахунковій палаті Варшави, мама за фахом учителька. У 1939 році сім'я переїхала до Львова.
Після закінчення школи Ярослава навчалася на біологічному факультеті Львівського університету. За діяльність в ОУН радянська влада арештувала її у 1949 році й засудила на 25 років неволі. Покарання відбувала в Інті в таборі особливого режиму «Мінлаг».
Після звільнення у 1956 році змушена 10 років прожити на спецпоселенні в Інті. Навчалася у Сиктивкарському педінституті на філологічному факультеті. Вільно володіла українською, польською, німецькою, чеською, російською мовами. Зі словником перекладала з англійської, вивчала арабську мову.
У 1966 році повернулася до Львова. Працювала лаборанткою у котельні, оскільки іншої роботи не могла знайти. Була активною громадською діячкою за здобуття незалежності України.
У 1989 році у Москві брала участь у піврічній почерговій голодівці українських греко-католиків за відновлення Української греко-католицької церкви.
Ярослава Людкевич голодувала разом зі студентами у жовтні 1990 року, коли протестанти вимагали виходу України з СРСР. У часи незалежності України активно займалася громадською роботою, друкувалася у періодиці. Неодноразово приїжджала в гості на Волинь – до друзів у Луцьк і в Колки.
Померла Ярослава Людкевич у 2000 році у Львові, похована на Личаківському цвинтарі. Після смерті вийшли два видання її збірки оповідань «Вони» та книжка «Чудо в Биличах».
Читайте також: Великдень в УПА на ретросвітлинах
Читайте також: Як вітали з Великоднем і готували паску у родині Косачів
Читайте також:
- Історія
Дослідник революційного руху в Україні: 134 роки тому народився історик Осип Гермайзе
- Історія
У російській Воркуті демонтували пам'ятник жертвам ГУЛАГу
- Історія
Партизани ГУЛАГу: депутат Європарламенту з Литви презентував у Луцьку історичну книгу
- Рівне
Березнівський музей презентував «Вишиту пам'ять»: вишиванки земляків, які пройшли ГУЛАГ та окупацію
- Історія
Як нововолинські шахтарі здобували Незалежність