Генерал і кіномитець: 133 роки тому народився військовий діяч УНР Юрій Тютюнник

20 Квітня 2024, 13:03
Юрій Тютюнник 268
Юрій Тютюнник

Учасник Української революції, успішний командувач військом УНР, ставши жертвою  спецоперації ГПУ, був реабілітований радянською владою, але за кілька років розстріляний за  «пропаганду українського фашизму».

20 квітня 1891 року в селі Будище на Черкащині народився Юрій Тютюнник, військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Про це пише Український інститут національної пам'яті.

«Нічого не вичитаєш у нього на обличчі: похмуро зламані брови й над ними високе чоло. Далі і сурові уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це – звичайний сільський парубок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок – і ці думки світяться тепер із очей»,  – описував Юрка Тютюнника Юрій Яновський у романі «Чотири шаблі».

Юрко Тютюнник походив із бідної селянської родини Йосипа та Марії Тютюнників, коріння якої походить із Шевченкових Моринців. По материнській лінії був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. За його власними спогадами, народження припало «на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили». У сім'ї було дев'ять дітей, але дорослого віку досягли п'ять (чотири сини й дочка). 

Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників — брати Юрія, есери Іван і Макар, розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу. Матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили, а братів заслали у Вологодську губернію «за мазепинство». Більше їх Юрко не бачив: один із братів у 1907 році втік із заслання за кордон, а інший при спробі втекти був поранений і застрелився. 

Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 року склав іспити у Київській приватній гімназії, але був мобілізований до війська. Військову кар’єру розпочав солдатом 6-го Сибірського стрілецького полку.

Учасник Першої світової війни. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії. У квітні 1917-го заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка, а за місяць по тому сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з’їзду обраний членом Центральної Ради.

На початку 1918-го почав формувати загони Вільного козацтва на Київщині. На чолі Звенигородського коша (до 20 тисяч вояків) розбив кілька більшовицьких підрозділів. У бою на станції Бобринській розгромив восьмитисячну групу Михайла Муравйова і ледь не захопив у полон самого командувача.

«Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму… Та інакше було у Звенигородському повіті, де український шовіністичний націоналізм збудував собі кубло у вигляді так званого вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки – перейшла в наступ, чим зробила нам чималу шкоду»,– згадував Муравйов.

За часів Павла Скоропадського контролював значні території Київщини та Херсонщини. Один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання влітку 1918-го. Був заарештований гетьманцями і засуджений до розстрілу, але в розпал антигетьманського повстання 14 грудня організував повстання в Лук’янівській в’язниці Києва, завдяки чому опинився на волі. У січні 1919-го розстріляти його хотіли вже бійці Чорноморської дивізії УНР, однак після палкої промови Юрка Тютюнника батальйон перейшов на його бік.

У 1919-му на чолі партизанського штабу отамана Матвія Григор’єва деякий час разом із Червоною армією воював проти денікінців. Весною, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні («комуни, чрезвичайки і комісари з московської оборки»), підтримав антикомуністичне повстання («Влада радам народу України без комуністів»), перейшов на бік УНР і здійснив багатокілометровий рейд Правобережною Україною.

Командував Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один з ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня. Був нагороджений «Залізним хрестом за зимовий похід і бої» №2.

Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі наприкінці 1920-го. Очолив партизансько-повстанський штаб, що готував загальноукраїнське повстання, командував повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го). Після його розгрому з невеликим загоном пробився до Польщі, де, під прізвищем Крижанівський, заснував із товаришами кооперативне товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів Другого зимового походу. Готувався до продовження боротьби – намагався відновити повстанську мережу, надсилав агентів у радянську Україну.

«Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні Росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…», – писав у листі влітку 1922-го.

У 1923-му завдяки спецоперації «Синдикат-4», коли від імені фіктивної «Вищої військової ради» Тютюнника виманили в Україну, закликавши очолити революційне повстання, його заарештували органи ГПУ. Тривалий час він відмовлявся від співпраці з радянськими органами, але тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або покаянний лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції». Для широкого загалу повідомили, що він перейшов на бік радянської влади добровільно.

Після звільнення оселився в Харкові, працював у ВУФКУ (Всеукраїнське кінофотоуправління) сценаристом (ділив кабінет із колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою), разом з Олександром Довженком та Майком Йогансеном був співавтором сценарію фільму «Звенигора». Зблизився з членами ВАПЛІТЕ та Юрієм Яновським, який під впливом його спогадів написав роман «Чотири шаблі».  Знявся у пропагандистському художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру»), де зіграв самого себе.

12 лютого 1929 року Юрка Тютюнника заарештували вдруге, звинувативши в «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Для «дорозслідування справи» був висланий до Москви. Під час допитів чекісти намагалися вибити інформацію про Другий зимовий похід.  

20 жовтня 1930 року в Москві генерал Юрій Тютюнник був розстріляний. Його дружина, Віра Тютюнник-Левицька повідомлення про виконання вироку отримала лише в 1932 році.

28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України Юрка Тютюнника було реабілітовано.

Читайте також: Повстанський отаман та генерал-хорунжий УПА: 126 років тому народився Іван Трейко

Коментар
25/05/2024 Субота
25.05.2024
24.05.2024
23.05.2024