Генерал-легенда: 145 років тому народився Михайло Омелянович-Павленко

08 Грудня 2023, 12:45
Генерал Михайло Омелянович-Павленко. Аугсбург (Німеччина), близько 1947 року 528
Генерал Михайло Омелянович-Павленко. Аугсбург (Німеччина), близько 1947 року

8 грудня – день народження Михайла Омеляновича-Павленка, видатного українського військового діяча, автора історичних книжок.

Легендарний український воєначальник народився 1878 року  у грузинському Тифлісі, здобув військову освіту в Сибірському кадетському корпусі (Омськ), Павлівському військовому училищі (Санкт-Петербург) і Офіцерській стрілецькій школі (Оранієнбаум, Росія) – пише Український інтерес.

Учасник Російсько-японської війни. У Першій світовій воював у складі лейбгвардії Волинського полку на теренах Польщі. 

Революцію 1917-го Михайло Омелянович-Павленко зустрів у чині полковника і на посаді начальника 2-ї Одеської школи підготовки прапорщиків піхоти.

Отримавши призначення від Тимчасового уряду на начальника гарнізону Катеринослава (нині Дніпро), Омеляновичу-Павленку довелося маневрувати між кількома революційними організаціями, що діяли в місті. Але дізнавшись про прийняття Центральною Радою Третього Універсалу, 22 листопада 1917 року організував і очолив військовий парад українських частин на честь проголошення УНР. Цим кроком було заманіфестовано приєднання Катеринославщини до УНР.

Далі була служба українським комісаром Одеського військового округу, командиром 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. В період Гетьманату Омелянович-Павленко став генералом – наказ про присвоєння йому рангу генерального хорунжого вийшов 7 жовтня 1918 року.

Невдовзі після того спалахнуло антигетьманське повстання під проводом Директорії, у якому не захотів брати участі, тож  прийняв запрошення уряду Західноукраїнської Народної Республіки стати головнокомандувачем Галицької армії.

У 1919 році повернувся до лав Наддніпрянського війська. В осінніх боях 1919-го проти російських білогвардійців він командував Запорізькою групою – одним із найпотужніших українських з’єднань, завдавши противникові відчутних втрат під Кодимою, Вапняркою, Крижополем. Однак катастрофічна матеріальна незабезпеченість та епідемія тифу практично позбавили українське військо боєздатності. 

В критичній ситуації Симон Петлюра призначив Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої Армії УНР, що вирушила в героїчний партизанський рейд – Перший Зимовий похід. Заступником Омеляновича-Павленка став Юрій Тютюнник, майбутній командувач Другого Зимового походу.

Після успішного завершення походу, Петлюра залишив Омеляновича-Павленка командувачем Дієвої Армії УНР і 31 травня 1920 року «за бойові відзначення» підвищив у генерал-поручники. Цілком очікувано Михайло став першим у списку кавалерів ордена «Залізного хреста за зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена в історії Армії УНР.

 У 1921 році через непорозуміння з Головним Отаманом  Омелянович-Павленко подав у відставку. Згодом емігрував у Чехо-Словаччину.   Писав спогади і військово-теоретичні посібники. Був співзасновником Музею визвольної боротьби України в Празі, співпрацював з Українською військовою організацією й Організацією українських націоналістів. Користувався величезною пошаною в емігрантському середовищі.

В часи Другої світової війни Михайло Омелянович-Павленко організував і очолив Українську Генеральну раду комбатантів у Кракові. У квітні 1942-го від імені цієї організації підписав колективний меморандум до Гітлера, протестуючи проти ігнорування національних потреб українського народу.

Після війни в таборах переміщених осіб на території Німеччини Омелянович-Павленко заснував і очолив Спілку українських вояків. У 1947-1948 роках обіймав посаду військового міністра УНР в екзилі. Український уряд на вигнанні надав йому звання генерал-полковника.

Згодом переїхав до Парижа.

«Мешкав там у комірці, яку можна було назвати хлівом, яка протікала, була сира й холодна. Крім загального захворювання організму, генерал захворів на очі, а те ще збільшило його душевні муки, людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану старалися допомагати генералові… Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами», – писав публіцист Антін Кущинський.

Генерал пішов із життя 29 травня 1952 року. Поховали його на знаменитому паризькому цвинтарі Пер-Лашез.

 

Читайте також:  Марко Безручко: українець, який врятував Польщу

 

Коментар
25/05/2024 Субота
25.05.2024
24.05.2024
23.05.2024