Голодомор 1932-33 років: свідчення мешканців Миколаївщини, Одещини та Херсонщини

Мешканці південних областей України розповідають про Голодомор у їхніх краях.

На сайті Музею Голодомору зібрані близько тисячі свідчень про цей жахливий геноцид українського народу, який влаштувала комуністична влада на чолі зі Сталіним у 1932-33 роках. Район.Історія відібрав з них кілька розповідей очевидців страшного злочину, які мешкали в той час на півдні України, зокрема в Миколаївській, Одеській та Херсонській областях.

«У ті голодні 1932-1933 роки мені було 13 років. В сім’ї, крім мене було ще семеро дітей. Сім’я жила добре: були свої коні, земля, сівалка. Всі діти працювали гуртом на господарстві, тому в сім’ї завжди був достаток, я ще малою дитиною 6-7 років ходила на полі під час посіву поля. 

В ті голодні роки 1932-1933 сільські активісти (із місцевих) забрали з дому все; спочатку коней, сівалку, потім всі запаси. Голодували сильно, мій брат-близнюк помер від дитячої хвороби. До нашого двору приходили разів 6, заглядали скрізь, ключкою для сіна штрикали стіни і підлогу, забирали все.

Мати, щоб врятувати нас від голодної смерті, готувала із коноплі молоко, весною їли все: цвіт акації, траву — все, що можна було донести до рота. Старші брати, ризикуючи життям, вночі ходили на хлібні склади і через горище, ключкою крали по булці хліба. 

А, пам’ятаю, здохла коняка у ковхозі (колгоспі), то там була бійка біля тої дохлої туші. 

Були випадки, батьки говорили, на хуторі батьки їли своїх дітей. 

А вижили ми того, що одного разу вночі до нас у двір забрела теличка (чия, не знаю, мати казали — Бог послав). Так тато вночі з братами просто в хаті зарізали її і все закопали в ямі – просто в хаті, пересипавши сіллю. Ні з ким не ділилися, тому що боялися про це навіть думати, не те щоб говорити.

І нам також ніхто нічого не давав, тому що у людей нічого не було, ділитися не було чим. Всі ходили, як мерці, залякані, опухлі, голодні, злі».

Людмила Семенівна Врадій, 1926 р.н.; 

село Маринівка Доманівський район Миколаївська область.

«Я в той час проживала в селі Василівка, пам’ятаю голодомор 1932-33 років. Врожай був хорошим, засухи як такої не було, врожай спрятали в голубінках, а тоді вивезли і люди не бачили, де він і дівся. Ходили по хатам і забирали пшеницю, овес – ну все, що було у людей, – коней, корів.

Активісти ходили по хатам і забирали (Тарасюк, Нікітенко), приходили до нас троє. Приходили із щупами, такі залізні щупи, штурхали і в землі і в стінах і в печі, кругом штурхали, де вони думали, що міг бути захований хліб.

Приходили і, що знайшли, забирали. До нас один раз приходили, та нічого не знайшли, не було в нас нічого. Приходили і вдень, і вночі, просто приходили і переривали все. 

Люди, де тільки могли і ховали, хто в землю заривав, хто вивозив за селом ховав. Не боронилися, бо знали, що гірше буде. Одного було задрали були десь і ніхто його й не бачив, слухи ходили, що його вбили і закопали. 

Не, було такого, щоб сусіди докладали одне на одного. Люди допомагали одне одному. Наприклад, у нас була корова, і ми сусідам молока давали. Ми малі були, четверо нас було, я, старша на рік сестра, менша на рік сестра і ще одна сестра з мамою ходили до скирти солому трусити, пів скирти перетрусиш, натрусиш жменю зерна, приходимо додому й жорнували, мама надере та зварить ото куліш. 

Їли і горобців, і їжаків, і голубів – все, що можна було, щир перебивали та коржики робили, збирали з кагат картоплю, вона гнилою була, так і перебивалися. 

По полю колоски збирати забороняли, вони судили за ті «п’ять» колосків, були приставлені охоронці на поля. 

Хто не голодував, я не знаю, може, які багаті і не голодували, чи ці активісти, котрі збирали, я пам’ятаю лише: ті, які нічого не мали, то їм щось варили і стояла черга, стояли з катівками й чекали, коли їм дадуть похльобки.

А одне дитя мале то стоявши впало, підходить активіст головний їхній, толкнув ногою його, а бідне дитя аж покотилося...З черги вийшли люди, підняли дитину, щоб воно стало в чергу за тією похльобкою, воно постояло впало і вмерло. 

Хто йшов у колгоспи добровільно, а кого й заставляли, забирали все, і люди вимушені були йти в колгоспи. 

Говорили, що були такі випадки, що їли людей, але я не бачила, так люди побоювались вийти на вулицю одні вночі. Було мати накаже, щоб не виходили. 

Видали в колгоспі підводу, яка збирала по селі померлих людей і вивозили десь, закопували на кладовищі, нічого не ставили, ото яму викопали, поскидали туди загорнули, отак і ховали. 

Не знаю скільки померло. Багато вмерло, кожен день їздили підводи повні мертвих. Тепер почала адміністрація згадувати, а тоді ніхто не згадував».

Марія Матвіївна Верба, 1923 р.н.,

 селище Миколаївка Миколаївський район Одеська область.

Записав Святослав Гетьманець.

«Народився я 1923 року, жив на Україні, село Іщенка, район був Великоолександровка, область моя була город Миколаїв. Я там жив до 18-ти років. Война прийшла забрала мене з України і повезла на чужину до Німеччини. То моє таке життя було. 

Дальше було, шо я пам’ятаю, в 1931-му році ми були розкулачені. Приїхало дві підводи, двома кіньми, то чотирма кіньми. І нам сказали, шо ми мусимо усе майно ваше забрать із вашого дома. І вони все забрали. Шо мама надягла на нас, нас було четверо дітей, вона на мене одягла мої всі сорочечки, усі штанці, усі мої светера. Так само на мого брата і на моїх сестер понадягала суконки, светора, шо тільки могла. 

Чому? Тому шо вони все забирали. І нам у кишені положила сірники, цукор, сіль, мило. І так все решту забрали і нам сказали: «За 24 години ви мусите виїхати з вашого дому і з вашого села, де хочте, ви мусите виїхати, залишити свій дім». 

І так ми виїхали, хоч на піхоту ми пішли, бо не було чим їхать. Уже забрали наші коні, там корову, курей, качок, шо було все забрали. І ми так вийшли з дому нашого і з нашого села і пішли геть по Україні, де прийшлося жить. 

Прийшов 32-ий рік зачалася голодовка. Ми діти, коли зачалась зима, перед снігом, ше не випав, то ми діти, ходили по городах шукали, де картошину найдем, буряк. То ми в багатьох селах були. Бо ми не могли бути на одному селі довго, бо ми були кулаки і нас шаярн не приймав, бо сказав, шо ви кулаки. І ми ішли в друге село. 

Так було, було на Україні так. Отже, ми шукали їжу, де тільки могли по городі. Пока сніг не випав. І до того, як сніг не випав, ми їли щирицю, така трава була невеличка і великі колоски. Начиння була там, чи зерно, сказать, дуже маленьке чорне. То ми його мняли, мама помиє і варила кашу. І ми тим жили.

Дуже голодні були, худі були. І ту щирицю траву сніг привалив. Не було нічо, ніде, ніякої їжі ми не могли знайти. І тато каже один раз до нас усіх, нас було четверо дітей, він сказав: «Діти, у дім наш смерть прийшла, бо я маю ноги пухлі од голодовки, бо нема шо їсти, але ми мусим якось подбати, пошукати собі їжу». 

І тато й мама приготовилися, узяли там якесь одіяло чи коц там і й ще щось узяли, мішок. І пішли вони у поле шукати скирту, соломи. Вони смикали ту солому і віяли так, шоб вітер забирав, а яке зерно там упаде, то було наше. І вони перший раз принесли може пів відра ячменю. Ну ночью вони прийшли додому. Зачали там мить його, пересівати і тато зразу і зробив крупу, ячмінну і мама зразу зробила суп. 

То ми цілу ніч не спали, ми чекали, шоб шось поїсти. Коли ми поїли перший раз цю кашу ячмінну, то тато сказав: «Діти, смерть із нашого дому пішла. Вже не буде смерті». Тому що ми зжили вже деякий хліб. 

І так тато і мама ходили добувати зерно – то пшеницю, то ячмінь, і то робили крупу, мама варила так кашу, і так ми жили. От одного разу тато і мама пішли шукати зерно, де вони там мали на думці, приходять два комсомольці і стукають у двері: «Одчиніть». Моя сестра була старша на 5 років за мене, Люба називалась. Вона каже: «Ми не одчинимо. Тата і мами немає». 

«Одчиніть». Вона зачала плакать і ми всі плакали. Ми злякались. Вони стукають у двері крепко, у вікна «Одчиніть». А Люба каже: «Ми не одчинимо, бо тата й мами немає», а він каже: «Ми виб’ємо двері, виб’ємо двері і вас повикидаємо на сніг, як тіх маленьких собачат, повикидаємо». 

Ну Люба боялась, не знала шо робить, відчинила двері. Вони зайшли і зразу питають: «Чим ви живите, шо ви не вмираєте?». Ну Люба каже: «Тато і мама йдуть там у радгосп, де шо зароблять крупу, хліба і приносять і ми тим живимо». 

Вони зразу у піч полізли, шукати, шо там у посудині може шось якась їжа є. Нема нічого, не найшли. Вони в подушках на ліжко, вони на дивани, все перекидали, все перекидали, нічого не найшли і знов питають: «Чим ви живите? Шо ви не повмирали?». 

Люба каже, сестра: «Ну тато приносе там, заробляє і там ми живимо». Отака відповідь була. 

А потім після того, як був великий урожай, особено в 33-му році весною, люди так мерли. Де підеш, там по дорозі десь людина лежить, там дитина лежить, там якась стара людина лежить, а там сидить не може йти вже, схилилась так, худа така, страшно дивитись. Люди так мерли багато весною у 33-му році. 

Бог нам допоміг живими остатись, через такий спосіб, шо тато і мама шукали зерно і тим ми жили, і вижили в голодовку, пережили, ніхто з нашої родини не умер. А людей взагалі дуже багато померло. Я бачив своїми очима, так же брат і сестра, сестри мої бачили, і батьки мої бачили. 

Ми ідемо лежить там, лежить там. Не дуже скоро прибирали, но прибирали, забирали, закопували. Викопають яму туди накидають людей, трупів, без ніякої там труни. То дуже тяжко було пережити ту голодовку. 

Оце те все, що я пережив голод, а пізніше як уже в 33-му році новий хліб настав і зачали люди їсти хліб, і зачали вмирать. Бо багато, хоч ми це знали і один одному казали: «Не їж багато хліба, бо умреш». Людина не може витерпіти. Голодна, давно хліб не їла, вона їсть, пока наїлась, а наїлася і вмерла. Так дуже багато випадків таких було.  

Моє таке відчуття, що я дивуюся, як то може людина таке пережить? Воно мені, певно, дуже далеке, але я його ніколи не забудуся у моєму життю. Ніколи не забудуся. Такі тяжкі години, роки, шо треба було пережити людині. І за шо ми переживали, ми не зали, чому то так воно є. Але така голодовка була дуже сильна. І то скрізь по Україні всій було так. 

Коней їли. Де їдуть люди кіньми і в болото заїдуть возом, і коні не можуть потягти, не можуть потягти, то ті люди которі там були коней різали і коней їли». 

Григорій Робінс, 1923 р.н.; 

під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Іщенка Великоолександрівського району  Херсонської область.

Записала Леся Мельничук.

Читайте також: Маленькі діти помирали, бо їли траву: яким був Голодомор на Херсонщині