85 років тому народилася шістдесятниця та екологиня Лідія Гук

У селі Сенчі на Полтавщині 28 жовтня 1938 року народилася – Лідія Гук (Півень). Вона була однією з фундаторок Народного Руху України, поетеса, еколог-правозахисник, шістдесятниця, політв’язень радянського режиму. 

Про це пише Український інститут національної пам'яті.

Її бабуся походила з давнього козацького роду. Тато, Ларіон Півень, помер, коли Лідії було 10 років. 

«Пам'ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому. Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об'їждчик. ...Не пам'ятаю, щоб ми наїдалися – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі», – згадувала Лідія.

У 1960 році вона вступила до Київського медичного інституту, де склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Лідія не боялася вимагати у парткому, деканату й ректорату, щоб викладання було українською мовою. 

Читала і розповсюджувала серед студентів поезії Василя Симоненка та самвидав. Була однією з організаторок студентського колядницького гурту. 

Щороку, 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, разом із іншими студентами-однодумцями приходила до пам'ятника Кобзарю у Києві. Це було проявом неабиякої громадянської мужності, оскільки  учасників пошанування Тараса Шевченка кадебісти відстежували та переслідували.

На вечорах Клубу творчої молоді заприязнилася з шістдесятниками Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко та Олесем Шевченком. Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого. 

«Він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення, що це система така. І що один із  ії винуватців  – Сталін. Навіть є фотографія, де я спалюю портрет Сталіна», – розповідала Лідя Гук.

У 1967 році вона отримала роботу санітарним лікарем санепідемстанції міста Скадовськ на Херсонщині. І тут Лідія відстоювала національні права. У себе вдома влаштовувала літературні вечори, поширювала самвидав. Документи писала винятково українською, що спричиняло постійні конфлікти з головлікарем.

 Період 1971-1972 років був випробуванням. У Лідії Гук помер чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. У її помешканні КГБісти вилучили два мішки «сумнівної» літератури. Про допити пригадувала таке: 

«Михайло Литвиновський допитував мене у кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом – портрет Сталіна. Якось лущив горіхи і сказав: «От, якби пальчики сюди».

У 1973 році Херсонський обласний суд виніс вирок: 1 рік ув'язнення в таборі загального режиму. Термін відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку розташували в улоговині неподалік доменних печей. За ніч зона суцільно покривалася блискучим металевим пилом, яким ув’язнені мусили дихати.

Після утворення Української гельсінської групи, увійшла до її складу. Як еколог-правозахисник встановила, що вирощування рису з застосуванням отрутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці спричинило зникнення бичків, креветок, камбали. 

Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач, вирощування рису за цією технологією в Скадовській зоні в кінці 80-х заборонили. Затока почала відроджуватися.

У 1989 році Херсонський обласний суд реабілітував Лідію Гук. Наприкінці 1989-го року жінка брала участь в Установчому з'їзді Народного Руху України, відродженні «Союзу українок». Створила й очолила районний осередок Суспільної служби України, який  допомагав пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт. 

Домоглася початку будівництва храму Української автокефальної православної церкви в Скадовську. Храм спорудили вже після смерті правозахисниці. У 2002 році вийшла друком збірка поезій «Серце моє – Україна. Поезії». 

«...І він вмочає руки в кров,
Вже на Дністрі від вбивств шаліє,
Кричить він про свою любов,
А ненависть і злобу сіє». 
                        «Московський шовініст»

Лідія Гук померла 14 липня 2011 року в Скадовську.

Читайте також: Дівчина з музейної світлини: життя і боротьба волинянки Тетяни Дейнеги (Байди)