Помер історик дисидентського руху Василь Овсієнко, політв'язень радянських концтаборів
-
-
>
-
>
-
>
499
На 75-му році життя відійшов у вічність відомий український дисидент радянської доби і публіцист.
19 липня 2023 року помер політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко. Про це повідомив головний редактор сайту «Історична Правда» Вахтанг Кіпіані.
"Ми були дуже близькі. Останні роки пан Василь хворів. На цьому тижні ми обговорювали з його племінниками переведення в краще місце для реабілітації та лікування. Це була велика і дуже скромна людина, подвижник, яких одиниці на мільйони", – написав Вахтанг Кіпіані.
Довідково: Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині. У той час село називалося Леніне, і Овсієнко доклав усіх зусиль, щоб у 2006 році повернути йому історичну назву.
Був найменшим із дев’яти дітей Василя та Фросини Овсієнків (десята сестричка Марія народилася у 1953 році мертвою). У книзі «Життя як покута» Василь Овсієнко згадував, що в часи Голодомору в їхньому селі вимерла третина жителів – 346 душ.
«Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли «куркулів», про Голод 1933-го, про війну. Під хатами валялися черепашки річкових молюсків: це ними люди рятувалися від голоду. Ще нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації», – писав він.
А ще згадував, як малим його навчили на запитання «Хто твій тато?» ставати на стілець і тицяти пальцем у портрет Сталіна.
Школу закінчив добре, однак з першого разу до Київського університету не вступив. Взагалі, жоден із 91 випускника їхньої школи 1966-го року не вступив тоді до вишу. Пів року працював у колгоспі, тоді Овсієнка запросили до Народичів літпрацівником районної газети. І з другого разу таки вступив на філологічний факультет Київського університету.
Першим самвидавом, який потрапив до рук Василя Овсієнка, став Щоденник Василя Симоненка. Пізніше він сам з фотоплівки зробив копії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На другому курсі університету Овсієнко зблизився з аспірантом філософії Василем Лісовим, від якого пізніше регулярно отримував самвидав, який давав читати надійним людям. Коли в 1972 році стався «великий покіс української інтелігенції», разом із Лісовим та Євгеном Пронюком Овсієнко взявся за випуск 6 числа «Українського вісника», щоб відвести підозру від В’ячеслава Чорновола. Сам написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників».
Перший раз Василя Овсієнка затримали в березні 1973 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині, де він працював учителем української мови та літератури. По справі проходив разом із Пронюком та Лісовим. За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма учасниками руху опору, зокрема з бійцями УПА.
Після звільнення у березні 1977 року повернувся в рідне село, жив під адміністративним наглядом, працював у колгоспі художником-оформлювачем. Попри погрози, підтримував активне листування з політв'язнями та їхніми родинами. Детально описав ситуацію в мордовських таборах, цей матеріал було опубліковано в «Хронике текущих событий». Спілкувався з однією із засновниць Української Гельсінської групи Оксаною Мешко. Під час одного із візитів дав згоду на використання свого імені в документах УГГ. Принципово не брав участі у виборах, подав заявку на дозвіл на виїзд із СРСР.
Вдруге Овсієнка заарештували в листопаді 1978 року, коли він, протестуючи проти затримання в нього на очах Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової, подав скаргу до суду. Натомість кримінальну справу було порушено проти нього самого – Овсієнка звинуватили у тому, що він чинив міліціонерові насильницький спротив і навіть відірвав два ґудзики. Його текст «замість останнього слова» поширився самвидавом.
В ув’язненні продовжував відстоювати права політв’язнів. Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура тощо. У 1981 році за відмову співпрацювати з КГБ і за участь в УГГ був засуджений втретє, отримавши 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., півтора місяця був в одній камері з Василем Стусом. З ув’язнення виніс деякі поезії Стуса, які знав напам’ять.
Одним з останніх дисидентів звільнений указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року. За свої переконання відбув загалом 13,5 років неволі. Повернувся в село і з головою поринув у боротьбу, долучившись до роботи Українського культурологічного клубу, Української Гельсінської Спілки, Товариства української мови. Пізніше Василь Овсієнко став головою Житомирської філії УГС, був секретарем Української республіканської партії, заступником голови Республіканської християнської партії, співголовою Українського комітету «Гельсінкі-90», першим головою наукового товариства імені Сергія Подолинського.
Паралельно з цим Василь Овсієнко розгорнув активну просвітницьку діяльність. Він був одним із організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Під час відвідин табору, обходячи камери уже покинутої зони, натрапив на зв’язку ключів від камер. На одному з ключів була цифра «три» - цілком можливо, що цей ключ був від того самого третього карцеру, у якому в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року помер Василь Стус. Ці ключі й досі зберігаються у Василя Овсієнка і на зустрічах зі школярами і на мітингах він показує їх, як доказ існування тієї системи.
Також Василь Овсієнко був одним із тих, хто першим вшанували учасників Другого зимового походу армії УНР, розстріляних у 1921 році під Базаром. Він організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох, підтримував тісні зв’язки з музеєм історії політичних репресій «Перм-36», доки він діяв. Отримав звідти в подарунок смугасту робу рецидивіста, у якій пізніше часто виступав на зібраннях та мітингах (за матеріалами Українського інституту національної пам'яті).
Читайте також: Андрій Криштальський написав книгу про дисидента Євгена Сверстюка
