«В мене два досягнення в житті – це моя дитина і ця книга», – Леся Бондарук про нове видання

У Луцьку в книгарні «Є» відбулася презентація книги дослідниці українського руху опору Лесі Бондарук. Завдяки її численним публікаціям із забуття повертаються імена наших співвітчизників, які по праву назавжди увійшли в історію України. 

Презентацію книги «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу» відбулася у середу, 12 квітня. Подію відвідала й журналістка Район.Історія. 

За словами Лесі Бондарук, цю тему неможливо розкрити повністю в одній чи навіть у ста книжках. Люди, які пережили різно роду репресії, переважно мовчали про це. Деякі історії назавжди забрали з собою, інші факти ж можливо віднайти завдяки багаторічній кропіткій праці з архівними документами. Завжди знайдуться нові цікаві документи, події, вражаючі долі людей. 

«В цій книзі пані Леся зібрала безцінні документи. За тими рядками відкрила особистостей, які надихають, які показують приклад життя», – розповіла модераторка заходу Наталка Каліш. 

«Це книга мого життя. Понад 20 років я досліджую цю тему. Тут є люди, багатьох з яких, мені пощастило знати. Я розуміла, що це мій обов'язок показати їхнє прямостояння тоталітарній системі. Це книга про боротьбу українців проти радянської тоталітарної системи, цю боротьбу зараз ведуть і їхні нащадки – діти й онуки. Їхня сила бере початок від їхніх предків, які не корилися», – розповіла Леся Бондарук.

Читайте також: Життя з тавром «Молодої гвардії»: доля українки, якій відвели роль зрадниці в ідеологічному романі

Під час презентації авторка згадала й про так званий «бандерівський стандарт» – 25 років ув'язнення. Попри все, українці об'єднувалися, бунтували та навіть піднімали повстання. 

«Зрештою, вони цю систему розхитали до того, що в 60-му році ГУЛАГ був розформований. Далі уже тривав наступний етап боротьби – аж до 1991 року. Але найбільший опір стався саме в таборах особливо жорстокого утримання. Радянська влада робила все, щоб ці політичні в'язні ніколи не повернулися звідти додому, не повернули свободу в Україну», – зауважила Леся Бондарук

Читайте також: Повстанець і йог: історія Норильського ватажка Євгена Грицяка

В особливих таборах ГУЛАГу українці завжди були прикладом й для політв'язнів інших національностей. У повстаннях спільно з ними були побратими з Кавказу, народів Балтики та інших країн. У 2023 році виповнюється 70 років Норильського та Воркутинського повстання і Лесі Бондарук вдалося знайти інформацію про японців, які брали участь у повстаннях.

Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький розповів про те, як під час війни продовжують видавати книги.

«Мабуть, ми єдине на просторі України видавництво-бомж, бо спочатку ми втратили друкарню, яка на півночі області була окупована в перший день, а після звільнення там одразу ж снаряд втрапив у підстанцію і електрики немає», – розповів видавець. 

Читайте також: Сестер Бандери в Сибіру оберігала батькова Біблія

Через часті влучання, команда проєкту змушена працювати в різних куточках України та світу. Олександр Красовицький зізнався, що буває на видавництві тільки двічі на місяць. Всі книжки «Фоліо» мають мультинаціональний формат, тому що вони створені у двох-трьох країнах. До слова, книгу надрукували у Харкові на державній фабриці «Глобус».

Олександр Красовицький називає це видання попередженням. 

«Радянський союз допустив кілька помилок,  які зараз дозволили українському суспільству пручатися російській навалі. Перше – те, що після 1956 року вони дозволили тисячам українців повернутися сюди, додому, після того, що вони побачили там. Всі наступні покоління тримають у суспільній пам'яті цю історію. Це підтримує сьогоднішній спротив», – зазначив Олександр Красовицький. 

Читайте також: Голоси Переможців: 39 історій учасників УПА

Заслуговує уваги й назва книги – «Прямостояння». Вперше це слово у своїй творчості вжив Василь Стус. Він вкладав у нього  – протистояння тоталітаризмові.

«Для мене це прямостояння читається з гімну Кенгірського повстання, який написав політв’язень Михайло Сорока, який просидів майже 35 років і загинув в ув’язненні. Він писав: «Розігнулися втомлені спини у святому пориві». Я собі уявляла тих людей, які десятки років ходять під конвоєм, зігнуті, з руками за спинами, але все одно між собою спілкуючись, організовують підпілля. Настає момент, коли вони розгинають спини і протестують проти сваволі табірної влади, протестують проти кримінальних в’язнів, яких влада натравлювала проти них, протестують проти всієї системи… Вони прямо стояли загрозі тоталітарного панування. Їхній бунт давав надію іншим і можливість вижити. Це прямостояння мені так закарбувалося», – пояснила Леся Бондарук.

Читайте також: Патріарх політв’язнів: біографія Михайла Сороки, який відсидів 35 років

Навіть коли політв'язнів звільняли, їм було вдвічі важче повернутися до життя. В той час навіть побутував вислів «Є мала зона це ГУЛАГ, і є велика зона це Радянський союз».

«Якщо в зоні все було на видноті, то поза зоною в'язень опинявся без приписки. Нема приписки – нема роботи», – розповіла авторка.

Це яскраво простежується на долі одного із Кенгірських повстанців Омеляна Суничука, який повернувся з ув'язнення у 1956 році додому. Йому ясно дали зрозуміти, щоб він поїхав. У іншому випадку «ми просто вб'ємо когось, хто з тобою йшов по справі і ти знову сядеш». 

Читайте також: Кенгірський бунтар: історія священника-бандерівця з Волині

Політичні в'язні часто зазнавали цькування, а пильний нагляд «супроводжував» протягом всього життя. Леся Бондарук також розповіла про учасницю Норильського повстання Зінаїду Ковтонюк (Жовнірук), історія якої не увійшла до книги. 

Читайте також: Дівчина з музейної світлини: життя і боротьба волинянки Тетяни Дейнеги (Байди)

«1-2 березня я була в Кам’янському. Там колись проживала Зінаїда Жовнірук (Ковтинюк після заміжжя). Це мешканка села моєї мами – Княгининка. Вона була зв’язковою УПА працюючи на молочарні. Одним із хлопців УПА, якому вона допомагала, був Никифор із сусіднього села Милуші. В 16 років її арештували, дуже катували, і оскільки вона не назвала жодного ім’я, аби помститися, їй дописали два роки (вона 1927 року народження, а записали як 1925-го). І 16-річній дівчинці дали 15 років каторги. Її відправили в Норильськ будувати аеродром. Там жили в брезентових палатках, потім – у бараках, де примерзало волосся… І вони вижили.

Коли Зінаїда повернулася на Волинь, вона казала: «Коли приїжджаємо на схід (вона з родиною проживала потім на Дніпропетровщині), то ми все життя бандери. А коли я після ув’язнення повернулася на Волинь, люди йшли до хати, несли гроші та продукти, попри те, що за ними стежили», – розповіла Леся Бондарук.

Зінаїда та Никифор брали участь у повстаннях. Після звільнення вони одружилися в Норильську, там народилася їхня перша донька. Згодом сім’я переїхала на Дніпропетровщину. В часи незалежності Зінаїда була активною громадською діяльністю.

Читайте також: Перстень коханої як символ розлуки: історія кохання оунівців з Жидичина

Книга Лесі Бондарук про людей, які будували міста, магістралі, шахти, заводи в СРСР і попри все зберегли той вогонь гідности та свободи.

«40 міст у Росії з нуля, від маленької станції Норильськ –  до Великого міста промислового, побудовано руками політв’язнів, побудовано руками наших співвітчизників. І в праві вимагати за це компенсацію. У книжці є розповідь про норильський нікелевий комбінат – сьогодні лідер у світі з виробництва золота і платини. Цей комбінат побудований руками наших в’язнів. Він зараз під санкціями», – зауважила дослідниця.

Читайте також: Норильський бунтар: біографія волинянина Степана Семенюка

Лесі Бондарук вдалося працювати й з документами, які знаходяться на території рф. Авторка прожила кожну історію, саме через це ця книга так захоплює. 

Журналістка та письменниця Надія Гуменюк, розповіла як Леся Бондарук вперше прийшла до редакції газети «Народна трибуна», що гуртувала навколо себе патріотів.

«Це свідчення окремих людей, родин, але зробити такий глибокий аналіз, зробити таке дослідження – ця книжка це подвиг! Книгу я прочитала в електронному варіанті, ще в жовтні. Читала дуже довго. Були частини, які я читала на одному подиху, були такі які я відкладала. Все це сприйняти та пережити це дуже боляче. Це книжка, не для того, щоб викликати співчуття чи сльози, це книга про свободу духу тих людей, це стержень!» – розповіла Надія Гуменюк.

Читайте також: Волинські шляхи останнього Головнокомандувача УПА Василя Кука

За словами письменниці, книжка залишає післясмак думання і вона повинна бути в кожній бібліотеці.

На презентацію книги також завітали люди, родини яких, безпосереднього стикнулися з репресіями. Філологиня, професорка СНУ Лариса Павленко, донька в’язня ГУЛАГу Петра Марценюка поділилася спогадами про батька, якого засудили на 25 років, з яких він відбув 8.

Читайте також: Галина Коханська: керівниця жіночої розвідки УПА пів життя прожила під чужим іменем

Леся Ковальчук, свідчиня першого судового процесу над шістдесятниками, який відбувся в січні 1966 року в Луцьку, поділилася з присутніми спогади про важку дорогу в концтабір волинянки Марії Бондарук разом з іншими сім'ями.  

Журналіст Костянтин Гарбарчук розповів про в'язня сталінських концтаборів Миколу Курчика із хутора Харалуг Корецького району на Рівненщині, який відбув у неволі 31 рік, 2 місяці і 25 днів.

Читайте також: Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році

Варто зауважити, що ГУЛАГи не залишились у минулому, в Росії вони і досі діють та утримують політв'язнів. Так, історика, керівника «Меморіалу» Юрія Дмитрієва, який активно займався дослідженнями розстрілів в урочищі Сандармох і знайшов місце, де розстріляли соловецький етап в'язнів, утримують в концтаборі.

«Це книжка мого життя, я не впевнена чи створю щось більш грандіозне. В мене два досягнення в житті – це моя дитина і ця книга», – поділилася Леся Бондарук.

Читайте також: Карма для катів, розстріляні волиняни та ув'язнення істориків: що треба знати про Сандармох