«Справа скінчена – ми звінчались», – Леся Українка

27 Листопада 2022, 14:45
Вознесенська церква в Деміївці (1880-ті роки) 1080
Вознесенська церква в Деміївці (1880-ті роки)

Роздуми Лесі Українки про свій шлюб з Климентом Квіткою.

Перед вами сторінка метричної книги церкви Вознесіння Господнього на Деміївці в Києві. Під №143 за 25 липня 1907 р. є запис про вступ до шлюбу Климента Квітки і Лариси Косач. Про це йдеться на фейсбук-сторінці Новоград-Волинського літературно-меморіального музею Лесі Українки.
 
 
Письменниця пішла на такий крок, зазначає автор допису,  попри те що скептично ставилася до ритуалу церковного вінчання й активно підтримувала молодшу сестру Ольгу, коли та, живучи в цивільному шлюбі й маючи дитину, відмовлялася йти під вінець.
 
Ставлення Лариси й Ольги до шлюбу, вінчання обурювало їхніх родичів. Достукатися до доньок намагалася Олена Пчілка, пускаючи в хід усі «козирі»: натяки, образи, мовчання, сльози.
 
«Ще літом, коли тілько що, після простих та одвертих розмов встановилась ота ваша «тактика мовчання»,  мама писала мені: «розмови про шлюб затихли, Ліля [так в родині називали Ольгу – авт.] ні словом не згада, коли і як то має бути, ну, а вже ж ми її не будемо пхати силоміць до шлюбу» (навожу недословно, бо тут сього листа нема, але смисл був такий). Отже, значить, вона вважає, що розпитувать, — то все одно, що натякати: а чому ж ти вже не йдеш? Т[ьотя] Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання», – розповідала Леся сестрі.
Письменниця взяла на себе основний удар: «У мене з мамою (коли ми лишились удвох) чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. і., - писала М. Кривинюку, - тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від якого Ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю. У всякім разі, мені буде потіхою те, що коли не собі, то своїй найдорожчій сестрі я помогла пробити дорогу до вільного і чесного життя; може, без моєї боротьби її боротьба була б трудніша.
Може… а може й ні, бо мама завжди більше «боялася» Лілі, ніж мене, і ніколи не одважувалась говорити їй такого, як мені. Чому се так, не знаю, скоріш всього, що я сама з того винна, себто винна моя вдача, а наскільки людина винна з своєї вдачі, се вже зважте самі. Так чи інакше, все ж можу сказати, що я перша примусила маму логікою відступитись від крайностів її погляду на невінчаний шлюб, і вона сказала, що не вважає вже себе в праві вживати якогось примусу над Лілею в тім напрямі і щиро відступається від своїх слів, ніби вона не хотіла б у себе приймати невінчаної дочки з дитиною.
 

Леся Українка
Леся Українка

 
Логічно і морально я перемогла маму, тільки ся перемога так дорого мене коштувала, що — краще не будем ніколи згадувати про неї. Тільки не думайте, що все це я претерпіла ради якої жертви для Лілі, чи що, ні, я мусіла однаково колись се все відбути, то краще раніше, ніж пізніше».
 
Роздуми Лесі Українки про шлюб озвучують герої її творів. У «Блакитній троянді» (1896) є такий фрагмент: «Любов: Єсть же інша любов, ніж та, що веде до вінця, я от що думаю.
Милевський: От се то правда! Перший раз бачу у молодої дівчини таку смілість думки! Шлюб – се кайдани, хоч і золоті, а кохання не любить кайданів. Хатнє багаття гарне тільки на картинах, і то не завжди. По-моєму, Рубенсові картини на тему – Wein, Weib und Gesang кращі куди, ніж ті всякі «медові місяці», «первенці», «молоді матері»… Любов – се балерина; одягніть її в візитову призвоїту сукню або, не дай боже, в капот, і вона стратить всі свої чари!
Любов: Нащо замуровуватись у якийсь склеп? Щастя так мало на світі, його треба ловить, а не одпихати. Бути щасливою самій і дати щастя іншому, що ж тут злого?
Про що розмірковують герої драми «Руфін і Прісцілла»:
Руфін: Се, може, в християн такі подружжя, що тільки й держаться, поки жага загоду повну має.
Прісцілла: Тільки зрада шлюб християнський розлучити може.
Руфін: А справжній – тільки смерть».
 
Зі своїм чоловіком Климентом Квіткою письменниця познайомилася у 1898 році на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Їй було 30, йому – 21. Декілька років вони жили в цивільному шлюбі. 
 
«Справа скінчена – ми звінчались сьогодні в 1-й годині дня. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб, без оглашеній. Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: «grâce à Dieu c’est fini», коли вже взагалі він мусив відбутися», – писала Леся Українка матері.
Найбільше її хвилювала реакція сестри Ольги: «Я думала, що ти скоріш осудиш мене за сей крок, що тобі трудно буде зрозуміти, як могли ми «скласти зброю» там, де ти свою держиш, не хилячи… І великий камінь знявся з душі моєї, як я побачила, що ти очевидячки «ввійшла в наше положення». Справді, стільки вимучившись, як я за сей рік, може, навіть Галілеєве одречення можна зробити, бо таки людина більш не видержить, ніж її сила дозволяє, та й то, якби річ була тільки в мені, то, може б, я й видержала ще, але наражати Кльоню на дальшу турботу я вже не могла, се занадто страшно».
 

Климент Квітка (1880-1953)
Климент Квітка (1880-1953)

 
Климент Квітка був суддівським чиновником. Відмовитися йому від вінчання – ризикнути службою й втратити можливість заробляти на хліб. У шлюбі вони прожили шість років. Лариса померла на 43-му році життя, Климент пережив дружину на 40 років.
 
Коментар
Код блоку:
31/01/2023 Вівторок
31.01.2023
30.01.2023