Волиняни втекли з радянських колгоспів, але ця халепа наздогнала їх і в Чехословаччині

У 1947 році 34 тисячі волинських чехів повернулися на свою стару-нову батьківщину в рамках угоди про репатріацію. Але більшість із них не отримала спокійного життя, заради якого вони приїхали до Чехословаччини.

«Криваві землі» – так історик Тімоті Снайдер назвав територію України, Білорусі, частини Польщі та Прибалтики, яка за минуле століття зазнала неймовірних жахів в ім’я різних ідеологій. Про це йдеться в публікації Варболи Щасної на сайті Paměť národa.

НІ КОРОВИ, НІ СВИНІ ЛИШЕ СТАЛІН НА СТІНІ

 Приблизно посередині цієї території лежить Волинь, зазначається далі, область, куди в другій половині ХІХ століття переселилося близько 600 чеських родин. Їх приваблювало бачення родючої землі та обіцянка різноманітних пільг від царського уряду. Але ХХ століття перетворило Волинь на небезпечне місце, повне страждань: етнічний гніт з боку радянської влади, насильницьке створення колгоспів, нацистський терор, знищення євреїв та інші біди під час Другої світової війни.

Володимир Берань, один із героїв публікації, виріс на заході Волині, яка до війни належала Польщі. Його батьки успішно вели господарство, але на початку Другої світової війни – у рамках таємної угоди між Гітлером і Сталіним – ця частина Польщі була окупована радянськими військами. Вони прийшли з пропагандою про бідну Волинь, яку потрібно рятувати з лап капіталізму.

Володимир Берань як солдат чехословацької армії в 1945 році

Почали утворювати колгоспи, куди брали  лише селян, які мали менш як 15 га землі. Решту оголосили «куркулями» і пригнітили непомірними податками.

Тих, хто не міг виконати норму податку,  відправляли до Сибіру або на примусові роботи в інші частини Радянського Союзу. Наприклад, чеський поміщик Йозеф Дедеціус працював на будівництві залізниці Брест-Київ.

«Робив насипи на залізниці. Переважно туди посилали на каторжні роботи заможних людей. Вони носили глину на ношах», — розповідає його дружина Марі Дедецюсова, яка рік не мала жодних новин про чоловіка.

Крім того, чехи на східній частині Волині, яка з 1920-х років належала СРСР, у 1930-х роках переживали в Україні великий голод. Хоча колгоспи волинських чехів протистояли йому краще, ніж українські, і голод забрав у них менше життів, український девіз того часу також втілився в їхніх родинах: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Улітку 1941 року Радянський Союз зазнав нападу Німеччини, а через два роки більшість чоловіків із лав волинських чехів записалися до Червоної армії і склали основу 1-го чехословацького армійського корпусу. Після війни вони подали заяву про рееміграцію до Чехословаччини.

БІДНІ РОДИЧІ

Матері з дітьми вирушили в багатоденну поїздку до Чехії. Одні везли лише валізи з одягом та начинням, інші перевозили корів і коней у товарних вагонах з Волині.

«Коли ми приїхали в перше село в Словаччині, прийшла вчителька з дітьми, вони співали, танцювали, була військова кухня. І там про нас почали піклуватися», – пригадує Анна Дерфлерова.

На наступній зупинці в Кошице генерал Людвік Свобода навіть виголосив промову в місцевому парку, а потім був урочистий обід у готелі «Європа».

Проте трагедії, які супроводжували прихід волинських чехів на батьківщину, не могли приховати того, що їхнє переселення було непідготовленим і сповненим непорозумінь. Вони спочатку сподівалися, що радянська держава виплатить їм вихідну допомогу за господарства, які вони залишають, і за ці гроші вони куплять нові будинки в Чехословаччині. Проте жодних платежів не було, а репатріантів місцеві чехи сприймали як «бідних родичів».

 «Це звичайне явище. Обіцяли нам щось заплатити. Думали, щось купимо. Але грошей нам не дали, тож ми були як зловмисники», – розповідає тоді 24-річна Ольга Білкова.

Більшість із них отримали будинки після переміщених німців. Проте на той час, у 1947 р., більшість привабливіших господарств вже були окуповані, і волинські чехи таким чином отримали або розпалися руїни, або вступили в і без того досить складні відносини власності. Траплялося, що їм давали будинок, який уже зайняв державний адміністратор, або їхній приїзд викликав ворожість місцевих жителів, які бажали придбати майно для себе. Початковий захоплений прийом земляків іноді змінювався недоброзичливістю. 

«Пам’ятаю, як ми вийшли з церкви, одна товста жінка назвалася циганкою. Інколи хтось казав, що ми євреї», – розповідає Ольга Чванчарова, тоді 20-річна.

Дитячий театр у Семидубах на Волині, Анна Дерфлерова праворуч у образі Діви Марії

КОЛГОСП НАЗДОГНАВ ЇХ У ЧЕХІЇ

Національні комітети, якими керували переважно комуністи, насторожено ставилися до волинських чехів з іншої причини. Комуністи вірно припускали, що співвітчизники, які приїхали з Радянського Союзу, не захочуть колективізації сільського господарства, з якою вони вже мали найгірший досвід. Вони мали рацію. Багато чехів з Волині намагалися попередити своє оточення.

«Моя мама казала, що коли тут, у Чехословаччині почався комунізм, і люди були схвильовані, вона розповідала, що буде далі. Вони їй не повірили. Усі казали: «Ні, пані, тут такого не буде», — згадує початки колективізації в Куніні Ярослав Лукота.

Те, що вони втекли з Радянського Союзу через кілька років, знову наздогнало їх у Чехословаччині. Відновлені праці ферми мали передати об’єднаним сільськогосподарським кооперативам. Тих, хто відмовлявся, переслідували, як і інших «куркулів».

«У містечку була молокозавод і було написано: «МАСЛА НЕМА, МОЛОКА НЕМАЄ, БО НЕ ВИКОНАЛИ ПЛАНУ. Було важко», – згадує публічні знущання батька Анна Фоглова.

Більшість волинських чехів зрештою вступили в колгосп, бо знали про наслідки непокори з боку Радянського Союзу. Вони вважали, що комуністичній владі чинити опір не варто. 

Чехи в Новоставцях на Волині

Читайте також: Оптація-1947: виїзд волинських чехів на історичну батьківщину з рівненського вокзалу