Текст Оксани Забужко про Стуса публікується в проєкті Authors of the Week: Ukraine

Текст Оксани Забужко «Гойдається вечора зламана віть...» публікується в межах проєкту Authors of the Week: Ukraine (Автор тижня: Україна) платформи Versopolis Review, що реалізується європейською поетичною платформою Versopolis. За підтримки Creative Europe у співпраці з ГО «Форум видавців» організацією-партнером в Україні. Англійська версія тексту у перекладі Ніни Мюррей за посиланням.

Про це пише Суспільне.

Це вереснева історія, але я почну її березнем. У березні 1985 року СРСР очолив новий Генсек.

Після остогидлої всім кремлівської геронтократії, що знала тільки озброюватись і воювати, прихід до влади молодого й енергійного Михаїла Горбачова з живою, «без папірця» мовою та милою «американською» усмішкою – ну просто ходяча реклама соціалізму з людським обличчям! – заповідала зміни, на які змучене Холодною війною людство давно зачекалося. Захід зараз же полюбив нового Генсека з його «перестройкою», наче жабу, що обернулась красенем принцем, і тішився ним аж до самого кінця казки – до самого, цебто, падіння СРСР, яке для більшости західних інтелектуалів виявилося вкрай неприємним сюрпризом.

Була, втім, невеличка проблема. Перш ніж офіційно «закрити» Холодну війну й перейти з Москвою до love, not war, годилось якось елеґантно попрощати ціле покоління радянських дисидентів, котре здебільшого якраз за «соціалізм із людським обличчям» і боролось, за що отримувало від Кремля тюрми, табори й психушки, а від Заходу – дієву увагу правозахисних організацій (у 1970-1980-ті їм таки не раз вдавалось рятувати життя тим, кому КГБ десь там у своїх файлах вже був виписав смертний вирок!).

Найлогічнішим кроком тут мала б стати прощальна, «на коня», Нобелівська премія з літератури котромусь із них: серед радянських дисидентів різних народів було немало письменників, у тому числі першорядних (то взагалі було найбільш «книжне» покоління в модерній історії!), вибрати було з кого.

Ідеальний кандидат сидів у радянському концтаборі, засуджений на 10 років за «виготовлення й розповсюдження літератури, що порочить радянський державний і суспільний лад», і продовжував там, за колючим дротом, те саме заняття, за яке був засуджений і задля якого й прийшов у цей світ – «виготовляв літературу»: писав вірші (які завчав напам’ять, бо тримати рукописи в'язням не дозволялося), укладав із них нову книжку (попередні його три побачили світ на Заході), перекладав «Дуїнянські елегії» Рільке (бо наявні українські переклади його не влаштовували) і втискав у листи до рідних начерки літературознавчих трактатів, які йому заборонено було «виготовляти» в іншому вигляді…

Читайте також: «Читати Івана Корсака – це наче потрапити на екскурсію від гіда-ентузіаста», – переможниця конкурсу відгуків

Нині його ім’я відоме кожному, хто цікавиться слов’янською поезією ХХ століття, а тоді хіба вузьке коло втаємничених знало, що українець Василь Стус – великий поет. Я вперше прочитала його вірші в 1989, коли їх уперше й було надруковано в СРСР, і тодішнє потрясіння лишилось з мною на все життя: гігантська, океанічна хвиля ні на що не схожої мови, ущільненої до смоляної густини, з першого рядка накрила мене з головою й потягла за собою, аж я задихнулась од такого багатства – образи кружляли розрізнені, як рибки в мерехтливому світлі, один другого незвичніший, а проте якимсь дивом усе зливалось водно, в гулку, рокочучу цілість, насичену пекучо-живим болем (згодом у спогадах Стусового товариша по ув’язненню, російського письменника Леоніда Бородіна я вичитала приголомшливі Стусові слова, сказані в табірній розмові: «Всяка, чесно додумана до кінця думка про життя здатна завдати болю», – фраза, що з неї одної, як із насінини, могло б вирости ціле дерево нової, такої потрібної нам нині, філософії чутливости: як усі великі поети, Стус умів не тільки шаманити словесними виверженнями, а й рефлектувати над словом із зіркістю мислителя, і те, що людству лишились по ньому лиш обрізки вцілілого з кагебістської заглади, назавжди належатиме до тих «злочинів проти духа», які не мають терміну давности), – це була поезія «без шкіри», без больового порога взагалі: саме та «краса як початок жаху», яку до Стуса в європейській традиції зумів так музично-чисто відчути хіба Рільке (недарма Стус упізнав у ньому поета своєї «групи крови»!), – і я брела після неї вулицею, як п’яна, й бурмотіла собі під ніс наскрізною, крізь увесь вірш, мантрою: «Гойдається вечора зламана віть, /Мов костур сліпого, що тичеться в простір…», «…тра-та-та, та-та-та, на серця екрані /Гойдається вечора зламана віть»…

Читайте також: Оксана Забужко пише роман про своїх діда і бабу з Волині

Наразі відомо лише, що номінація Стуса виглядала того року цілком реалістично, і шанси теж. А також – що для Кремля Нобелівська премія десятиліттями була тяжкою травмою, а спроби КҐБ взяти її під контроль після історії з Борисом Пастернаком могли б скласти тему для окремої серії детективних розслідувань. І ще – що в своєму телеінтерв'ю французьким журналістам перед першим візитом на Захід, у жовтні 1985, Горбачов на питання про політв’язнів зробив здивоване обличчя й заявив: «Абсурд!». (В СРСР нема політв’язнів – це був девіз КҐБ часів Андропова: є тільки засуджені за кримінальними статтями.) А це, своєю чергою, означало, що «ідеальним кандидатом» на Нобеля Стус для радянського керівництва, хай нібито й нового, «з людським обличчям», бути ну ніяк не міг…

Втім, на час того інтерв’ю «проблеми Стуса» для Кремля вже не існувало: за місяць перед тим, в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року 47-літній Василь Стус загадковим, ніколи не розслідуваним чином помер у карцері Кучинського «табору смерти».

 

Всі його рукописи, серед них і готову до переправи на Захід книжку «Птах душі» (близько 300 поезій), було конфісковано КҐБ, і доля їх досі невідома.

За півтора місяця перед Стусом з неоголошеної причини помер по виході з лікарні 67-літній Генріх Бьоль, а невдовзі після Стуса, один по одному, з різних причин – троє офіцерів Кучинського концтабору, що знали таємницю його смерти. «Останнього Нобеля» на труну «імперії зла» у 1987 отримав інший її дисидент – еміґрант Йосиф Бродський.

А смерть Стуса – чи то пак, недоведене вбивство – увійшла в український культурний мартиролог на правах календарного міфа і щороку значи́ть нам початок вересня гостротою незміримої, ніколи й нічим не відшкодовної втрати. Це, власне, симптом зрілости, що для людей, що для народів – здавати собі справу з того, що бувають невідшкодовні втрати: що не всі історії мають щасливий кінець, і не в кожній казці правда перемагає кривду. Культура твориться, серед іншого, на те, щоб допомогти людині вижити з цим знанням, зберігши в собі людину.

Треба бути дорослим, щоб мати мужність додумувати деякі думки до кінця. І щоб уміти бачити, як під нестерпно прекрасними, як ніколи в році, ранньоосінніми небесами, чорним по ніжно-рожевому, просто нам крізь серце, гойдається вечора зламана віть.

Гойдається.

І гойдається.

І гойда…

Читайте також: Оголосили ТОП 30 українських книг Незалежності

Довідково. У березні 2016 року в рамках поетичної платформи Versopolis створили онлайн-версію Versopolis Review. Її різноманітні теми лише за півтора року привернули широку читацьку аудиторію англійською мовою. Слово «різноманітні» справді означає, що читачі отримували і отримуватимуть статті з таких жанрів, як інтерв’ю, репортажі, колонки, есе та рецензії авторів із майже сорока європейських і неєвропейських країн. Однією з таких є Україна.